Як розкозачували Бужське військо
Незадоволені новими порядками, запоріжці уходили за р. Буг, яка була границею Запоріжжя, й в той же час границею Російської імперії з володіннями турецькими. Там серед кочових орд, де признававсб протекторат Туреччини, вони жили й займались промислом. Ряди їх в значній більшости поповнювались вихідцями (еміґрантами) з Дніпровського правобережжя, на котрому запорожське реєстрове козацтво доживало останні дні.
В рядах цих добровільних еміґрантів знаходили пристановище й інші неспокійні елєменти : турецькі, бувші російські й польські підданці, готові в кожну хвилю приняти участь в якій будь авантюрі.
А тому, коли в 1768 р. розпочалась війна між Туреччиною та Росією, це козацтво запропонувало свої послуги турецькій владі та виступило проти Росії. На чолі війська став польський шляхтич Петро Скаржинський вибраний козацтвом в отамани.
Війна затяглась. Цілих 5 років бились вони з перемінним успіхом. Бужські козаки під час боїв зустрічались з своїми бувшими товаришами запорожцями. Запорожці, по наказу російського уряду, переманювали козаків на свій бік, так що незабаром усе Бужське військо перейшло на російську службу.
Бужський отаман Петро Скаржинський дістав ранґу полковника, а за військом були закріплені його давні володіння. В 1774 р. його склад був поповнений, молдаванами, волохами та іншими християнами, які не хотіли бути під турецькою владою.
В цю війну бужські козаки добре воювали й військо по закінченню війни одержало 10 юрієвських прапорів від Потьомкіна та графа Румянцева з вензелями Катерини ІІ та юрієвськими відзнаками. В 1775 р. до нього був долучений козацький полк навербований зі славянських виходців, головним чином хорватів, які замешкували на річці Інгульці.
Зруйнувавши Запоріжську Січ в 1775 р., російський уряд залишив Бужське військо на турецькій границі, перевівши його на положення поселених козацьких полків.
В такому стані воно в 1788 р. війшло в Катеринославське козацьке військо, складене з козацьких полків : бужських, чугуївських, й сьоми інших поселених на кримській лінії.
На чолі цього війська та бувших Війська вірних козаків Запорожського переімінованих у Військо Чорноморське, став в 1790 р. князь Потьомкін Таврічеський з титулом "Великого Гетьмана військ козацьких Катеринославських та Чорноморських".
Військо це проіснувало недовго. В 1796 р. його розформували, але бужські козаки залишились існувати під новою назвою : Бужсько-Вознесенського козацького війська, у склад котрого ввійшли козаки катеринославці й дніпровці, які дали свою згоду залишитись на козацькому положенню.
З території Бужського війська та бувшого Запорожських Земель створено Вознесенську губернію, центром якої був бувший центр центр Бужського війська міста Соколи на р. Бузі, тепер уже названі Вознесенськом.
Карта Вознесенського намісництва (в передруці вказано як "губернія")
----
Бужсько-Вознесенське військо проіснувало лише один рік. в 1797 р. його розформували, а козаків переіменували в селян. Незадоволене такою реформою, козацтво довший час довший час добивалось, коли не возстановлення війська, то принаймні, переселення в його склад інших військ. Коло 1803 р. козаки добились свого - частина катеринославського війська пішла на Кубань і створила там кавказький полк, занявши станицями район від устя р. Лаби на гору по Кубані до її звороту на південь.
Козаки, які залишились на р. Дніпрі, р. Бузі та побережжю Чорного моря зорґанізували разом з болгарськими емігрантами в 1803 р. Бужське козацьке військо. Військовим отаманом його, по царському вибору, було призначений донський козак ґенерал-майор Іван Краснов, який прокомандував військом до 1807 р. В ті часи військо одержало ще 10 прапорів й берегло в свойому арсеналі 2 прапори, які вивезло з Туреччини та 15 юрієвських катериненських.
В 3-х повітах Вознесенської губернії, військо мало 26 станиць та 2 болгарські села, мало в початку Красновського отаманування 1597 дворів й 6383 душ населення. Військо вистояло 3 полки, в кількости 1308 збройних козаків.
В час нової російсько-турецької війни за Олександра І., воно приймало діяльну участь на турецькому фронті, а по заключенню мира в 1811 р. його послали проти французів.
В 1812 р. наказним отаманом його був, й до самого кінця війська, князь Кантакузен, з молдавських боярів емігрант.
В цю війну військо добровільно поствило ще пятисотений полк та обіцяло поставити другий.
Бужські козаки провоювавши усю "Отечественную кампанію" пройшли цілу Европу та були нагороджені срібними медайлями за здобуття Парижа. Закінчувалась в 1814 р. війна з французами, в Росії пішли нові течії, при владі заявився недоброї памяти ґенерал Аракчеєв, який вирішив покрити цілу Росію сіткою військових поселень, в котрих жовніри були б одночасно і жовнярями і селянами. Над Бужським військом завис Дамоклів меч.
Долю Бужського війська мало розділити й українське козацьке військо, засноване в 1812 р. з здібних до служби нащадків бувших реєстрових запорожських козаків, які жили в Київській та почасти в Камянець-Подільській губернії, на правій стороні Дніпра. Військо це по закінченню війни поселено на землях бувшого болоховського козацтва, біля б. Запоріжжя, але в 1816 р. його скасували й назвали Українською уланською дивізією.
Примусимо далі говорити сучасника розкозачування Бужського війська, досить відомого мемуариста, останнього старшину А. С. Пишкевича, який не любив козаків. Походив він з військової родини, еміґрантів з Сербії, поселених полками на землях Запоріжжя, які постійно ворогували з запорожцями до знищення Січі.
Сам А. С. Пишкевич побував на Кавказі, проїздив через Дон і декілька разів розмовляв з донськими козаками, які залишилися в дурнях, цього багато думаючого про себе кавалерійського старшину. Його спомини будуть ще тим цінні, що Пишкевич гордився участю свого батька в зруйнуванню Запоріжської Січі - "цього розбійничого гнізда" по його словам.
"1817 р. з початку весни цього року почали балакати про поселення частини армії в ріжних місцях Росії. У цім же часі рішено до станиці бужських козаків, прилучуючи до них деякі села Єлисаветградського повіту, привести 4 уланські українські полки й поселити їх там перемінюючи бужських козаків в улани. Богато старшин з цих полків зявилось у Крюкові для прийняття річей з тамошнього складу. Ці пани, ніколи не бувши в станицях села ці мають стільки землі, щоб досталось по кількости душ; вони ж думали заводити кінські заводи.
Поки молодб мріяла до Петербургу візвали ґенерал-лейтенанта Лісаневича для поради про ці уланські поселення. Рахували Лісаневича, як мешканця цього краю, знаючи усе, що його торкалось.
В Лісаневичі Аракчеєв побачив чоловіка свого і досить дурного, котрий сліпо буде виконувати його волю, і як тепер на усе улаштовується комітети, так і тоді зявились уланський комітет, в котрому Лісаневич був головою. Він про все писав Аракчеєву, а цей прямо царю. Таким чином мужик з Пітрімовки, котрого призвіще було спочатку Лисенко, став в цьому ділі третьою особою в Росії. Частина уланів мусіла поселитись між бужськими козаками, а частина в харківській губернії. Кол вирішено зєдинити українських уланів з бужськими козаками, тоді чотири українські уланські полки переведено в Вознесенськ.
Бужські козаки спочатку рішили було навіть їх не впускати й на мешкання й до своїз хат, але нарешті не могли перемогти й улани розташувались у Вознесенську, а потім були розведені по полках та швадронах по бужським станицям. Козаки протиставились. Граф Вітт (начальник україн. козаків) візвав допомогу. Прислано йому дві роти артилерії та два батальйони піхоти. Поперед усього у Вознесенську почали приводити до присяги, на яку козаки не згоджувались, але граф Вітт зібрав їх між виставленою артилерією, піхотою та поками уланів. Нещасні, кол побачили запалені ґноти, знали, що увесь вистріл може бути випалений на них, то присягнули. Після цього і в інших станицях принялись за теж, в деяких зустріли опір, а в деяких навіть бились, за що їх перекололи, потопили в Бузі, пороли кнутом, заслали на Сибір та гнали "крізь строй".
У розповіді мається на увазі про Олексія Аракчєва - авт.каналу
----
В деяких містах жінки, коли бачили уланів, які атакували їх чоловіків, кидались кіннотчикам на зустріч з немовлятами на руках, бажаючи задержати собою знищення, яке готовлено їх чоловікам, але це зовсім не помогло...
Ґраф Вітт доручив на словах ґенерал-майорові Громову усмирити Михайлівську станицю, яка хвилювалась.
Громов попросив інструкцій на письмі й дістав це в тому сенсі, що коли козаки не послухають словесних переконань, тоді вжити зброї. Громов з цим поїхав з Вознесенська, а на дорозі дігнав його вістовий від Вітта, який вимагав повернення письменної інструкції. Тому Громов й сам вернувся у Вознесенськ.
Тоді вже сам Вітт поїхав в станицю Михайлівську, де зібрав усіх мешканців, вимагав від їх послуху волі царя, але вони відмовлялись. Тоді він причепивсь до найстаршого козака й вимагав, щоб той дав приклад іншим. Але коли цей сивий дід стояв твердо на тому, що не дасть своєї згоди, з якої для майбутнього буде лише біда його співгромадянам, тоді Вітт сказав: "Таким чином, ти будеш прикладом для інших", і дав наказ стати батальону піхоти в строї й тоді сімдесятилітнього діда провели між рядом жовнярів з киями. Ґраф Вітт наказав двом мушкетерам іти перед ним з наложеними штиками, щоб він ішов рівним кроком, що б кожна лозина торкнулась його поважної спини, але він і без цього не міг, завдяки своїм рокам, йти інакше як помалу. Дід, який бачив цих мушкитерів перед собою, сказав твердо ґрафу, який був присутній при цій сцені :"Не потребую їх перед собою, я піду таким кроком, яким, ваше сіятельство, побажають, а всемогущий Бог прийме мій дух"! Барабани вдарили, труби затрубіли й дід пішов на смерть. Не довго йому треба було іти, на другому разі він випустив дух. Треба представити собі цю смутну картину.
Як тільки закінчилась ця сцена, зявивсь в повному риштункові, верхи, бужський козак. Вітт його питає : для чого й відкіля він? "Я послан (відповідає кіннотчик) з другої станиці довідатись, що в Михайлівській станиці робиться".
Вітт дав наказ стягнути його з коня й теж прогнати крізь ряди : це була відповідь на депутацію інших станиць".
Там же А. С. Пишчевич характеризує й родину цього доброго виконателя аракчеєвських наказів й самого нового велителя долі бужських і б. українських козаків.
"Це був син того ґрафа Вітта, який возив свою красавицю дружинуза головною квартирою князя Потьомкіна, і віддав її цьому вельможі, потім він її продав ґрафу Потоцькому. Теперішній начальник українських козаків ґраф Вітт першу свою військову відвагу показав під Австерліцом, де він з кірасірами Єї Величиства полком не пішов в атаку на французьку кольону йому призначену, а відійшов до бою з полком, чим не мало причинився до програної цього чудового бою. Теперішня довіреність до ґр. Вітта зродилась від того, що його мати є приятелькою з п. Наришкіною (поька, з родини Четвертинських), в цьому уся й причина підвіщення цього графа, й тому була забута австерліцька трусість цього сіятельства".
Автор цих записок памятає цього графа ще хлопцем в 1791 р. в Яссах, де знаходилась головна квартира князя Потьомкіна, коли по смілості своєї мамусі, він облизував тарілки з варенням, памятає й те, коли відразу уся ця банда "любостранстна" вигнала з Ясс, себто ґрафиня Віттова з чоловіком та сином у Польщу для того, що ґрафиня Браницька (Александра Васильевна, племінниця Потьомкіна) доставила листа своєму дяді, в котрому ґрафиня Віттова писала одній зі своїх приятельок : "Тепер стовп Росії лежить у моїх ногах".
Бужські козаки опирались на даровану їм грамоту Катерини ІІ., в котрій їм давались землі у вічне й потомственне володіння; від цього в тодішні часи на лівий бужський берег багато молдаван й болгар, й до них приєдналась декілька сіл, українцями населених. Нове положення уланського поселення таке, що усі вони робляться селянами своїх начальників, а тому козаки гадають, що це робиться не по волі царя. Один з уланів сказав ґрафу Віттові : "Коли нас вели сюди, тоді нам обіцяли домівство та спокійне життя, але ми бачимо зараз, що нас вчать реґулярної екзерції". Цього говоруна прогнали крізь ряди.
Для усмирення в Михайлівській станиці розквартирували цілий полк жовнярів, й приділили на кожній дім 15 жовнярів. Ця заспокоююча міра була не розумна, бо господарі кормили жовнірів, зближались з ними, знайомились, а коли би дійшло до бійки то може квартиранти, памятаючи хліб-сіль своїх господарів не пішлиби проти них.
В числі бунтарів був зарахований один урядник бужських козаків, молодий, гарна собою людина, який воював проти французів з признанням, за що мав украшену медалями та юріївським хрестом грудь. Його прогнали крізь ряди, при цьому був присутний сам ґр. Вітт. По закінченню екзекуції, тіло збитого урядника прикрили його жупаном, на котрому висіли відзнаки царської милости. Він мав ще стільки духа, що зірвав їх і кинув в очі ґр. Вітт. По закінченню екзекуції, тіло збитого урядника прикрили його жупаном, на котрому висіли відзнаки царської милости. Він мав ще стільки духа, що зірвав їх і кинув в очі ґр. Віттові з словами: "На що вони мені, коли я не міг ними боронитись від безчесної кари"! Це була друга провина цього нещасливця... При цій другій екзекуції урядник випустив свій дух.
Такі екзекуції називалися : "усмиренням бунтарів" й від таких прикладів, безумовно народ заспокоївся.
Тоді почали їх вигоняти на працю. Старі люди мусіли возити на своїх водах камінь та ліс на ріжні будівлі, здібні до служби вчилися військової муштри, хлопці ходили до школи, залишались в домах лише жінки, з котрими старшини та інші начальники робили, що хотіли. Окрім цього мешканці не мали права на свою власність, з хатніх речей нічого не могли використати для себе, ні продати без відома ескадронних начальників.
В с. Верблюжці, куди вступив ескадрон українських уланів, потрібно було мешканцеві зарізати вівцю на тризну за умершого свого сина, але йому заборонено. Таким чином гіршого положення не могло бути, як положення цих козаків-поселян.
Від цього злоба козаків на уланів що дня збільшувалась. Щоби примирити перших з останніми, вийшов наказ уланам женитись на козацьких дівчатах.
Коли це сталося, то козаки здавалось були спокійні з своїми новими зятями, але не було то довго, як тільки перемішували ескадрон з одного села в інше, улани залишали жінок у їх батьків, а наново прийшли ескадрони і давали наказ женитись. Це називалося змішувати кровне родство уланів з козаками.
В 1818 р. цар з Одеси прибув у Вознесенськ. Граф Вітт постарався вигладити цей шлях до цієї уланської столиці, як найліпше і зробити його рівним як стріла. Викопано з обох сторін дороги рови, посаджено дерева, хоч ще було в травні місяці, але не дивлячись на це вони прозеленіли, поки цар приїхав; потім зів’яли, висохли і їх розібрали чумаки на варку каші. Але що коштувало це хвилинне украшення бузьких козаків! Козаки чекали царя з нетерпінням і запевнювали себе, що коли вони з’ясують йому усі кривди, то цар скасує цей новий лад, який довів їх до повного закріпачення. Але граф Вітт інакше про це думав: він дав наказ для зустрічі його величества вийти усім мешканцям на головну вулицю, де чоловіків поставили по одній стороні, а жінки по другій. При проїзді царя наказано усім кричати: «Дякуємо Тобі, царю, за ласку, яку дає нам новий устрій! Ти нам спаситель!» Щоб ці слова кожний пам’ятав, то до приїзду царя було декілька проб, а щоб лише над цією оцею масою дозір був, позаду уланів з кийками, які вміли примусити добре говорити. Цар, може і примітив сльози, які проливали бідні вояки-поселенці, але прийняв за сльози за радощі.
В цей же день цар обдивився усе наново заведене гр. Віттом, будинки як пр. дім для приїзду царя, різні військові склади (цейгаузи), та інші речі потрібні для уланів, які були вибудовані до року та усі кам’яні. Був цим надзвичайно задоволений, дякував гр. Віттові, який причинився до усього.
При цім купецтво та міщани міста Вознесенська осмілились просити милостивого царя, щоб він ввійшов у їх положення, вони заложили це місто, збудували доми, а тепер сказали їм виселитись згідно з уланським розпорядженням; оцінили їх будинки так мало, що вони не вернули і четвертої частини того капіталу, який витратили. Відповідь царя була: «коли Вам ця ціна не підходить, то Ви можете свої будинки перенести туди де схочете жити, але військове поселення необхідно залишити». Ці події були першого дня побуту царя у Вознесенську, а на другий день після літургії, цар вийшов з церкви, поздоровив козаків як уланів, а всі ті, які хотіли просити про залишення їх на старому положенні, боячись кари від гр. Вітта, коли їх приводили до присяги, нічого не казали. Коли цар приїхав до дому, йому представили шість козаків, з котрих наймолодшому було 75 років. Гр. Вітт казав одягнути їх в уланський одяг і цим згорбленим дідам насунули на голову ківери з дуже довгими султанами, а на обшлагах одягли наші унтер-офіцерські відзнаки. Граф Вітт, цим поважанням дідів, хотів показати козацькому громадянству, на скільки він шанує старість.
Над Бугом не було спокійно, а бунти примусили царя припинити поселення; в 1818 р. в багатьох містах його зустрічали виборні з проханням: «О помилуванні від цього щастя». Цар дав наказ припинити до вересня місяця і цим уми на деякий час заспокоїлись. В травні місяці 1819 р. приїхав із Петербурга граф Вітт, привіз грамоту бузьким та українським уланам та бажання царя, щоб поселення їх продовжувати. Для будівлі міста Вознесенська визвали столярів з інших сіл, які не знаходились під владою графа Вітта.
Столярам платили по 10 копійок в день, в той час, коли на стороні столярі одержували по 2 карбованці, каже Пишчевич, а граф Вітт одержав два мільйони карбованців на уланські будинки.
„Де голос наочного свідка цих подій. Він писав це під впливом безпосередніх вражінь, писав з таким враженням, що деякі вирази та слова повинні були зовсім не приходити“...
Закінчує оповідання Пишчевича видавець його мемуарів, літ п’ятдесят тому назад.
Нам добавляти до цих сторінок нічого, вони самі говорять за себе. Бузьке військо перестало існувати й воно не воскресло. Аракчеївщина вбила козацтво на берегах Запорожського Буга
Джерело : Федорів. С. Як розкозачували бужське військо // "Літопис Червоної Калини" ч. 7-8, 1935 р.
Комментарии
Отправить комментарий