Повстанський рух в Україні 1917-1922
Засадничо треба розрізняти 3 Форми партизанки: 1) диверсійна партизанка одної держави проти другої, 2) диверсійно- революційна партизанка одної політичної концепції проти другої і 3) звичайна диверсія та бандитизм без жадної політичної ідеї, Щодо організації, то партизанка буває двояка: 1) коли вона постає стихійно під час революції, як це було в Україні в 1917 р. і 2) коли вона організується в державі вже існуючій, клясичним прикладом якої була партизанка, організована большевицьким штабом під час 2 світової війни.
Повстанський рух в Україні в роках 1917-22 під оглядом його ідейности, організації і способу ведення боротьби можна поділити на З періоди, при чому кожний з них має свої характеристичні риси. Перший період - це від початку української революції до половини 1919 р. другий від половини 1919 р. до відвороту Армії УНР за Збруч, і третій - це перші 2 роки окупації України большевиками. Реальна боротьба українського народу проти червоних і білих москалів в перших двох періодах виявлялася в 2 формах: у регулярній війні і повстанських діях. Головним завданням повстанських відділів мало бути де: організувати ворожу владу, руйнувати тактичні й адміністраційні осередки, нищити комунікаційні шляхи, зривати продовольчу роботу, нищити військові частини Ї поодиноких представників влади, але вся та акція повстанських відділів повинна була бути координована штабом регулярної армії, себто повинна була бути стисла співпраця повстанців з регулярною армією. Щодо персонального складу повстанських відділів, то рівнож неслушно багатьом видавалося, що кожна людина, яка вміє стріляти з кріса, вже може бути партизаном. Навпаки, до партизанів треба ставити куди більші вимоги, як до вояка регулярної армії, бо вояк регулярної армії знає, що він є членом організованої маси, знає свій обов'язок, наказ командира виконує без жадних розмов і дискусії. Крім то- то, матеріяльні умовини, приміщення, забезпечення одягом Ї харчем, забезпечене запілля - ще привілеї регулярної армії. Натомість повстанець в більшості випадків сам рішає, як йому діяти для кращого виконання завдання. Відсутність запілля, регулярного постачання, брак зв'язку, стала залежність від населення - у великій мірі деморалізуюче впливає на повстанців.
Якже та справа представлялася в першому періоді, себто від 1917 року до половини 1919 р. Перед- усім, в Україні в той час панував великий революційний хаос. Стихійна демобілізація російського фронту той хаос ще збільшила. Населення після світової війни здебільша було здеморалізоване, національна свідомість не була ще пробуджена. Кожне село було озброєне і то не тільки в легку зброю, але навіть в кулемети і гармати. Селяни не обмежувалися тільки до пасивного переховування зброї, але вживали її коли було треба і не треба, дуже часто навіть проти вояків своєї регулярної армії. Майже кожна волость і село набули бойового гарту, організуючи озброєні загони, кількість яких особливо зросла під час Гетьманату, як контракція проти так званих "карательних отрядов". Кожний такий загін був очолюваний отаманом. Більшість цих отаманів в першому періоді, це були люди, які не відповідали своєму призначенню. Передусім, з малою або жадною загальною освітою, особи, які легко піддавалися ворожій пропаганді, національно мало свідомі, бракувало їм патріотизму та ідейности і з морального погляду мало вартісні. В ряди повстанських відділів крім ідейних патріотів попадало немало авантюристів та злочинного елементу. Більшість повстанських відділів з цього періоду не визнавала жадної підлеглости, ніякої співпраці з регулярною армією та діяли здебільша на власну руку. Взагалі, це був період анархії, без ніякої політичної ідеї - період з отаманії".
Тут варто згадати про кількох отаманів, які не тільки уникали співпраці з реґулярною армією, але дуже часто виступали збройно проти неї. І так отаман Зелений - великий амбіціонер і демагог, мав досить поважний повстанський відділ, але в першому періоді виступав проти регулярних частин Дієвої Армії. Другий, не менш відомий отаман Хименко заатакував частини регулярної армії в районі Гребінки, які внаслідку понесли великі втрати вбитими і раненими. На Херсонщині обеззброював (регулярні частини отаман Дячишин. На лінії Кременчук-Чигирин грабував і обезброював відступаючі українські частини отаман Коцур. Те ж саме на Звенигородщині робив отаман Туз - і багато інших. Взагалі, це була найтемніша сторінка повстанського руху в Україні, ще була трагедія українських визвольних змагань. Правда, в цьому періоді були повстанські відділи, які брали зорганізовану участь у боротьбі за українську державність, як Чучупака з Холодного Яру та інші, але назагал їх було дуже мало.
Данило Терпило, отаман "Зелений"
---
Другий період, тобто від середини 1918 р. до кінця листопада 1920 р., був переломовим, наступила велика зміна на краще. Повстанці в своїй більшості провадять боротьбу з червоними і білими росіянами, маючи вже скристалізовану політичну ідею і виступають в обороні української самостійности. Які ж були причини такої кардинальної зміни ситуації в лавах повстанців? Перед- усім, окупація більшої частини України червоними і білими відкрила очі населенню, чого хочуть так одні, як і другі, та що вони несуть з собою в Україну. Прийшли: пробудження національної свідомости, більша відпорність населення на ворожу пропаганду, українська національна контрпропаганда та очолення багатьох повстанських від ділів старшинами Дієвої Армії, як рівнож певні заходи уряду щодо централізації повстанських дій. Про цю зміну згадує в своїх спогадах генерал В. Сальський, він виразно стверджує, що окупація України червоними спричинилася до постання великої кількости повстанських відділів, більшість яких виступали проти большевиків в обороні УНР. Щодо ген. Денікіна то рівнож ген. В. Сальський стверджує, що з початком наступу білих, коли для населення України заміри Денікіна були неясні і невідоме було його відношення до українського національного руху, то багато повстанців навіть допомагали йому в боротьбі з червоними, але після київських подій в серпні 1919 р. повстанці виступили проти Денікіна на терені майже цілої України і тим самим спричинилися в великій мірі до розвалу його армії, Про це згадує в своїх спогадах сам ген. Денікін. Рівнож і большевики стверджують зміну, яка наступила в цьому періоді серед українського населення. І так, в таємному звідомленні київського большевицького воєнно-окружного штабу з дня 25 березня 1920 року читаємо: "Населення Гайсинського, Київського, Канівського, Таращанського, Чигиринського, Яготинського і інших повітів. округи ставиться з симпатією до УНР. У цілій окрузі положення загрожене, селянство поголовно озброєне, бандитизм росте, великий відсоток селян наставлений по-Петлюрівськи. Оперує велика скількість банд, з яких частина рухомих, як банди Тютюника, Гулого, Павленка і банди місцевого характеру". Крім того командуючий большевицьким фронтом Антонов-Овсієнко в листі до Леніна писав: "Положение на Украине очень серьозное, особенно в Киевщине оперирует ряд крупных Петлюривских банд. К советской власти самое отрицательное. отношение. В волостных советах сидят чистие Петлюровцы". В травні 1919 р. можна заобсервувати більш-менш зорганізований виступ проти червоних збоку повстанців, частина яких старається нав'язати контакт з центром УНР. Так, отаман Зелений, той самий, що в першому періоді виступав проти регулярної армії, під час наступу на Київ в серпні 1919 р. разом з 6-ою Запоріжською дивізією розбиває під Білою Церквою большевицьку бригаду. 31 серпня 1919 р. разом з регулярною армією до Києва входять також повстанці. В цьому ж часі повстанці отамана Ангела нищать всі шляхи сполучення на лінії Ніжин-Київ і то так ґрунтовно, що змусили червоних евакуюватися з Києва через Коростень. В червні 1919 р. в районі Теофіполя корпус СС разом з повстанцями розбивають і переслідують червоних. В акції Запорожського корпусу на Літин-Винники в липні 1919 р. співпрацюють з ним повстанці отаманів Шепеля і Орла.
Яків Гальчевський, отаман Орел
---
Херсонщина майже ціла була охоплена повстанцями, де в організації повстанських відділів. відіграв поважну ролю Повстансько-революційний Комітет. Але всежтаки велика кількість повстанських відділів рівнож в цьому періоді не мала плянового зв'язку з урядом і штабом армії, через що не було систематичного керівництва ними, а тим самим координації акцій повстанців з частинами регулярної армії. Хоч були в тому напрямку спроби, але вони не дали належного висліду. І так, в липні 1919 р. головнокомандуючим всіма повстанцями було призначено Малолітка, а в вересні ц. р. отамана Волоха, але так один як і другий нічим себе не проявили, бо ці невдалі призначення відбувалися під сильним тиском певних політичних кіл. Так само створення в Кам'янці Центрального Повстанського Комітету, на чолі з Н. Петренком було нещасливою операцією, бо та людина нічого спільного з повстанською акцією не мала, це був наскрізь партійний твір. Цей Комітет, внаслідку браку фахових сил, нічого не зробив. Але, незалежно від всіх недоліків, акція повстанців в цьому періоді була більш зорганізована, зв'язок з урядом і Штабом Армії, правда, спорадичний, але все ж таки був, а що головне, велика кількість повстанських відділів вже стояли міцно на ґрунті Української державности.
Підсумовуючи всі негативні моменти з повстанських дій в Україні в першому і другому періодах, можна ствердити, що Уряд і Штаб Армії були безсильні в першому періоді опанувати ситуацію; зрештою, ніякий уряд в той час, мабуть, не зміг би нічого кращого зробити. Але щодо другого періоду, то крім вини окремих отаманів, збоку уряду було замало зроблено в справі організації, центра- і фахового очолення повстанських відділів. Недооцінено як- слід значення партизанської боротьби, яка при добрій організації могла виявитися рішальним чинником в нашій визвольній війні.
Щодо третього періоду боротьби повстанців в Україні, то, на жаль, маємо дуже мало відомостей. Є короткі писемні спогади Учасників, оповідання свідків цих дій, як рівнож ворожа література, але всі вони свідчать про те, що під оглядом національним і беззастережної відданости ідеї УНР цей період був найкращим. В цьому періоді боротьба повстанців не припинялася. Творилися нові повстанські центри, які використовували всі можливості для оборони здобутків української революції. Ані терор, ані голосні процеси над найкращими синами народу не спинили українського визвольного руку. Всі повстанці тільки й чекали повороту рідної Армії. Але червоні, після ліквідації зовнішніх фронтів проти поляків і Врангеля, кинули цілу масу війська для додавлення повстанців. Опинивлись в безнадійній ситуації, повстанські відділи були змушені ліквідуватися, бо забракло їм найголовнішого чинника - зовнішнього фронту української регулярної Армії.
Ще досьогодні під час дискусійних доповідей з історії нашої визвольної боротьби, ми стараємося виправдувати нашу програну війну тим, що ворог мав переважаючі сили. На мою думку, цей аргумент не зовсім слушний, бо в другій половині 1919 р., коли наші з'єднані Армії нараховували біля 100000. вояків, коли б у той час прийшло об'єднання всіх наших повстанських відділів, що оперували на терені цілої України, - вони представляли б армію понад 300000 чоловік. Це й була та наша сила, яка переважала сили ворога. Наша трагедія полягала в тому, що ця повстанська армія не була об'єднана, добре зорганізована, та не було координованої співпраці з Дієвою Армією.
Джерело: Валійський. А. Повстанський рух в Україні 1917-1922 // Журнал "Вісті Комбатантів" №4 - 1961 р.
Комментарии
Отправить комментарий