Іспанська колоніальна імперія

Після завершення у 1492 році Реконкісти в Іспанії розпочався новий етап історії країни. Об’єднана Кастилія та Арагон поступово перетворювалися на одну з найвпливовіших держав Європи, а завершення боротьби з мусульманським Гранадським еміратом дало монархії можливість звернути увагу на морські експедиції та пошук нових торговельних шляхів.

Однією з найважливіших подій цього періоду стала подорож Христофора Колумба у 1492 році. Він прагнув знайти західний морський шлях до Азії, насамперед до Індії та Китаю. 3 серпня 1492 року експедиція вирушила з порту Палос-де-ла-Фронтера, а не з Кадіса. Після перетину Атлантичного океану 12 жовтня Колумб досяг острова, який назвав Сан-Сальвадор. Сьогодні вважається, що це був один з островів Багамського архіпелагу.

----

Христофор Колумб

----

Колумб вважав, що досяг островів поблизу Азії, тому місцеве населення почав називати «індіанцями». Саме ця помилкова географічна уява згодом дала назву європейському терміну «Вест-Індія». Під час першої експедиції Колумб також дослідив частину узбережжя Куби та острова Еспаньйола — території сучасних Гаїті та Домініканської Республіки. На Еспаньйолі іспанці виявили золото.

У березні 1493 року Колумб повернувся до Іспанії. Його повідомлення про відкриті землі викликало величезний інтерес при королівському дворі. Сам Колумб до кінця життя вважав, що досяг Азії, а свої відкриття описував як «острови Індії за Гангом».

Після повернення Колумба виникла потреба визначити, кому належатимуть нові землі. Королі Кастилії та Арагону Фердинанд II та Ізабелла I звернулися до папи римського Олександра VI, який походив із валенсійського роду Борджіа. У 1493 році папа видав кілька булл (універсал), відомих як Александрові булли, які мали визначити права Іспанії на нововідкриті землі та водночас врегулювати суперечності з Португалією.

Однією з найважливіших стала булла Inter caetera від 4 травня 1493 року. Вона встановлювала уявну лінію з півночі на південь приблизно за 100 ліг на захід від Азорських островів та островів Зеленого Мису й визначала території на захід і південь від неї як сферу іспанських досліджень та володінь. Інша булла — Dudum siquidem — значно розширила ці папські пожалування.

Португалія не погодилася з таким розподілом. Король Жуан II розпочав переговори з Іспанією, внаслідок яких у 1494 році було укладено Тордесільяський договір. За ним демаркаційну лінію перенесли на 370 ліг на захід від островів Зеленого Мису. Території на схід від цієї лінії відходили до португальської сфери, а землі на захід — до іспанської. Саме ця угода згодом створила правову основу для португальських претензій на Бразилію, хоча на момент укладення договору європейці ще не знали точних масштабів Південної Америки.

Водночас іспанська монархія не збиралася обмежуватися першою подорожжю Колумба. Уже у 1493 році була організована його друга експедиція. Вона була значно масштабнішою: до складу флоту входили 17 кораблів і близько 1200 людей. Експедиція вирушила з Кадіса у вересні 1493 року та започаткувала постійні іспанські поселення в Карибському басейні.

На Еспаньйолі Колумб намагався організувати іспанську колонію. Перше поселення, Ла-Навідад, було знищене місцевим населенням, після чого було засновано Ла-Ісабелу. Згодом брат Колумба Бартоломео заснував Санто-Домінго, яке стало одним із головних центрів іспанської присутності в Карибському регіоні.

Проте управління Колумба викликало дедалі більше невдоволення. На острові виникали конфлікти між колоністами, місцевим населенням та адміністрацією. У 1500 році королівський представник Франсіско де Бобаділья заарештував Христофора Колумба та його брата Бартоломео і відправив їх до Іспанії. Колумб утратив посаду губернатора, хоча зберіг частину своїх привілеїв.

Новим губернатором Еспаньйоли став Ніколас де Овандо, який прибув на острів у 1502 році. Він реорганізував колоніальну адміністрацію, сприяв заснуванню нових поселень і розвитку сільського господарства та видобутку золота. Водночас його правління супроводжувалося жорстоким придушенням опору корінного населення та широким використанням примусової праці.

У цей період іспанці поступово поширювали свою присутність на інші острови Карибського моря. У 1508 році Хуан Понсе де Леон розпочав завоювання Пуерто-Рико, а в 1509 році Хуан де Есківель очолив іспанське завоювання Ямайки. Пізніше іспанці почали завоювання Куби під проводом Дієго Веласкеса де Куельяра.

На початку XVI століття іспанські експедиції вийшли за межі Карибського басейну. У 1513 році Васко Нуньєс де Бальбоа перетнув Панамський перешийок і став першим європейцем, який з іспанської експедиції побачив Тихий океан. Того ж року Хуан Понсе де Леон здійснив експедицію до берегів сучасної Флориди. Він назвав цю територію La Florida, ймовірно, на честь Великодня — Pascua Florida.

У 1517 році експедиція Франсіско Ернандеса де Кордоби досягла узбережжя Юкатану. Через рік експедиція Хуана де Гріхальви продовжила дослідження узбережжя Мексиканської затоки. А у 1519 році до Мексики вирушив Ернан Кортес. Саме його експедиція започаткувала масштабну війну, яка завершилася падінням столиці ацтекської держави Теночтітлана у 1521 році.

Після завоювання ацтекської держави іспанці створили віце-королівство Нова Іспанія, до складу якого поступово увійшли значні території сучасної Мексики, Центральної Америки та частини Північної Америки. Однак підкорення цих земель не було одномоментним: окремі народи чинили опір іспанцям ще багато десятиліть.

Паралельно іспанські конкістадори просувалися на південь. У 1530-х роках Франсіско Пісарро та його союзники завоювали державу інків. Вирішальні події відбулися після захоплення інкського правителя Атауальпи у 1532 році, а в 1533 році іспанці захопили Куско. 

----

Карта досліджень та завоювань

----

Завоювання інкської держави стало одним із найважливіших етапів іспанської експансії в Південній Америці.

Іспанська експансія супроводжувалася не лише військовими походами, а й створенням нових міст, адміністративних структур, торговельних шляхів та церковних місій. Одночасно відбувалися масштабні демографічні та культурні зміни, поширювалося християнство, а корінні суспільства зазнавали примусу, експлуатації та значних втрат населення від воєн, важкої праці та європейських хвороб.

У 1526 році Лукас Васкес де Айльйон заснував на атлантичному узбережжі Північної Америки короткочасне поселення Сан-Мігель-де-Гуальдапе. Воно розташовувалося в районі сучасної Південної Кароліни, але проіснувало лише кілька місяців через хвороби, конфлікти з місцевим населенням та інші труднощі. Разом з колоністами туди були привезені поневолені африканці; після повстання частина з них утекла.

У 1542 році Хуан Родрігес Кабрільйо дослідив частину тихоокеанського узбережжя сучасної Каліфорнії. Поступово іспанці створювали нові центри в різних частинах Америки. У 1535 році була заснована Ліма, яка стала столицею віце-королівства Перу. У 1536 році Педро де Мендоса заснував Буенос-Айрес, а у 1541 році Педро де Вальдівія заснував Сантьяго-де-Чилі.

В інших регіонах також формувалися іспанські поселення та адміністративні центри. У Південній Америці поступово виникли територіальні утворення, з яких у наступні століття сформувалися віце-королівства Нова Гранада та Ріо-де-ла-Плата.

Так протягом кількох десятиліть після завершення Реконкісти Іспанія перетворилася з європейської монархії, яка щойно завершила багатовікову боротьбу на Піренеях, на одну з головних колоніальних держав світу. Подорож Колумба започаткувала процес, який змінив не лише історію Іспанії, а й політичний, економічний, демографічний та культурний розвиток Європи й Америки.

У 1542 році іспанська монархія зробила важливий крок у регулюванні відносин із корінним населенням Америки. Було ухвалено так звані Нові закони, які, зокрема, обмежували спадкову передачу енком'єнди та мали посилити захист корінних народів від поневолення і надмірної експлуатації. Проте колоністи чинили опір нововведенням, оскільки вони обмежували їхні економічні та соціальні привілеї. У деяких колоніях положення законів довелося пом'якшити, а система енком'єнди, попри спроби її реформувати, продовжувала існувати.

Тим часом Іспанія залишалася залученою до боротьби за політичне панування в Європі. Головним суперником Габсбургів була Франція, а Карл V одночасно мусив протистояти Османській імперії та протестантським князям у Священній Римській імперії.

У 1543 році французький король Франциск I уклав союз із османським султаном Сулейманом I Пишним. Французько-османське зближення було спрямоване передусім проти Габсбургів. У 1543–1544 роках французькі та османські сили діяли спільно в Середземномор'ї, зокрема під час кампанії проти Ніцци.

Водночас Карл V продовжував боротьбу з протестантськими князями Німеччини, які об'єдналися у Шмалькальденський союз. Після невдалих спроб досягти компромісу імператор перейшов до військових дій. У 1547 році його війська здобули важливу перемогу над протестантами у битві під Мюльбергом. Проте ця перемога не вирішила релігійного протистояння в імперії. У 1555 році було укладено Аугсбурзький мир, який дозволив правителям окремих князівств визначати конфесію своїх територій за принципом cuius regio, eius religio.

Однією з постійних загроз для володінь Габсбургів залишалася Османська імперія. У 1526 році османи здобули перемогу над угорським військом у битві під Могачем, після чого їхній вплив у Центральній Європі значно посилився. Карл V намагався протидіяти османській експансії, зокрема через морські операції в Середземному морі. У 1541 році він особисто очолив невдалу експедицію проти Алжиру.

У 1556 році Карл V зрікся престолів іспанських та імператорських володінь. Іспанську корону отримав його син Філіп II, тоді як австрійські володіння та імператорський титул перейшли до брата Карла — Фердинанда I. Таким чином, володіння Габсбургів фактично були розділені між іспанською та австрійською гілками династії.

Філіп II зробив Іспанію центром своєї політики. У 1554 році він одружився з англійською королевою Марією I Тюдор, завдяки чому між Англією та Іспанією виник тісний династичний союз. Проте головним суперником Іспанії в Західній Європі залишалася Франція.

У 1557 році іспанські війська здобули важливу перемогу над французами у битві при Сен-Кантені. Наступного року іспанці перемогли французьку армію при Гравеліні. Ці події сприяли укладенню Като-Камбрезького миру 1559 року, який завершив тривалу боротьбу Франції та Іспанії за домінування в Італії. Договір значно зміцнив позиції Іспанії на Апеннінському півострові.

У цей період Іспанська монархія продовжувала розширювати свої володіння за межами Європи. У 1565 році Педро Менендес де Авілес заснував Сент-Огастин у Флориді. Це поселення стало найдавнішим безперервно заселеним європейцями містом на території сучасних континентальних США. Його створення було пов'язане не лише з колонізацією, а й із необхідністю контролювати морський шлях уздовж узбережжя Флориди.

Того ж десятиліття іспанці закріпилися й у Південно-Східній Азії. У 1565 році експедиція Мігеля Лопеса де Легаспі започаткувала постійне іспанське панування на Філіппінах. У наступні роки Маніла перетворилася на один із головних центрів іспанської торгівлі в Азії.

Особливе значення мала система Манільських галеонів. Кораблі перевозили товари з Азії через Тихий океан до Акапулько в Новій Іспанії. Звідти азійські товари потрапляли до інших частин іспанської імперії, а американське срібло використовувалося для оплати азійських товарів. Таким чином сформувався один із перших постійних транстихоокеанських торговельних маршрутів.

Філіп II водночас намагався зміцнити позиції Іспанії у Середземномор'ї. Головною загрозою тут залишалася Османська імперія та пов'язані з нею північноафриканські корсари. У 1565 році османські війська здійснили масштабну облогу Мальти, однак гарнізон острова за підтримки іспанських сил зумів відбити напад.

Найвідомішим зіткненням між християнською коаліцією та Османською імперією стала битва при Лепанто 1571 року. Об'єднаний флот Священної ліги, до якого входили іспанські, венеційські та інші кораблі, очолив Хуан Австрійський — позашлюбний син Карла V.

Християнський флот здобув переконливу перемогу над османською ескадрою. Лепанто стало однією з найбільших морських битв XVI століття, хоча Османська імперія після неї не втратила своїх позицій у Середземномор'ї.

Європейські конфлікти. 

Поряд із боротьбою проти Османської імперії Іспанія була втягнута у тривалий конфлікт у Нідерландах. У 1566 році там почалися масштабні заворушення, пов'язані з релігійними, політичними та економічними суперечностями. Філіп II направив до Нідерландів війська під командуванням герцога Альби, який мав відновити контроль іспанської корони.

У 1568 році Вільгельм Оранський розпочав боротьбу проти іспанської влади. Ці події стали частиною Нідерландського повстання, яке переросло у Вісімдесятирічну війну. У 1572 році повстанці-гези захопили низку міст на узбережжі та зміцнили позиції Вільгельма Оранського.

Для Іспанії війна в Нідерландах виявилася надзвичайно дорогою. Іспанські війська неодноразово захоплювали міста, але повстання продовжувалося. У 1574 році іспанці були змушені припинити облогу Лейдена після того, як захисники міста відкрили шлюзи та затопили навколишню територію.

Особливо важким для Іспанії став 1576 рік. Через фінансові труднощі корона оголосила чергове банкрутство, а невиплачені зарплати спричинили заколот іспанських солдатів у Нідерландах. Повсталі війська захопили та пограбували Антверпен. Подія, відома як Іспанська лють, посилила опір іспанській владі.

У 1579 році католицькі південні провінції уклали Арраську унію та поступово відновили лояльність до іспанської корони. Натомість північні провінції об'єдналися в Утрехтську унію. У 1581 році вони офіційно проголосили припинення підпорядкування Філіпу II. Саме з цього процесу згодом постала Республіка Об'єднаних провінцій.

У 1580 році Філіп II отримав португальську корону. Після смерті кардинала Енріке він висунув свої права на португальський престол, а іспанські війська на чолі з герцогом Альбою ввійшли до Португалії. Так виник Іберійський союз, у межах якого Іспанія та Португалія мали одного монарха.

Об'єднання двох монархій під владою Філіпа II створило величезну систему володінь, яка охоплювала території в Європі, Америці, Африці та Азії. Іспанська монархія отримала доступ до португальської колоніальної мережі, включно з важливими торговельними пунктами в Африці та Азії. У 1582 році Філіп II повернув свою резиденцію з Лісабона до Мадрида.

Проте війна з Нідерландами тривала. Додатковим противником стала Англія. У 1586 році англійська королева Єлизавета I відкрито підтримала противників Іспанії в Нідерландах. Англійські кораблі нападали на іспанські торговельні судна, а приватири, серед яких був Френсіс Дрейк, здійснювали рейди проти іспанських володінь.

У 1588 році Філіп II організував масштабну експедицію проти Англії. Іспанська Армада мала забезпечити переправу військ із Нідерландів до Англії. Проте англійський опір, проблеми з координацією та несприятливі погодні умови призвели до провалу експедиції. Частина іспанського флоту загинула під час повернення навколо Британських островів.

Поразка Армади стала відомою подією англо-іспанської війни, але вона не означала миттєвого падіння Іспанії як морської держави. Війна продовжувалася до 1604 року, а Іспанія ще тривалий час зберігала значні військові та фінансові ресурси.

Іспанія також втручалася у Французькі релігійні війни. Після смерті Генріха III французький престол перейшов до Генріха Наваррського, який був протестантом, хоча у 1593 році перейшов у католицизм. Філіп II підтримував Католицьку лігу та намагався не допустити зміцнення позицій Бурбонів у Франції. Однак іспанське втручання не дозволило встановити контроль над французькою політикою.

Наприкінці XVI століття Іспанія дедалі гостріше відчувала фінансові труднощі. Постійні війни в Нідерландах, Франції та проти Англії вимагали величезних коштів. У 1596 році іспанська корона знову оголосила банкрутство. У 1598 році було укладено Вервенський мир із Францією, а в 1604 році — Лондонський договір з Англією, який завершив англо-іспанську війну.

Водночас Іспанія переживала серйозні демографічні та економічні проблеми. Наприкінці XVI — на початку XVII століття Кастилію вразили епідемії, скорочувалося населення, а фінансове навантаження від воєн залишалося надзвичайно високим. У 1609 році Філіп III розпочав масштабне виселення морисків — нащадків мусульман, які формально перейшли в християнство. Ця політика стала ще одним чинником демографічних та економічних змін в Іспанії.

Попри труднощі, початок XVII століття став для Іспанії періодом тимчасового послаблення зовнішньополітичного тиску. У 1609 році було укладено Дванадцятирічне перемир'я з Об'єднаними провінціями. Цей період часто називають Pax Hispanica. Іспанська монархія отримала можливість частково відновити фінанси та підготуватися до нових конфліктів.

Однак мир тривав недовго. У 1618 році почалася Тридцятирічна війна. Іспанія підтримала своїх династичних союзників — австрійських Габсбургів. Іспанські війська знову були направлені до Нідерландів та Центральної Європи. Так Іспанія опинилася в центрі нового масштабного європейського конфлікту, який поступово виснажував її ресурси.

Поразка Іспанії у битві під Рокруа 1643 року стала однією з найвідоміших подій останнього етапу Тридцятилітньої війни. Іспанська армія Фландрії під командуванням Франсіско де Мело зазнала поразки від французької армії на чолі з герцогом Енгієнським, майбутнім принцом Конде. У подальшій історіографії Рокруа часто розглядали як символ завершення періоду іспанської військової переваги в Європі. Водночас сама битва не означала миттєвого занепаду Іспанії: війна тривала ще багато років, а іспанські війська продовжували брати участь у великих кампаніях.

У 1640 році проти іспанської влади одночасно виступили Каталонія та Португалія. Для Іспанії це стало серйозним випробуванням, адже держава вже вела виснажливі війни в інших частинах Європи.

Каталонське повстання почалося через політичні, соціальні та фінансові суперечності між каталонськими інституціями та центральною владою. У 1641 році каталонські представники проголосили Каталонську республіку під протекторатом Франції, а згодом визнали французького короля Людовика XIII графом Барселони. Іспанські війська поступово відновили контроль над більшою частиною Каталонії, а в 1652 році після капітуляції Барселони повстання фактично завершилося.

Паралельно тривала війна з Францією, яка офіційно вступила у Тридцятилітню війну ще 1635 року. Після завершення війни в Центральній Європі Вестфальським миром 1648 року Іспанія та Франція продовжили боротьбу між собою. Того ж року Іспанія уклала Мюнстерський мир з Об'єднаними провінціями, остаточно визнавши незалежність Нідерландської республіки. Таким чином, багатовікова боротьба Іспанії з Нідерландами завершилася втратою однієї з найважливіших територій колишньої Габсбурзької держави.
Війна з Францією продовжувалася ще понад десять років. Французькі війська скористалися виснаженням Іспанії та поступово посилили тиск на її позиції в Нідерландах і Піренеях.

Важливою подією стала битва в Дюнах 1658 року, у якій французькі війська завдали поразки іспанській армії. Наступного року було укладено Піренейський мир.

За договором 1659 року Іспанія поступилася Франції Руссільйоном, Артуа та низкою інших територій. Водночас було домовлено про шлюб іспанської інфанти Марії Терезії з французьким королем Людовиком XIV. Цей шлюб у майбутньому матиме важливе значення для питання іспанської спадщини.

Ще одним серйозним викликом стала Португалія.

У грудні 1640 року в Лісабоні відбулося повстання проти іспанської влади. Португальська знать підтримала герцога Жуана Браганського, який став королем під іменем Жуан IV. Так розпочалася Португальська реставраційна війна.
Іспанія не могла зосередити всі сили на португальському напрямку, оскільки одночасно воювала з Францією та намагалася придушити повстання в Каталонії. Тому війна затягнулася на десятиліття.

Португальці поступово зміцнювали свої позиції та отримували підтримку від Англії та інших противників Іспанії. Вирішальними стали перемоги португальської армії при Амейшьялі 1663 року та Монтеш-Кларуші 1665 року.

У 1668 році Лісабонський договір поклав край війні. Іспанія офіційно визнала незалежність Португалії. Разом із цим завершився період Іберійської унії, який тривав від 1580 року.

Попри територіальні втрати, Іспанія залишалася великою європейською та колоніальною державою. Її володіння охоплювали значні території в Америці, Азії та Європі, а іспанська монархія продовжувала відігравати важливу роль у міжнародній політиці.

Однак економічні та демографічні труднощі ставали дедалі помітнішими. Одним із найбільш постраждалих міст була Севілья, яка в 1649—1652 роках пережила масштабну епідемію чуми. Вона завдала важкого удару місту та його економіці.

У цей період Іспанія також зіткнулася з новим суперником — Францією Людовика XIV.

Після смерті Філіпа IV у 1665 році престол успадкував його син Карл II. Через малий вік короля перші роки його правління проходили під регентством його матері, Маріанни Австрійської.

Карл II залишався королем до 1700 року. За його правління Іспанія продовжувала боротися за свої європейські володіння, насамперед проти Франції.

У 1667—1668 роках відбулася Деволюційна війна. Франція атакувала Іспанські Нідерланди, використовуючи династичні претензії Людовика XIV. Іспанія була змушена погодитися на територіальні поступки.

Чергове зіткнення відбулося під час Франко-голландської війни 1672—1678 років. Іспанія виступила на боці Нідерландів проти Франції, яка на той час дедалі активніше прагнула розширити свої території. За підсумками війни Іспанія втратила Франш-Конте та низку інших володінь.

У 1688 році почалася Війна Аугсбурзької ліги, або Дев'ятирічна війна. Іспанія знову опинилася серед противників Франції. Бойові дії відбувалися, зокрема, в Іспанських Нідерландах.

Війна завершилася Рисвікським миром 1697 року. Франція повернула частину захоплених територій, однак Іспанія залишалася ослабленою та дедалі більше залежала від складної системи міжнародних союзів.

На межі XVII і XVIII століть головною проблемою для Іспанії стало питання престолонаслідування.

Карл II не мав дітей. Питання про те, хто успадкує величезну Іспанську монархію, стало одним із головних питань європейської дипломатії. На іспанську спадщину претендували представники Бурбонів та австрійських Габсбургів.
У своєму заповіті Карл II назвав спадкоємцем французького принца Філіпа Анжуйського — онука Людовика XIV. Після смерті Карла II 1 листопада 1700 року Філіп став королем Іспанії під іменем Філіп V.

Його вступ на престол означав завершення правління іспанської гілки Габсбургів, яка перебувала при владі в Іспанії з XVI століття.

Проте європейські держави побоювалися можливого об'єднання французької та іспанської монархій під владою однієї династії. Це стало однією з головних причин початку Війни за іспанську спадщину у 1701 році.

Таким чином, наприкінці XVII століття завершилася ціла епоха іспанської історії. Держава, яка ще століттям раніше була однією з головних сил Європи, вступала у XVIII століття вже в іншому становищі. Її колоніальна імперія залишалася величезною, але європейські володіння значно скоротилися, а Франція, Англія та Нідерланди дедалі активніше конкурували з Іспанією за вплив у Європі та за океаном.

Під час Семирічної війни 1762 року Іспанія вступила у війну на боці Франції. Британські війська захопили Гавану на Кубі та Манілу на Філіппінах. За Паризьким миром 1763 року Іспанія повернула ці міста, але передала Британії Флориду. Натомість Франція передала Іспанії Луїзіану.

Новий конфлікт виник під час Американської війни за незалежність. Іспанія вступила у війну проти Великої Британії в 1779 році на боці американських повстанців та Франції.

Іспанські війська під командуванням Бернардо де Гальвеса діяли проти британців у районі Мексиканської затоки. Іспанія відвоювала Флориду, а за Версальським договором 1783 року Велика Британія визнала її повернення Іспанії.

Однак війна дорого коштувала іспанській економіці. Величезні витрати на військові кампанії та флот збільшували фінансове навантаження на державу.

У 1808 році становище Іспанії різко змінилося. Після укладення франко-іспанського союзу Наполеон Бонапарт отримав можливість розмістити французькі війська на території Іспанії. Формально їхнім завданням було вторгнення до Португалії, яка відмовлялася приєднатися до континентальної блокади Великої Британії.

Однак французькі війська поступово зайняли стратегічні міста Іспанії. Ситуація викликала дедалі більше невдоволення населення.

У березні 1808 року відбулося повстання в Аранхуесі. Воно призвело до падіння першого міністра Мануеля Годоя та зречення Карла IV на користь його сина Фердинанда VII.

Наполеон скористався династичною кризою. У травні 1808 року він змусив Карла IV та Фердинанда VII відмовитися від своїх прав на іспанську корону. Після цього імператор Франції передав престол своєму братові Жозефу Бонапарту.

Проте значна частина іспанського суспільства не визнала нового монарха.

2 травня 1808 року в Мадриді спалахнуло повстання проти французьких військ. Воно було придушене, а репресії проти учасників повстання стали одним із символів французької окупації.

Події в Мадриді стали поштовхом до повстання в інших регіонах. У різних містах створювалися місцеві та провінційні хунти, які перебирали на себе управління та організовували боротьбу проти французів.

Так почалася Війна за незалежність Іспанії 1808—1814 років.

Однією з перших великих перемог іспанців стала битва під Байленом у липні 1808 року.

Іспанська армія під командуванням генерала Франсіско Хав'єра Кастаньйоса змусила французький корпус генерала П'єра Дюпона капітулювати.

Поразка мала значний політичний та військовий ефект. Це була одна з перших великих поразок наполеонівської армії у відкритому бою на континенті.

Жозеф Бонапарт залишив Мадрид, а Наполеон особисто прибув до Іспанії на чолі значних військових сил.

Французи знову зайняли Мадрид і протягом наступних років контролювали значну частину країни. Однак повністю підкорити Іспанію їм так і не вдалося.

Особливістю війни стала масштабна діяльність іспанських партизанських загонів.

Партизани нападали на французькі гарнізони, військові колони та комунікації. Вони добре знали місцевість і змушували французьку армію витрачати значні сили на охорону шляхів та боротьбу з нерегулярними формуваннями.

Саме від іспанського слова guerrilla — «маленька війна» — походить сучасний термін «герилья».

Важливу роль у боротьбі проти Наполеона відіграла Велика Британія. Британський експедиційний корпус під командуванням Артура Веллслі, майбутнього герцога Веллінгтона, висадився на Піренейському півострові та спільно з португальськими й іспанськими силами воював проти французів.

У 1812 році союзні війська здобули важливу перемогу в битві під Саламанкою. Французькі війська були змушені залишити Мадрид.

У 1813 році відбулася битва під Віторією, де армія Веллінгтона завдала серйозної поразки французьким силам. Після цієї битви французька присутність в Іспанії значно скоротилася.

У 1814 році після поразок Наполеона в Європі французькі війська остаточно залишили Іспанію.

Кадіські кортеси та Конституція 1812 року

Поки в країні тривала війна, іспанські політики, які виступали проти французької окупації, працювали над створенням нової системи державного управління.

У 1810 році в Кадісі зібралися Генеральні кортеси. До них увійшли представники різних частин іспанської монархії, включно з представниками заморських територій.

19 березня 1812 року Кортеси ухвалили Конституцію, відому як Конституція Кадіса або «Ла Пепа».

Документ проголошував національний суверенітет, встановлював конституційну монархію та передбачав поділ влади. Законодавчі повноваження належали Кортесам разом із королем, виконавча влада — монарху та уряду, а судова система мала бути відокремлена від інших гілок влади.

Конституція також передбачала скасування низки станових привілеїв та інституцій Старого порядку.

Водночас це була не сучасна демократична конституція в повному розумінні: виборче право було обмежене системою непрямих виборів, а католицизм проголошувався єдиною релігією іспанської нації.

Попри ці обмеження, Конституція 1812 року стала одним із найважливіших документів іспанського лібералізму XIX століття.

Повернення Фердинанда VII

Після поразки Наполеона Фердинанд VII повернувся до Іспанії у 1814 році.

Багато прихильників монарха очікували, що він збереже конституційні зміни, запроваджені Кортесами. Проте Фердинанд VII пішов іншим шляхом.

У травні 1814 року він скасував Конституцію 1812 року та відновив абсолютну монархію.

Почалися переслідування лібералів, які підтримували конституційний лад. Частина з них була змушена залишити країну.

Таким чином, після шести років війни Іспанія опинилася перед новим внутрішнім конфліктом — між прихильниками абсолютної монархії та лібералами, які прагнули зберегти конституційні зміни.

Розпад іспанської колоніальної імперії

Поки Іспанія боролася з французькою окупацією, у її американських колоніях почалися процеси, які зрештою призведуть до створення незалежних держав.

У 1808 році криза іспанської монархії послабила контроль Мадрида над колоніями. У різних містах Латинської Америки почали створюватися місцеві хунти.

Перший етап цих рухів часто був пов'язаний не з прямою вимогою незалежності, а з питанням легітимної влади в умовах полону Фердинанда VII.

Однак поступово частина рухів переросла у боротьбу за повну незалежність. 

У 1810 році революційні події розпочалися в різних частинах Іспанської Америки. Серед найвідоміших діячів визвольних рухів були Мігель Ідальго та Хосе Марія Морелос у Новій Іспанії, Сімон Болівар у Венесуелі та Новій Гранаді, Хосе де Сан-Мартін у Південній Америці.

Іспанія намагалася відновити контроль над колоніями, однак тривалі війни, політична нестабільність та боротьба між різними групами населення значно ускладнювали це завдання.

У 1816 році незалежність проголосили Сполучені провінції Південної Америки — майбутня Аргентина.

У 1818 році незалежність Чилі була закріплена після перемоги сил Бернардо О'Гіггінса та Хосе де Сан-Мартіна.

У 1819 році Болівар створив державу Велика Колумбія, до якої спочатку увійшли території сучасних Венесуели, Колумбії, Еквадору та Панами.

У 1821 році незалежність проголосила Мексика. Того ж року було проголошено незалежність Перу, хоча остаточне вигнання іспанських військ з Південної Америки відбулося дещо пізніше.

Вирішальними стали битви при Хуніні та Аякучо 1824 року. Після перемоги патріотичних сил під командуванням Антоніо Хосе де Сукре іспанська військова влада в більшій частині Південної Америки була фактично зламана.

У 1825 році Верхнє Перу проголосило незалежність і отримало назву Болівія на честь Сімона Болівара.

Іспанія втратила більшість своїх материкових американських володінь, хоча зберегла Кубу, Пуерто-Рико та інші території.

Так у першій чверті XIX століття завершився тривалий процес перетворення Іспанії з однієї з найбільших колоніальних імперій світу на державу, чиї основні володіння залишалися зосередженими в Європі, Карибському басейні та Тихоокеанському регіоні.

Одним із найскладніших питань для Іспанії залишалася Куба. Куба мала стратегічне розташування у Карибському регіоні, саме тому вона була «перлиною» Іспанії після втрати Америки.

У 1868 році там розпочалася Десятилітня війна — повстання проти іспанського колоніального панування.

Серед лідерів кубинського руху був Карлос Мануель де Сеспедес, який 10 жовтня 1868 року проголосив початок боротьби за незалежність.

Іспанія направила на Кубу значні військові сили. Війна тривала десять років і завершилася 1878 року укладенням Занхонського договору.

Документ передбачав припинення бойових дій, амністію для значної частини повстанців та деякі реформи. Однак питання незалежності Куби залишилося невирішеним.

Одним із тих, хто не погодився з умовами миру, був генерал Антоніо Масео. У березні 1878 року він провів так званий Протест у Барагуа, відмовившись приймати мир без проголошення незалежності та скасування рабства.

Попри завершення основної війни, кубинський рух за незалежність продовжив існувати.

У 1895 році на Кубі почалося нове масштабне повстання проти іспанської влади.

Одним із головних організаторів руху став Хосе Марті — письменник, політичний діяч і один із засновників Кубинської революційної партії.

У лютому 1895 року розпочалося нове повстання, яке швидко переросло у війну за незалежність.

Хосе Марті загинув у травні 1895 року, однак боротьба продовжилася. Кубинські повстанці поступово розширювали територію, яку контролювали.

Іспанський уряд направив на острів генерала Валеріано Вейлера. Він застосував політику концентрації сільського населення у спеціальних зонах, щоб позбавити повстанців підтримки та продовольства.

Жорсткі заходи іспанської влади викликали міжнародну критику, особливо у США.

Філіппіни та початок повстання

У 1896 році повстання проти іспанського панування почалося і на Філіппінах.

Важливу роль у формуванні філіппінського національного руху відіграв Хосе Рісаль — письменник, лікар та інтелектуал.

Рісаль виступав за політичні та соціальні реформи й не був прихильником збройної революції в тому вигляді, в якому її здійснював рух Катіпунан.

Іспанська влада стратила Рісаля у грудні 1896 року. Його смерть стала одним із символів філіппінського національного руху.

На Кубі та Філіппінах Іспанія опинилася перед одночасними повстаннями, а її військові та фінансові ресурси були обмежені.

Іспано-американська війна 1898 року

У 1898 році конфлікт навколо Куби переріс у війну між Іспанією та Сполученими Штатами.

15 лютого 1898 року американський броненосець USS Maine вибухнув у гавані Гавани. Загинули 266 американських військовослужбовців і моряків.

Причини вибуху залишалися предметом суперечок, однак подія стала одним із головних чинників посилення напруження між США та Іспанією.

У квітні 1898 року США оголосили війну Іспанії.

Бойові дії відбулися як на Карибах, так і в Тихому океані.

1 травня 1898 року американська ескадра під командуванням Джорджа Дьюї знищила іспанську ескадру в Манільській бухті.

У Карибському морі американський флот також завдав поразки іспанським силам. Особливо відомою стала битва біля Сантьяго-де-Куба 3 липня 1898 року.

Іспанія була змушена просити про мир.

За Паризьким договором 1898 року Іспанія відмовилася від своїх прав на Кубу. Пуерто-Рико та острів Гуам перейшли під контроль Сполучених Штатів.

Іспанія також передала США Філіппіни, отримавши за них 20 мільйонів доларів.

У 1899 році Іспанія продала Німеччині свої останні основні володіння в Мікронезії — Каролінські та Маріанські острови, за винятком Гуаму, який уже перейшов до США.

Іспанська колоніальна експансія в Африці. У 1481 році папська булла Æterni regis закріпила за Португалією права на території на південь від Канарських островів.

Іспанська експансіоністська політика в Північній Африці розпочалася після завершення Реконкісти на Піренейському півострові, за правління Католицьких королів та регентства Франсіско Хіменеса де Сиснероса. У цей період Іспанія почала активно створювати свої опорні пункти на північному узбережжі Африки.

У результаті іспанці захопили низку міст і фортець: Мелілью — у 1497 році, Мерс-ель-Кебір — у 1505 році, Пеньйон-де-Велес-де-ла-Гомера — у 1508 році, Оран — у 1509 році, Алжир і Беджая — у 1510 році, а Триполі — у 1511 році.

На Атлантичному узбережжі Іспанія також створила свої форпости. Серед них була Санта-Крус-де-Мар-Пекена, заснована у 1476 році, а також Вілла-Сіснерос, заснована 1502 року на території сучасної Західної Сахари.

У першій половині XVII століття Іспанія захопила Лараш і Ла-Мамору на атлантичному узбережжі Марокко, а також Пеньйон-де-Алусемас у Середземному морі.

Проте за правління Карла V іспанська присутність у Північній Африці почала поступово скорочуватися. Водночас у 1535 році іспанці здійснили похід проти Османської імперії та захопили Туніс і порт Ла-Голета.

Надалі більшість іспанських володінь у регіоні була втрачена. Пеньйон-де-Велес-де-ла-Гомера перейшов під контроль противників Іспанії у 1522 році, Санта-Крус-де-Мар-Пекена — у 1524 році, Алжир — у 1529 році, Триполі — у 1551 році, Беджаю — у 1554 році, а Ла-Голета і Туніс — у 1569 році.

У другій половині XVII століття Іспанія втратила також Лараш і Ла-Мамору.

До кінця XVII століття основними іспанськими володіннями в Північній Африці залишалися Мелілья, Пеньйон-де-Алусемас, Пеньйон-де-Велес-де-ла-Гомера та Сеута.

Сеута перебувала під владою Португалії з 1415 року. Після припинення Іберійської унії її мешканці вирішили зберегти зв'язки з Іспанією, а належність міста до іспанської корони була офіційно визнана Лісабонським договором 1668 року.

Оран і Мерс-ель-Кебір залишалися під владою Іспанії до XVIII століття. У 1708 році вони були втрачені, у 1732 році відвойовані Іспанією, а наприкінці XVIII століття остаточно залишені.

Іспанська експансія поступово поширилася й на західне узбережжя Африки.

У 1778 році за Договором Ель-Пардо Португалія передала Іспанії острови Фернандо-По — сучасний Біоко — та прилеглі острови, а також торговельні права на частину материкового узбережжя між річками Нігер та Огове в обмін на території в Південній Америці.

У 1848 році іспанські війська зайняли острови Чафарінас.

Після Тетуанської війни 1859–1860 років Іспанія закріпила свої позиції на узбережжі Марокко. У наступні десятиліття іспанська присутність у регіоні розширювалася, а під час європейського поділу Африки Іспанія заявила претензії на низку територій у Північній і Західній Африці.

У 1885 році Ріо-Муні отримав статус іспанського протекторату, а в 1900 році став колонією. Територіальні суперечки щодо материкової частини Гвінеї були врегульовані Паризьким договором 1900 року.

Після короткої війни 1893 року Іспанія також розширила свій вплив на території на південь від Мелільї.

Іспанське Марокко та Рифська війна

На початку XX століття Іспанія знову посилила свою присутність у Марокко. У 1912 році країна була поділена на французьку та іспанську зони протекторату.

Іспанська присутність у Марокко зустріла опір місцевого населення. Особливо потужним стало повстання рифських берберів під проводом Мухаммеда ібн Абд аль-Кріма аль-Хаттабі — колишнього співробітника іспанської адміністрації.

У 1921 році відбулася битва при Анвалі, яка завершилася важкою поразкою іспанської армії. Поразка стала серйозним ударом для Іспанії та спричинила політичну кризу в країні.

У 1923 році Танжер отримав статус міжнародного міста та перебував під міжнародним управлінням.

Рифське повстання вдалося придушити після спільних дій Іспанії та Франції. У 1925 році відбулася висадка іспансько-французьких сил у районі Альхусемаса, після чого позиції Абд аль-Кріма були значно послаблені. У 1926 році він капітулював.

Досвід марокканських кампаній мав значний вплив на іспанську армію. Африканська армія, у складі якої служили ветерани цих кампаній, стала однією з головних військових сил, залучених до повстання проти Другої Іспанської республіки в 1936 році. Серед її командирів був Франсіско Франко.

Іспанські колонії в Африці у XX столітті

Між 1926 і 1959 роками Біоко та Ріо-Муні перебували в складі колонії Іспанська Гвінея.

У першій половині XX століття Іспанія не створила масштабної економічної інфраструктури у своїх африканських колоніях. Водночас на острові Біоко було розвинене плантаційне господарство, зокрема вирощування какао. Для роботи на плантаціях залучали тисячі нігерійських робітників.

Іспанська колоніальна адміністрація також розвивала систему освіти та охорони здоров'я в Екваторіальній Гвінеї. Водночас колоніальна система залишалася складовою європейського колоніального панування в Африці.

У 1956 році, після здобуття незалежності Французьким Марокко, Іспанія надала незалежність Іспанському Марокко. Однак під її контролем залишилися Сіді-Іфні, сектор Тарфая та Іспанська Сахара.
У 1957 році розпочалася війна Іфні, відома також як Guerra Olvidada — «Забута війна». Марокканські сили прагнули повернути території, які залишалися під іспанським контролем.

У 1958 році Іспанія передала Марокко сектор Тарфая. Водночас території Сегієт-ель-Хамра на півночі та Ріо-де-Оро на півдні були об'єднані в Іспанську Сахару.
У 1959 році іспанські володіння в Гвінейській затоці отримали статус, наближений до статусу провінцій самої Іспанії. Територія перебувала під владою генерал-губернатора, який здійснював цивільне та військове управління.
Того ж року відбулися перші місцеві вибори, а представники Екваторіальної Гвінеї отримали місця в іспанському парламенті.

У грудні 1963 року було запроваджено обмежену автономію. Територія отримала назву Екваторіальна Гвінея.
У березні 1968 року, під тиском націоналістичного руху Екваторіальної Гвінеї та Організації Об'єднаних Націй, Іспанія оголосила про готовність надати країні незалежність. 12 жовтня 1968 року Екваторіальна Гвінея стала незалежною державою.

У 1969 році Іспанія передала Марокко Сіді-Іфні.

Іспанський контроль над Іспанською Сахарою тривав до 1975 року. Тоді, після Зеленого маршу, Іспанія залишила територію. Подальший статус Західної Сахари став предметом тривалого міжнародного та політичного конфлікту.
Іспанія й надалі зберігає території на африканському материку — насамперед Сеуту та Мелілью, які є частиною іспанської держави. Водночас Марокко продовжує заявляти територіальні претензії щодо них.

У липні 2002 року виникла криза навколо острова Перехіль, який був зайнятий марокканськими військовослужбовцями та жандармами. Згодом територію повернули під іспанський контроль.

Спадщина Іспанської імперії (замість закінчення)

Іспанська колонізація залишила значний слід у світовій історії. Іспанська мова та римо-католицька традиція поширилися в більшості країн Америки, а також у частині Африки та колишніх іспанських володіннях в Азії.

Тривалий колоніальний період в Іспанській Америці сприяв складним процесам взаємодії та змішування різних народів. Наслідком цього стало формування багатокомпонентного етнічного й культурного складу населення багатьох країн Латинської Америки.
Разом із Португальською імперією Іспанська імперія відіграла важливу роль у формуванні глобальних торговельних зв'язків та трансокеанських маршрутів.
Одним із важливих наслідків цієї торгівлі став масштабний обмін рослинами, тваринами та продуктами між Старим і Новим світом.

До Америки були завезені пшениця, ячмінь, яблука, велика рогата худоба, вівці, свині, коні, віслюки та інші види. Водночас до Європи, Африки та Азії поширилися культури американського походження — кукурудза, картопля, перець чилі, помідори, тютюн та інші.
Цей процес, відомий як Колумбів обмін, суттєво вплинув на сільське господарство, харчування та економіку багатьох регіонів світу.

Важливим був і культурний вплив Іспанії. Його можна простежити в архітектурі, кухні, музиці, мистецтві, релігії та правових традиціях — від Аргентини до південного заходу сучасних Сполучених Штатів.

Водночас спадщина Іспанської імперії не обмежується культурними та економічними зв'язками. Колонізація супроводжувалася підкоренням корінних народів, нерівністю, експлуатацією та насильством. Тому оцінювати колоніальне минуле лише через поширення мови, релігії чи торговельних зв'язків було б однобічно.

Таким чином, історія Іспанської імперії є складним поєднанням військової експансії, колонізації, торгівлі, культурного обміну та боротьби підкорених народів. Її наслідки й сьогодні помітні в політичній карті, мовах, культурах та суспільствах багатьох країн світу.

Список використаних джерел і літератури

Вард Г. История США. Подробный справочник по истории США. Москва : Астрель, 2009.

Гончар Б. М. Американсько-іспанська війна 1898 // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. Київ : Знання України, 2004. Т. 1. 760 с.

Перри Д. Завоевания в Центральной и Южной Америке XV–XIX веков. Под властью испанской короны / пер. с англ. Л. А. Карповой. Москва : Центрполиграф, 2018. 445, [2] с.

Auxier G. W. The Propaganda Activities of the Cuban Junta in Precipitating the Spanish-American War, 1895–1898 // The Hispanic American Historical Review. 1939. Vol. 19, No. 3. P. 286–305. DOI: 10.2307/2507259.

Foster L. A. A Brief History of Central America. New York : Facts On File, 2007.

Gannon M. First European Contacts // The New History of Florida / ed. M. Gannon. Gainesville : University Press of Florida, 1996. P. 16–39.

Hann J. H. The Missions of Spanish Florida // The New History of Florida / ed. M. Gannon. Gainesville : University Press of Florida, 1996. P. 78–99.

Mathias J. Aglipayan: The Flourishing of Independent Catholicism in the Philippines. Austin : Extraordinary Catholics Press, 2020.
Nkogo Ondo E. Equatorial Guinea. Encyclopaedia Africana.

Ramiro de la Mata J. España y el Protectorado en Marruecos: aproximación a un proceso colonial // Anales de Historia Contemporánea. 2008. Vol. 24.

Schafer D. U.S. Territory and State // The New History of Florida / ed. M. Gannon. Gainesville : University Press of Florida, 1996. P. 207–230.

Spain and Her Colonies, compiled from the best authorities by Archibald Wilberforce. New York : P. F. Collier & Son, 1900. 358 p.
Spanish-American War // Encyclopaedia Britannica.

Yau-Wen P. Spain's Vision of Empire through Conquest, Ideology, and Law in the Sixteenth Century. New York : The City University of New York, 2024. Master's thesis.

Yoakum H. History of Texas: From Its First Settlement in 1685 to Its Annexation to the United States in 1846. New York : Redfield, 1855. 2 vols.