Від готів до колоністів : Німці в історії України

Історія заселення німців території сучасної України датується ще н.е. і це були давні германці вони ж, готи які з’явились на сучасних українських землях ще у ІІІ – V ст. н. е. З готським проникненням деякі лінгвісти пов’язують появу у слов’янських мовах германських слів «князь», «полк», «меч», «шолом» та ін. З цим періодом пов’язані і назви германців – «нємци», «німці», які ввійшли згодом у всі слов’янські мови. Про присутність давніх германців і скандинавів під Ковелем (Волинська обл.) свідчить залізний, інкрустований сріблом наконечник списа з рунічним написом «Tilarids» – «той, що йде до мети»

Починаючи з II – IV ст. н. е. в Північному Причорномор’ї та південній Україні розселяються племена готів, які вкінці створюють своє остане державне об’єднання Германаріха на цих територіях. Cтолицю Данпрштадир («Місто над Дніпром») часто згадується в скандінавських саґах. Цікаво що, на українських землях германці язичники стали християнами. Видатний просвітитель єпископ Ульфіла (Вульфіла) переклав у 341-348 роках Біблію готською мовою, і цей переклад став першою пам’яткою цієї мови

У ІІІ ст. готи з'явились на території Криму тамтешні готи отримали назву трапезити і достатньо чудово прижились та навіть прийняли християнство, так, у 404 році кримські готи звернулися до Іоанна Золотоустого за допомогою, щоб він назвав наступника єпископа Униле, якого в свій час призначив Золотоуст. Також, германські племена з'явились на території Карпатського регіону у I – V ст. н. е. було три хвилі германських племен : вандалів, гепідив, остготів, свевів. В Україні зброя германцiв репрезентована, знаxiдками з пам’яток пшеворської культури Верxньої Надднiстрянщини й Закарпаття кiнця II – III ст. н. е., а також з окремиx пам’яток черняxiвської культури Днiстро-Днiпровського межирiччя. Всього в Надднiстрянщинi вiдомо 15 мiсцезнаxоджень такиx пам’яток. 

Ще кiлька тогочасниx пам’яток виявлено на Закарпаттi (Арданове, Свалява, Братове). Найсxiднiше – поxовання знаходиться в Громiвцi що на Xмельниччині  й поxовання в Тернiвцi що знаходиться у Вінницькій області. 

---

Іван Золотоуст

---

Наступний період населення німців території сучасної України вже датується часів Київської Русі так у Х столітті коли княгиня Ольга відвідала Константинополь то вона мала нагоду зустрітися з першим імператором Священно Римської Імперії Оттоном І Великим згодом після перемовин, княгиня Ольга вислала посольство у якому попросила єпископів та священиків. У 961 році прибув посвячений у єпископи чернець з Тріру. Окрім питання про надіслання християнської місії, вона також мала клопотатися про встановлення відносин «миру й дружби» з німецькою державою.

У ХІ ст. невеликі торгівельні колонії з'явились у Луцьку, Володимирі - Волониському, Києві та інших містах Русі. Важливу роль у стосунках між країнами відігравали шлюбні стосунки. В XI ст. київська верхівка укладає кілька династичних шлюбів з німецькими княжими родами. Так, найстарший син Ярослава Мудрого, Ізяслав мав за жінку німкеню Гертруду (сестра трірського єпископа Бухарда), внучка Ярослава Євпраксія Всеволодівна вийшла заміж за германського імператора Генріха IV. 

Галицько-волинський князь Данило Романович віддав доньку Софію за Генріха V Шварцбурзького і т. д.

В ХІІ – XV ст. німецька колонізація розпочалася на Закарпатті. Перші переселенці були за походженням із північних німецьких областей Нижньої Саксонії, Фландрії й селилися в нинішніх райцентрах Берегові, Тячеві та інших населених пунктах. 

В ХІ столітті територія Берегова була першою в Закарпатті, де міцно осіли угорські феодали. Як свідчить грамота 1098 року, землі ці належали братові угорського короля. Після його смерті вони відійшли до Ламперта – його сина, котрий і заснував місто Лампергаза (дослівно-дім Ламперта). Угорські феодали, зацікавлені у збільшенні прибутків зі своїх володінь, запрошують сюди німецьких колоністів, першочергово ремісників. У ХІІІ столітті в місті було стільки колоністів, що це призвело до зміни його назви – Лампертсас (тобто «сас» – саксонець).І тільки з 1507 р. місто називається вже Берегсас. Утім, і село Сасове Виноградівського району своєю назвою теж підтверджує, що воно дійсно засноване саксами. Багато німецьких колоністів цього періоду вимерли від різних епідемій, а ті, котрі залишилися – асимілювалися з місцевими мешканцями. 

Після монголо-татарської навали на запрошення галицько-волинських князів у підвладні їм землі приїздять німецькі майстри, які сприяють відбудові міст, розвитку ремесла і торгівлі. Галицько-Волинський літопис повідомляє, що в 1235 р. в Галичі були одні ворота, які звалися німецькі, і це свідчить, що в цьому місті німці жили окремим кварталом задовго до літописної згадки. Згодом німецькі колонії виникають в Перемишлі, Дрогобичі, Самборі, Галичі, Коломиї, Снятині, інших містах. Вплив іноземних переселенців був такий великий, що це з часом вплинуло на архітектуру, господарство, самоуправління міст Західної України.

У XVI ст. розпочинається історія німецького населення на території Буковини коли купці та ремісники з Трансільванії оселялися переважно в містах (Мольде, Нямц, Родна, Роман, Серет, Сучава та ін.). Церква св. 

Іоанна в Сереті була резиденцією католицького єпископа, до єпархії якого належали німецькі переселенці. Однак унаслідок несприятливих умов (часті війни, турецьке васальство) у XVI ст. 

еміграція німців припинилась, а нащадки попередніх асимілювались. Пізніше коли Буковина стала частиною Австрії, розпочався наступний етап у розвитку німецьких колоній.

Наступним періодом німецької колонізації земель українських земель припадає на середину 18 ст. коли на Росії склалися чудові умови передумови для державної політики переселення іноземців. Що стосується чинників, які сприяли переселенню німців на територію України, зокрема, треба на перше місце поставити групу політичних причин: роз’єднаність німецьких територій, гніт володарів німецьких земель, служба в армії, ворожі окупації, військові побори та податки; на друге місце виходять причини економічного плану: свавілля великих земельних магнатів, нестача землі, часті неврожаї, великі податки. Третьою причиною були релігійні переслідування. 

Однією з головних причин переселенської політики, започаткованої імператрицею Катериною ІІ ( або ж Софія Фредеріка Августа, принцеса Ангальт-Цербстська), була нагальна необхідність господарського освоєння придбаних територій, особливо після анексії у 1775 році земель Запорізької Січі задля придушення спротиву українців. 

У 1762 році з'явився маніфест Катерини ІІ у якому вона запрошувала іноземних колоністів у Росію. Цей заклик, одначе, був ще настільки незрозумілим, що 22 липня 1763 р. знову видано новий указ із всілякими поясненнями, подробицями та доповненнями. За тими пунктами всім чужоземцям дозволено було прибути в Росію, вибрати собі без грошей землю й оселитися колоніями. 

Усі пільги були обіцяні самим переселенцям, а також їх нащадкам, і тільки після 30 років перебування в Росії вони повинні були відбувати звичайну земську службу й повинності. Окремі пільги купцям і ремісникам, в тому числі й іноземним, надавалися указом від 2 жовтня 1795 р. Усім, хто будував у містах Катеринославської та Вознесенської губерній заводи, фабрики, будинки, магазини або записувався у гільдії з відповідним капіталом, гарантувалося звільнення від податків і постоїв та право користування обіцяними раніше привілеями. Перші 6 німецьких поселень (або ж колонії) з'явились у Чернігівській області це були переселенці з Франкфурті-на-Майні серед них були і представники секти вальденсів*. А перше поселення на території півдня України з'явилось у 1787 році на території Кіровоградської області під назвою Альт-Данцинг (нині село Карлівка). 

Для управління іноземними колоніями Новоросійського краю 6 квітня 1800 р. у Катеринославі було засновано Контору опікунства новоросійських іноземних поселенців, головним суддею якої став С. Контеніус, а його товаришем – І. Бригонци. До обов’язків Контори входило: вибір і купівля земель для поселення колоністів, проїзд їх до місця проживання, наділення землею, влаштування, вирішення спірних питань тощо. Розташувалась ця контора у центральній частині міста у сучасному проспекті Дмитра Яворницького там де зараз музей «Літературне Придніпров'я» 

---

Самуїл Контеніус

---

Окрім цього, уряд вважав за доцільне поселити німецьких колоністів на околицях портових міст, передусім Одеси та Феодосії, де їм було б зручно збувати свою продукцію. Ремісників рекомендувалось селити в містах, зокрема в Одесі. Проте перші німецькі колоністи опинилися в досить скрутному матеріальному становищі. Їм своєчасно не було надано обіцяної допомоги, що привело до зубожіння та напівголодного існування. 

З 1804 р. головним управляючим новоросійськими колоністами було призначено одеського градоначальника герцога де Рішельє і Контора опікунства перейшла під його підпорядкування.

Згідно з царським указом, він розселяв колоністів, які прибули з Німеччини, на околицях Одеси та інших міст Херсонської, Катеринославської і Таврійської губерній. Завдяки турботі та активній діяльності де Рішельє становище колоністів значно поліпшилось, а нові переселенці були влаштовані на належному рівні 13. Спочатку вони приїздили до Одеси, де очікували землі для поселення. У 1803 р. сюди прибуло 558 осіб німецької національності, у 1805 – 3 396, у 1806 – 568, у 1807 – 242, у 1811 – 336, і в 1812 р. – 335 осіб 14. Їх загальна чисельність протягом 1805 – 1812 рр. становила 5 435 осіб, переважна більшість з яких була ремісниками.

Протягом 1787 – 1843 рр. на Півдні України виникли десятки німецьких колоній. 46 із них були на землях Катеринославської губернії, 49 – в Херсонській губернії, 10 з яких розташовані біля Одеси: Грослібенталь, Кляйнлібенталь, Олександердільф, Нейнбург, Іосифсталь, Марієнталь, Ретерсталь, Франсфельд, Люстдорф і Форіденталь. Там було добре розвинуте сільське господарство, процвітали ремесла і щорічно виготовлялася продукція на суму 332 тис. крб. Після маніфесту Олександра І від 20 лютого 1804 р. почалась нова хвиля іноземної колонізації Південної України. Але цього разу уряд запрошував лише вправних землеробів і ремісників, які володіли майном на суму 300 гульденів та мали свідоцтво магістра, що підтверджувало їх “добре ім’я”. Так намагалися уникнути проникнення до Росії непорядних та некорисних для неї європейських громадян.

У зв’язку з новим потоком колоністів до Півдня України, Контору опікунства новоросійських іноземних поселенців у 1818 р. було реорганізовано в Опікунський комітет іноземних колоністів. 

Спочатку він знаходився у Херсоні, потім у Катеринославі, з 1821 р. Комітет був переведений до Одеси, де й діяв до ліквідації в 1871 р., а його філії залишались у Катеринославі та Херсоні.

Очолював його генерал І. Інзов, який перебував на цій посаді до 1845 р. і заслужено користувався великим авторитетом серед переселенців.

Занепокоєний інтенсивністю німецького колонізаційного руху в Південно-Західному краї, Олександр ІІІ у 1885 р. створив комісію з питань припинення еміграції у прикордонні губернії. 

Комісія визнала цей процес небезпечним і шкідливим для інтересів імперії. Підсумком її роботи став закон від 14 березня 1887 р., який заборонив іноземним громадянам орендувати та володіти на будь-яких умовах землею у десяти прикордонних і західних губерніях, в тому числі Волинській. Закон поширювався на поселенців, що приїхали не з-за кордону, а були вже російськими громадянами. 1890 – 1900 рр. німецькі історики назвали «часами Бразилії». Вони стали періодом наймасовішої еміграції німців з західних районів України. У Бразилії німецькі поселенці заклали ряд колоній, які продовжували там розвиватися. Німці емігрували також до Канади, Аргентини. 

Під час Першої світової війни німецькі поселяни-власники опинились у дуже скрутному економічному й соціально-полі-тичному становищі. Царський уряд та й сам Микола ІІ вважали, що переселенці, навіть ті, які прийняли російське підданство, все одно залишаються співвітчизниками ворога, а тому можуть передавати йому інформацію про російські збройні сили, стратегічні об’єкти, чинити диверсії тощо. У цей час у суспільстві спостерігається зростання ксенофобії. Пошук «ворогів всередині країни» призвів до загострення «національного питання». Деякі національні меншини, які проживали в Росії, були запідозрені в нелояльності. 22 вересня 1914 р. був виданий Високий Указ, який вводив заборону на придбання ворожими підданими прав на нерухоме майно. В роки першої світової війни царський уряд застосовував репресивні заходи щодо німецьких колоністів та підприємців. Так, улітку 1915 р. за розпорядженням Київського губернатора звідси було виселено 10 тис. німецьких поселенців. Волинський губернатор 22 червня 1916 р. відзначав у доповідній записці, що поза межі губернії було виселено німецьких колоністів у червні 1915 р. – 673467 чол., жовтні-листопаді-6409, грудні – 8000, першому півріччі 1916 р. – 34116 чол. Після закінчення Першої світової війни лише незначна частина депортованих німців забажала і знайшла можливість повернутися в Україну.

Після встановлення радянської влади в Україні на початку 1920-х запровадили політику «воєнного комунізму», що викликала спротив селян і призвела до переходу до НЕПу. У 1921–1922 роках Україну охопив голод, який сильно вдарив по німецьких колоніях — масово гинула худоба і люди.

У 1920-х німці-колоністи зазнавали економічного тиску, підвищених податків і репресій, що спричинило еміграцію. Наприкінці десятиліття влада перейшла до суцільної колективізації, розкуркулення та жорсткого контролю над селянством.

Голод 1932–1933 років забрав тисячі життів серед німецького населення. Паралельно посилювалися репресії: арешти, звинувачення у «шпигунстві» та масові розстріли, особливо в 1937–1938 роках.

Попри короткий період розвитку в межах політики українізації (школи, райони, культура), наприкінці 1930-х радянська влада ліквідувала національні інституції та посилила переслідування німецької меншини.

Після нападу нацистська Німеччина на СРСР радянська влада визнала німців «неблагонадійними» і в 1941 р. депортувала їх до Сибіру, Казахстану та на Урал, фактично перетворивши на примусову робочу силу («трудармію»).

Частина німців залишилася на окупованій території України й стала об’єктом політики нацистів. Окупаційна влада намагалася використати їх як опору, надаючи привілейований статус, але водночас ставилася з недовірою і використовувала у власних цілях.

Отже, німецьке населення України у Другій світовій війні опинилося між двома режимами — сталінським і нацистським — і стало жертвою репресій, депортацій та політичних маніпуляцій.

На окупованій території України нацистська влада надавала фольксдойче (етнічним німцям) привілеї — кращі продукти, житло, податкові пільги, роботу та частину майна. Це робилося не стільки для допомоги, скільки для їх підпорядкування, використання та протиставлення українцям.

Було створено систему реєстрації («списки німецької національності»), де визначали «ступінь німецькості». Частина фольксдойче отримувала громадянство Третього рейху, особливо ті, хто служив у війську чи адміністрації. Інших тримали у невизначеному статусі.

Нацисти активно використовували фольксдойче:

• в адміністрації, поліції, перекладачами
• у господарстві як опору аграрної політики
• у війську (вермахт, СС)
• у пропаганді та вихованні молоді в нацистському дусі

Попри привілеї, становище залишалося складним: багато німців жили в бідності, не відповідали «расовим стандартам», а окупанти часто ставилися до них зверхньо. Це викликало взаємну недовіру.

З наближенням фронту частина фольксдойче евакуювалася разом із німецькою армією, інші залишилися й після війни зазнали репресій з боку радянської влади. Водночас частина етнічних німців брала участь в антинацистському русі опору.

У другій половині ХХ ст. німці України боролися за відновлення своїх прав і зняття репутації «ворогів народу». У 1970-х роках радянська влада проводила політику примусової інтеграції та ідеологічного тиску.

Наприкінці 1980-х почалося організоване національне відродження — виникло товариство «Wiedergeburt», яке стало центром руху. У 1996 році відбувся перший з’їзд німців України, де створено представницькі органи (Фольксрат і правління).

У 1990-х активно розвивалися культура, освіта й преса німців України: виходили газети, проводилися літературні заходи, діяли міжнародні освітні програми за підтримки німецьких організацій.

Після незалежності України з’явилися умови для етнокультурного відродження німців — створено Асоціація німців України та інші об’єднання, які сприяють збереженню мови, культури й ідентичності. За даними перепису 2001 року на території України проживає порядку 33 тис. німців найбільше їх на території Донецької області, найменш в Криму. 

Висновок 

Таким чином, історія німців в Україні — це не лише приклад переселення та господарського освоєння нових земель, але й драматична розповідь про випробування, які випали на долю цілого народу. Від інтеграції у місцеве середовище до переслідувань і депортацій у ХХ столітті — німецька громада пережила складні трансформації. Попри це, їй вдалося зберегти свою культурну спадщину та відродитися вже в незалежній Україні. Сьогодні німці України є важливою частиною багатонаціональної історії держави, що свідчить про її глибоку історичну різноманітність.

Пояснення 

*Вальденси - послідовники вчення ліонського купця П'єра Вальдо (кінець ХІІ ст.), які, закликаючи до «євангельської бідності», вважали, що розбещена багатством римська церква втратила святість і її таїнства не мають сили. Вальденси стверджували, що будь-який мирянин, який, за заповідями Христа, веде жебрацьке життя, позбавлений постійного притулку, а інколи взагалі даху над головою, може здійснювати таїнства; проповідували аскетизм, відмову служителів церкви від власності, проведення богослужінь не латиною, а рідною мовою. Вчення вальденсів було засуджено як єресь на Третьому Латеранському соборі і надалі переслідувалось католицькою церквою. 

Список використаних джерел і літератури 

Безносов. А. И. Голод 1932 - 1933 годов в немецких и менонитских поселениях юго Украины : характер и последствия // Питання німецької історії : зб. наук. пр. / відп. ред. С. Й. Бобилєва. - Д. : Вид-во ДНУ, 2012.

Бажан. О. Г. З історії «Німецької операції» НКВС 1937 - 1938 рр. на Одещині // Німецькі поселення на українських землях : історичні та актуальні проблеми і перспективи / ред. кол. : О. І. Кобзар, І. М. Петренко, В. В. Сарапин. - Полтава : Полтавський літератор, 2013.

Васильчук. В. Етапи розселення німців в Україні // Історія німців України. Матеріали всеукраїнської наукової конференції. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2017. – 152с.

Вольфрам. Х. Готы. От истоков до середины VI века (опыт исторической этнографии) / Спб, 2003 г. изд. Издательский дом «Ювента» 

Діанова. Н. Формування та розвиток німецьких колоній у містах Південної України в кінці XVIII - першої половині ХІХ ст. // Етнічна історія народів Європи, випуск √16 

Коваль. М. В.,  Медведок. П. В. Фольксдойде в Україні (1941 - 1944 рр.) // Український історичний журнал √5 (374) 

Міщанин. В. Депортації німецького населення із Закарпаття 1944 - 1946 рр. : причини, хід, наслідки // Науковий вісник Ужгородського університету, серія «Історія», вип. 1 (46), 2022

Михайлуца. М. І. Релігійне та культурне життя німецьких колоністів Південної Бесарабії у переддень Другої світової війни // Німецькі поселення на українських землях : історичні та актуальні проблеми і перспективи / ред. кол. : О. І. Кобзар, І. М. Петренко, В. В. Сарапин. - Полтава : Полтавський літератор, 2013.

Павленко. Г. Особливості національно-культурного життя і побуту німців Закарпаття у XVIII - першій половині ХХ ст. // CARPATICA - КАРПАТИКА / Е.А. Балагурі, В.Є. Задорожний, Р.Ф. Кирчів, М.П.Тиводар та ін. – Ужгород : ВАТ "Патент", 1999. – №Вип. 6 : Етнічні та історичні традиції населення Українських Карпат кінця XXVIII - XX ст. 

Романько. О. Немецкая оккупационная политика на территории Крыма и национальный вопрос (1941 – 1944). – Симферополь: Антиква, 2009.

Солодова. В.  Німці Причорномор'я на фронтах війни 1941 - 1945 рр : регіональний аспект // Історія німців України. Матеріали всеукраїнської наукової конференції. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2017. – 152с.

ЦДАГО. ф. 1. оп. 20. спр. 1522. арк. 1.

Циганенко. Л. Ф. Німецькі аристократи в освоєнні південноукраїнських земель Російської імперії (друга половина XVIII -  XIX ст.) //Німецькі поселення на українських землях : історичні та актуальні проблеми і перспективи / ред. кол. : О. І. Кобзар, І. М. Петренко, В. В. Сарапин. - Полтава : Полтавський літератор, 2013.

Чирко. Б. Етнічні німці України і "фольксдойде" в контексті політики двох диктатур : репресії, депортації, репатріації (1930-ті – 1950-ті роки) // Історія німців України. Матеріали всеукраїнської наукової конференції. – К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2017. – 152с.

Шевчук. М. Німці в Україні у 1920-1930-х роках // інтернет-ресурс «Український історичний портал «Україна і Німеччина у 20-му столітті»