Андрій Шкуро: людина епохи великих потрясінь
Раннє дитинство пройшло у станиці Пашківській, де його «час минав у жвавих іграх і жорстоких боях з одностаничниками-козачатами», через що він часто засмучував матір, яка постійно латала його вічно порваний у бійках одяг.
Початкову освіту здобув спочатку у станиці Пашківській, потім його перевели до Катеринодара, де він навчався в Олександрівському реальному училищі. Проте його душа прагнула військової справи, тому у віці десяти років його було віддано до Московського кадетського корпусу, де він провів найщасливіші роки свого життя.
Андрій Шкуро, в роки навчання в кадетському корпусі
---
Восени 1905 року трапився кадетський бунт. Сталося це якраз через революційні події, що вирували всією імперією після поразки у російсько-японській війні. Шкуро був одним із тих, хто організував бунт, через що його було виключено з кадетського корпусу. І все ж російське військове начальство виявило гуманізм, чи радше розсудливість, і вже за місяць Андрію дозволили відновити навчання.
Успішно завершивши кадетський корпус, він вступив до Миколаївського кавалерійського училища, про яке мріяв із дитинства.
У травні 1907 року Андрій Шкуро став офіцером. Наказ про це він отримав особисто з рук імператора Миколи II, який з естетичних міркувань змінив його прізвище на «Шкуро». Першу свою військову службу він проходив у 1-му Уманському полку, який був дислокований у місті Карс (нині — територія Туреччини).
Невдовзі пашківський козак уже воював у Персії проти племені шахсеванів*, яке боролося за свою свободу. Звісно, що і це плем'я, як і інших борців за свободу, називали розбійниками та бандитами. Так Андрій пішов стежкою свого батька, який у 1880-х роках брав участь у походах проти, як тоді казали, «немирних горців».
Під час карної експедиції до Персії Андрій відзначився й отримав свою першу нагороду — орден Святого Станіслава III ступеня. Разом із цим він здобув і свій перший досвід ведення партизанської війни.
Приймав участь у Першій світовій війні, де воював на Галицькому фронті, на території сучасної Польщі, та навіть брав участь у Луцькому (Брусилівському) прориві, допомагав зайняти Буковину. Був неодноразово поранений і навіть контужений, за що отримав низку нагород та позолочену зброю.
У роки Першої світової війни він створив свій перший партизанський відділ, який спеціалізувався на диверсіях у запіллі ворога. Його було сформовано виключно з кубанців. Називався він Кубанським особливим кінним загоном. Відділ швидко уславився зухвалими нападами на запільні відділи противника та штаби німецьких частин. Із рейдів кубанці приводили сотні полонених німців та австрійців.
У травні 1917 року повернувся назад на Кубань, після чого вирушив із загоном до генерала Баратова в Персію, де воював проти курдських племен у складі 1-ї Кавказької козацької дивізії. Шкуро доручили обороняти місто Сене, яке він успішно захищав від турків.
У жовтні 1917 року повернувся назад на Кубань. Згодом його було обрано делегатом Кубанської Крайової Ради, однак активної участі в її діяльності він не взяв. Спочатку на заваді став тиф, а потім — війна за визволення Кубані.
Боротьбу проти совєтської влади він розпочав у Баталпашинській окрузі, маючи за плечима лише загін із 25 вершників. Після його блискавичних перемог про нього почали складати легенди та пісні. Ось одна з них:
А у перших рядах
Ой, та сам Шкуро,
Гей, на конику він вихиляється,
Своїм військом вихваляється:
Ой, та в мене військо,
Ой, та все кубанське,
Та ще й сотня Бургустанська...
Потім він розпочав визвольну боротьбу на Північному Кавказі у складі власного партизанського загону під назвою «Вовча сотня», який з'єднався з Добровольчою армією під керівництвом Антона Денікіна. Разом вони прагнули «відновити кордони росії», насамперед шляхом походу на Москву, проте шлях до цього пролягав через територію України.
Кубанські козаки із знаменом Шкуро
---
Шкура призначили начальником 1-ї Кавказької дивізії.
У лютому—липні 1919 року розпочався наступ в Горлівці, Луганську, Юзівці (Донецьку), Харкові, Кременчуці, Полтаві, Єлисаветграді (Кропивницькому), Мелітополі, Гуляй-Полі, Олександрівську (Запоріжжі), Синельниковому, Новомосковську (Самарі) та Катеринославі (Дніпрі). Ці міста були зайняті військами Андрія Шкура.
У Харкові місцеві жителі вітали Шкура як визволителя та навіть влаштували урочисту зустріч. Проте в Катеринославі місцеві зустрічали його особливо. Зі спогадів Андрія Шкура:
«…Я ніколи не забуду мого в’їзду до Катеринослава. Люди стояли на колінах і співали "Христос Воскрес", плакали і благословляли нас. Не тільки козаки, а й їхні коні були буквально засипані квітами. Духовенство в парадному одязі служило повсюдно молебні. Робочі постановили працювати на нас у міру власних сил. Вони виправляли бронепоїзди, лагодили гармати і рушниці. Жителі масово вступали добровольцями до війська. Підйом був колосальний. Як усе це згодом змінилося, коли там попрацювали на розвал спільної справи пани на кшталт губернатора Щетініна! Місто голодувало, бо не було хліба. Мені вдалося підвезти кілька поїздів із борошном власного забезпечення, і я роздав його робітникам, кооперативам та міським продовольчим крамницям. Однак наше становище в цьому районі аж ніяк не могло вважатися міцним. Сили червоних, що значно переважали, під командуванням матроса Дибенка неодноразово переходили в наступ. Проте Шифнер-Маркевич, мистецьки маневруючи й кружляючи на просторі у вісімдесят верст, завдаючи ударів то тут, то там, розбив по частинах усю армію Дибенка.
21 червня генерал Денікін відвідав Катеринослав. Йому влаштували урочисту зустріч із обідом у Російському суспільному клубі*. Представники українофілів-самостійників піднесли хліб-сіль на рушнику, розшитому народними українськими візерунками, з написом українською мовою:
«Не той козак, що поборов, а той, що викрутився».
Головнокомандувач прийняв це підношення, але у своєму застільному тості звернувся до українців:
— Ваша ставка на Петлюру бита.
Потім він додав, що Петлюра буде повішений як зрадник, якщо потрапить до рук Добровольчої армії. Ці слова мали наслідки й дали підґрунтя для агітації самостійників як в Україні, так і на Кубані.»
Отже, ми бачимо, що Андрія Шкура вітали як визволителя в українському місті, а також він надавав гуманітарну допомогу місту, яке було спустошене більшовиками. Крім того, ми бачимо, що Шкуро фактично, хоч і без відкритого конфлікту, засудив зверхнє ставлення Денікіна до українців.
Подальше Шкуро «визволяв» Курськ, Воронеж, Київ та інші міста від червоних. Із погіршенням становища білих на фронті та провалом походу на Москву його армія була деморалізована. Хтось продовжив боротьбу в горах Грузії, хтось загинув на Кубані. Залишки армії генерала Шкура емігрували до Криму, де продовжили боротьбу проти червоних, зокрема допомагали в евакуації білих сил із Криму.
Після закінчення «громадянської війни» Шкуро разом з іншими діячами білого руху спочатку оселився в Царгороді (Константинополі, нині — Стамбулі), а звідти переїхав до Парижа.
У своїй автобіографії він згадував, що у 1923 році разом із Петром Аваловим був присутній на одному із заходів НСДАП, де з промовою виступав Адольф Гітлер. Цей виступ справив на Шкура сильне враження.
У тому ж 1923 році, прагнучи розпочати політичну кар'єру, він заснував «Союз активних борців за Росію», який мав намір приєднатися до складу «Російської загальновійськової спілки». Однак організацію не прийняли, оскільки вона мала власну політичну платформу.
Після цього Шкуро припинив діяльність своєї політичної організації та присвятив себе іншій справі — популяризації «козацької» культури. Він займався джигітуванням і виступав у цирках по всій Європі.
Із 1931 року жив у Югославії, де працював на будівництві залізниці разом зі своїми козацькими побратимами.
У 1936 році Шкуро прагнув приєднатися до громадянської війни в Іспанії, проте цього не сталося, оскільки він висунув умову, що має очолити всі російські добровольчі формування, які братимуть участь у війні.
З початком німецько-радянської війни Шкуро підтримав прагнення козацьких отаманів долучитися до боротьби проти більшовиків на боці Третього Рейху. Однак за розпорядженням Гітлера більшості емігрантів було заборонено служити в німецькій армії. Натомість сербський колабораційний уряд сформував козацьку дивізію, яка охороняла залізниці.
Тоді Шкуро почав шукати альтернативний варіант. Дізнавшись, що у Хорватії формується український полк, він відправив своїх представників до представника ОУН у Хорватії Володимира Войтанівського. Через нього було передано лист голові ОУН Андрію Мельнику, у якому Шкуро зголосився «ще раз послужити Батьківщині».
Таке рішення насамперед підтримали самі козаки, які прагнули воювати пліч-о-пліч з українцями проти більшовиків. Проте німці цю ініціативу не підтримали. Український батальйон був призначений виключно для боротьби з червоними партизанами на території Хорватії, а козацькі частини Шкура продовжували виконувати завдання на території колишньої Югославії.
У червні 1944 року Андрій Шкуро намагався об'єднати козаків, які служили на боці Третього Рейху, в єдине військове формування. Для цього були створені спеціальні комісії з прийому добровольців та перевірки їхнього походження і політичної благонадійності. Проте реалізувати цей задум виявилося складно. Козаки були розпорошені між вермахтом, СС і СД, а суперництво між цими структурами та небажання вермахту передавати особовий склад фактично унеможливлювали централізоване формування козацьких частин. Цей епізод показує, що навіть серед союзників нацистської Німеччини існували серйозні організаційні конфлікти, а гучні обіцянки щодо створення окремого козацького війська далеко не завжди відповідали реальності.
З перемогами військ антигітлерівської коаліції деякі очільники кубанського руху почали перейматися долею кубанських козаків. Так, голова Національної ради Кубані Василь Іванис звернувся з пропозицією очолити війська, у разі потреби, до колишнього офіцера Армії УНР та командира УНА Павла Шандрука. Той пообіцяв, що в разі необхідності підтримуватиме українців і козаків у Чехословаччині.
Напередодні закінчення Другої світової війни Шандрук запропонував Шкурові вивести свої війська з лінії фронту та здатися англійцям ще до капітуляції Німеччини. Проте Шкуро відмовився.
Остання його пропозиція, спрямована на збереження військ, прозвучала 2 травня 1945 року, коли Шандрук запропонував Шкурові приєднатися до складу Української національної армії та боротися спільними зусиллями. Проте Шкуро знову відмовився.
Уже після підписання капітуляції Німеччини Шкуро звернувся до Михайла Крата з проханням дозволити йому сповідатися у капелана Української національної армії під час Великодня, відчуваючи, що це може статися востаннє.
Опинившись в Австрії, у місті Лієнц, він разом з іншими козаками став учасником масової видачі козаків радянській владі. Загалом було видано близько 15 тисяч осіб, серед яких був і Андрій Шкуро.
31 травня 1945 року його доставили до Москви, де під час слідства від нього вибивали різноманітні свідчення.
17 січня 1947 року Андрія Шкура, Петра Краснова та Султана Клич-Ґерая було страчено за вироком Військової колегії Верховного Суду СРСР.
Висновок
Біографія Андрія Шкура є прикладом того, наскільки складною та суперечливою була доля багатьох учасників революційної доби й двох світових воєн. Від офіцера Російської імператорської армії та одного з найвідоміших командирів кубанських козаків до емігранта, який пов'язав свою подальшу долю з Третім Рейхом, — його життєвий шлях відображає драматизм епохи, у якій політичні переконання, боротьба проти більшовизму та власні амбіції часто призводили до трагічних наслідків.
Постать Андрія Шкура й сьогодні залишається предметом дискусій серед істориків. Його військовий талант, участь у боротьбі проти більшовиків, ставлення до українського питання та подальша співпраця з нацистською Німеччиною роблять його однією з найнеоднозначніших постатей історії Кубані та білого руху. Саме тому, оцінюючи його діяльність, важливо враховувати весь історичний контекст, а не окремі епізоди його біографії.
Пояснення
*Шахсевени - етнічна спільнота на північному заході Ірану та на півдні Азербайджану. За мовою шахсевени є огузькими тюрками.
*Існує версія, що його зустріли в «Англійському клубі» який розташований на вулиці Воскресенській. 3 - Історія міста Дніпро та Придніпров'я
Список використаних джерел і літератури
Врангель, П. Очерки русско-японской войны, 1904 г. Записки: ноябрь 1916 г. – ноябрь 1920 г. / П. Врангель. – Москва : АСТ, 2023.
Деникин, А. И. Вооруженные силы Юга России / А. И. Деникин. – Москва : Вече, 2013.
Дерябин, А. И. Крестный путь казака Андрея Шкуро // Гражданская война в России. Записки белого партизана / А. И. Дерябин. – Москва : ТранзитКнига, 2004.
Добровольский, Н. Генерал-партизан Андрей Шкуро / Н. Добровольский. – Ростов-на-Дону : Типография Т-ва С. С. Сивожелезнов и Ко, 1919.
Єфімов, А. Дневники кубанского атамана В. Г. Науменко: 1920–1925 гг. / А. Єфімов. – Подольск : Музей-мемориал «Донские казаки в борьбе с большевиками», 2024.
Коваль, Р. Нариси з історії Кубані / Р. Коваль // Українське життя в Севастополі : інтернет-ресурс.
Кралюк, П. Козацька міфологія України. Творці та епігони / П. Кралюк. – Харків : Фоліо, 2016.
Крат, М. Козацькому роду нема переводу / М. Крат. – Бетезда, 2010.
Крикунов, П. Казаки. Между Гитлером и Сталиным. Крестовый поход против большевизма / П. Крикунов. – Москва : Яуза ; Эксмо, 2005.
Крымский-Слащов, Я. Белый Крым. 1920 год. Мемуары и документы / Я. Крымский-Слащов. – Москва : Наука, 1990.
Кучерук, О. «Бажаю ще раз послужити моїй Батьківщині…» (Генерал Андрій Шкуро і Організація українських націоналістів) / О. Кучерук // Військово-історичний альманах. – 2001. – Ч. 2 (3).
Науменко, В. Смертные приговоры в Москве в 1947 году // Великое предательство. Выдача казаков в Лиенце та других мест. Сборник документов и материалов. Т. 2 / В. Науменко. – Нью-Йорк : Всеславянское издательство, 1970.
Сердюкова, В. Трагедия казачьей силы // Науменко В. Великое предательство. Выдача казаков в Лиенце та других мест. Сборник документов и материалов. Т. 1 / В. Сердюкова. – Нью-Йорк : Всеславянское издательство, 1962.
Цурганов, Ю. Белоэмигранты и Вторая мировая война. Попытка реванша. 1939–1945 гг. / Ю. Цурганов. – Москва : Центрполиграф, 2010.
Шандрук, П. Сила доблесті. Мемуари / П. Шандрук. – Київ : Вища школа, 1999.
Шкуро, А. Записки кубанського партизана / А. Шкуро. – Київ : Пропала грамота, 2021.
Список використаних джерел і літератури
Врангель, П. Очерки русско-японской войны, 1904 г. Записки: ноябрь 1916 г. – ноябрь 1920 г. / П. Врангель. – Москва : АСТ, 2023.
Деникин, А. И. Вооруженные силы Юга России / А. И. Деникин. – Москва : Вече, 2013.
Дерябин, А. И. Крестный путь казака Андрея Шкуро // Гражданская война в России. Записки белого партизана / А. И. Дерябин. – Москва : ТранзитКнига, 2004.
Добровольский, Н. Генерал-партизан Андрей Шкуро / Н. Добровольский. – Ростов-на-Дону : Типография Т-ва С. С. Сивожелезнов и Ко, 1919.
Єфімов, А. Дневники кубанского атамана В. Г. Науменко: 1920–1925 гг. / А. Єфімов. – Подольск : Музей-мемориал «Донские казаки в борьбе с большевиками», 2024.
Коваль, Р. Нариси з історії Кубані / Р. Коваль // Українське життя в Севастополі : інтернет-ресурс.
Кралюк, П. Козацька міфологія України. Творці та епігони / П. Кралюк. – Харків : Фоліо, 2016.
Крат, М. Козацькому роду нема переводу / М. Крат. – Бетезда, 2010.
Крикунов, П. Казаки. Между Гитлером и Сталиным. Крестовый поход против большевизма / П. Крикунов. – Москва : Яуза ; Эксмо, 2005.
Крымский-Слащов, Я. Белый Крым. 1920 год. Мемуары и документы / Я. Крымский-Слащов. – Москва : Наука, 1990.
Кучерук, О. «Бажаю ще раз послужити моїй Батьківщині…» (Генерал Андрій Шкуро і Організація українських націоналістів) / О. Кучерук // Військово-історичний альманах. – 2001. – Ч. 2 (3).
Науменко, В. Смертные приговоры в Москве в 1947 году // Великое предательство. Выдача казаков в Лиенце та других мест. Сборник документов и материалов. Т. 2 / В. Науменко. – Нью-Йорк : Всеславянское издательство, 1970.
Сердюкова, В. Трагедия казачьей силы // Науменко В. Великое предательство. Выдача казаков в Лиенце та других мест. Сборник документов и материалов. Т. 1 / В. Сердюкова. – Нью-Йорк : Всеславянское издательство, 1962.
Цурганов, Ю. Белоэмигранты и Вторая мировая война. Попытка реванша. 1939–1945 гг. / Ю. Цурганов. – Москва : Центрполиграф, 2010.
Шандрук, П. Сила доблесті. Мемуари / П. Шандрук. – Київ : Вища школа, 1999.
Шкуро, А. Записки кубанського партизана / А. Шкуро. – Київ : Пропала грамота, 2021.
Комментарии
Отправить комментарий