Яків Кухаренко - отаман Чорноморії

Яків Герасимович Кухаренко — народився 1800 року в станиці Медведівській, у сім'ї потомственного запорозького козака. Він належить до числа найвидатніших діячів української Кубані XIX століття. Військовий, письменник, громадський діяч, знавець козацької старовини та близький приятель Тараса Шевченка, Кухаренко залишив по собі вагомий слід як в історії Кубані, так і в історії всього українського народу.

Для наступних поколінь, особливо для мешканців Кубані, Кухаренко здобув незабутнє ім'я своїми літературними творами, в яких яскраво змалював життя кубанського населення як у перші роки після переселення чорноморських козаків на Кубань, так і за своєї доби. Він написав значну кількість оповідань і творів, присвячених козацькому минулому України та Чорноморії. Найвідомішим із них став твір «Чорноморський побит на Кубані» (1836 рік). На сторінках журналу «Основа» були надруковані його роботи: «Пластуни» (лютий 1861 року), «Вороний кінь» (жовтень 1861 року), «Вівці і чабани в Чорноморії», «Свідок, скільки в Чорноморії худоби, землі й народу козацького роду» та «Чабанський словарь».

До 1913 року вважалося, що саме цими творами обмежується літературна спадщина Кухаренка. Проте у 1913 році Іван Стешенко у XII томі «Записок Українського Наукового Товариства» в Києві опублікував розвідку про поему «Харько, запорозький кошовий», надруковану під авторством «Якова Мєшковського». Дослідник довів, що під цим псевдонімом приховувався саме Яків Кухаренко. Поема складається із семи розділів і відображає тугу автора за Запорозькою Січчю та козацькою славою минулих часів. Крім того, у творі подається оригінальна версія заснування Харкова.

Військова та службова кар'єра Якова Кухаренка була взірцевою. У 1823 році він отримав чин хорунжого, у 1831 році став начальником піхотної артилерії, а в 1834 році був призначений командиром 9-го кінного полку. У 1836 році отримав звання військового старшини. Протягом 1833–1836 років працював асесором військової канцелярії та тимчасово виконував обов'язки прокурора. У 1839–1840 роках очолював економічну експедицію військової канцелярії, а в 1842 році став булавним старшиною Єйської округи.

У 1853 році Яків Кухаренко отримав звання генерал-майора. Через декілька років його було призначено начальником штабу Чорноморського козацького війська та виконувачем обов'язків наказного отамана. На цих посадах він займався не лише військовими справами, а й питаннями господарського розвитку краю та облаштування українських переселенців.

Особливо важливою була його участь у переселенні українців на Кубань. Партії переселенців зустрічала і приймала на кордоні Чорноморії комісія на чолі з асесором полковником Яковом Кухаренком, а по Катеринодарському шляху діяла комісія під керівництвом підполковника Бурноса. У кожному чорноморському курені призначали відповідальних за розміщення та допомогу новоприбулим. Перші великі групи переселенців прибули до Чорноморії влітку 1809 року. Їх розміщували в Уманському, Сергіївському, Щербинівському, Кущівському, Кисляківському, Брюховецькому, Переяславському, Васюринському, Мінському, Канівському, Березанському, Леушківському, Дерев'янківському та Батуринському куренях.

Військовий уряд надавав переселенцям значну допомогу. Кожна родина отримувала позику хлібом, зерно для посіву, будівельні матеріали та трирічне звільнення від військової служби для облаштування господарства. Для закупівлі деревини та хліба було виділено 5 тисяч карбованців. Деревину завозили з Дону, а хліб для поселенців вимінювали на сіль у адигів.

На тлі військового та громадського життя особливе місце займає листування Кухаренка з Тарасом Шевченком. Воно тривало з 30 вересня 1842 року по 25 березня 1860 року. За цей час збереглося тринадцять листів Шевченка до Кухаренка та один лист Кухаренка до поета. Листування переривалося лише на роки заслання Шевченка.

---

Тарас Шевченко

---

Ці листи свідчать про щиру дружбу між двома визначними українцями. Шевченко високо цінував Кухаренка, а той підтримував поета не лише морально, але й матеріально. Лист Кухаренка від 7 квітня 1857 року настільки схвилював поета, що став поштовхом до написання поеми «Москалева криниця», яку поет присвятив своєму другові. У присвяті великий поет написав: «Я. Кухаренкові. На пам'ять 7 мая 1857 року».

З листування також відомо, що Шевченко протягом багатьох років мріяв відвідати Кубань і побачити Чорноморію. Ще у листі від 26 листопада 1844 року він писав Кухаренкові, що сподівається приїхати до нього та наговоритися досхочу. Найближчим до здійснення цієї мрії поет був у 1845 році, коли серйозно планував подорож на Кубань. На його прохання Кухаренко навіть надсилав докладний маршрут із Таганрога до свого місця проживання.

Теплими словами про Кухаренка згадував З. Недоборовський, який познайомився з ним у Петербурзі в 1861 році. Тоді Кухаренко прибув до столиці Російської імперії для участі в комісії з реформування Чорноморського війська. Він часто бував у колі української інтелігенції, відвідував Миколу Костомарова, Василя Білозерського, Семена Гулака-Артемовського та інших діячів української громади.

Сучасники згадували його як надзвичайно дотепного співрозмовника, який умів захопливо розповідати про побут і військове життя кубанських козаків. У той час Кухаренко прагнув поставити на сцені свою п'єсу «Чорноморський побит», але реалізувати цей задум не вдалося, оскільки його терміново викликали до місця служби.

Українська громада Петербурга тепло проводжала Кухаренка. На прощання йому співали перероблену пісню «Ой Морозе, Морозенку»:

«Ой, Якове Кухаренку,

Ой, ти славний козаче,

За тобою, Кухаренку,

Чорноморське військо плаче».

Кухаренко був глибоко зворушений. Як виявилося, це прощання стало останнім.

У середині вересня 1862 року командувач військами Кубанської області викликав до Ставрополя генерал-хорунжих Кухаренка та Бабича. Бабич успішно дістався місця призначення, а Кухаренко дорогою потрапив у засідку.

У ніч на 19 вересня, неподалік станиці Казанської, на його екіпаж напали вісім кінних абадзехів. Разом із Кухаренком перебували його зять — капітан Г. В. Іогансен, поштар і козак-вістовий. Під час нападу козака та поштаря було вбито, а Іогансена обеззброєно.

Кухаренко намагався чинити опір. Його револьвер дав осічку, після чого ворожі кулі поранили його в руку та стегно. Вискочивши з екіпажа із шаблею в руках, він продовжив боротьбу, але сили були нерівними. Після короткого бою його взяли в полон.

Полонених зв'язали та протягом двох діб перевозили через гірські райони Закубання. Уже немолодий Кухаренко тяжко переносив поневіряння. Він кілька разів падав із коня, долав холодні річки та страждав від старих хвороб.

Спочатку Кухаренко приховував своє ім'я, називаючи себе військовим лікарем. Однак випадково видав себе, почувши згадку про свого сина Степана Кухаренка. Після цього полоненого почали впізнавати. Абадзехи вимагали за нього викуп у розмірі 22 тисяч карбованців.

Ім'я Кухаренка було добре відоме серед черкесів. Багато хто приходив подивитися на свого давнього супротивника. Звістка про його полон швидко поширилася по всій Кубані та викликала глибокий смуток серед населення.

Проте сил у 63-річного отамана вже не залишалося. 26 вересня 1862 року до Катеринодара надійшла трагічна звістка — Яків Кухаренко помер у полоні.

Переговори щодо повернення його тіла тривали довго і були надзвичайно складними. Лише після тривалих домовленостей тіло отамана вдалося викупити та повернути на Кубань. Від Майкопа до Катеринодара населення урочисто зустрічало свого отамана, віддаючи останню шану людині, яку називали «рідним сином Чорноморії та добрим батьком козаків».

Сучасники писали, що Україна втратила одного з найкращих знавців козацької старовини та оборонців українських традицій на Кубані. Навіть вороги поважали Кухаренка за його мужність, чесність і шляхетність.

Загибель отамана знайшла відгук у народній творчості. У народі співали:

«У п'ятницю на базарі

Всі заговорили,

Що черкеси Кухаренка

Взяли — полонили...»

А про його смерть складали інші сумні рядки:

«Де не взялася орда,
Порубала козака,
Порубала — посікла
І у полон заняла».

Яків Кухаренко загинув далеко від рідного дому, але до останнього залишався вірним своїй справі, своєму народові та козацьким традиціям. Його ім'я назавжди залишилося в історії Кубані та українського козацтва як символ відданості, честі й любові до рідного краю.

Джерела :

Білий. Д. Українці Кубані в 1792-1921 роках, Еволюція соціальних ідентичностей / Львів - Донецьк, 2009 р. вид. Східний видавничій дім

Щербина. История Кубанского казачьего войска. Том 2 /  Екатеринодар, 1913 г. изд. Типография Кубанского Областного Правления

Кухаренко Я. Г. Твори : перше повне ілюстроване видання / під ред. Г. В. Омельченка. Прага : Громада Українців з Кубані, 1928. ст. 146

Потемкин. Е. Биографический словарь. Высшие чины российской империи. Т. ІІ. И - П/ Москва, 2017 г. изд. неизвестно

Яків Кухаренко Вікіпедія