ОУН на Закарпатті : між підпіллям, Карпатською Січчю та боротьбою за соборність
Головною проблемою в Закарпатті для національного руху було москвофільство. Одним із факторів, що підсилювали москвофільські тенденції у культурному розвитку краю, стала політична й фінансова підтримка з боку чехословацької влади, яка розуміла, що якщо підсилювати національні тенденції українців то це може призвести до відокремлення Закарпаття від Чехословаччини.
Тому, на знак протесту проти москвофільського руху керівник КЕ ОУН З Стефанія Новаківська взялась за організацію атентату на лідера москвофілів — голову Товариства ім. Духновича Євгена (Євгенія) Сабова. До справи було залучено учнів Ужгородської учительської семінарії Федора Тацинця, Миколу Вайду та Володимира Федорчука. Здійснення замаху вирішили довірити військовому офіцеру Вікентію Шандору. Одначе той відмовився, не поділяючи терористичних методів політичної боротьби і вважаючи атентат заходом непотрібним та шкідливим для українського національно-визвольного руху. Тому роль виконавця замаху доручили Федору Тацинцю, опікуном якого у навчанні був директор місцевої семінарії о. Августин Волошин. Отримавши пістолет і набої, Федір Тацинець у лісі над с. Невицьким відпрацьовував техніку схову зброї та маскування.
---
Євменій (Євгеній) Сабов
---
Замах на Євгена Сабова було здійснено 1 червня 1930 р., коли той у супроводі соратників Степана Фенцика і Йосипа Камінського виходив із приміщення театру після загальних зборів «Общества имени Духновича» у «День Русской Культуры» в Ужгороді. Федір Тацинець промахнувся і навіть не поранив Євгена Сабова. Бойовика одразу було арештовано. Розпочався судовий процес, який увійшов в історію під назвою «Справа Тацинця». Крім виконавця замаху, поліція заарештувала учнів Миколу Вайду, Володимира Федорчука та Стефанію Новаківську. На суді 3—4 листопада 1930 р. Федір Тацинець заявив: «Я не хотів нікого вбивати, а хотів лише звернути увагу публічної опінії на те, що тутешній руський нарід це не москалі і що так звані “дні руської культури”, уладжовані “духновичівцями”, це пагубна робота скритих фанатичних душ, котрі найшли собі до ціли фальшиво амбітні одиниці, що для своєї хворобливої амбіції підпирають нищення рідного слова». Стефанія Новаківська взяла всю вину на себе як головний ініціатор та організатор і була засуджена до 5 років позбавлення волі.
Федора Тацинця спершу ув’язнили на один рік, але в березні 1931-го термін ув'язнення збільшили до трьох років. Існує версія, що проведення цієї акції силами ОУН на Закарпатті було узгоджено з бойовою референтурою КЕ ОУН ЗУЗ і що до неї був причетний Зенон Коссак — заступник бойового референта ОУН Романа Шухевича.
Федір Танчинець
---
Проте, остаточною причиною призупинення діяльності ОУН на Закарпатті стало те, що на чесько-польському кордоні було зупинено підпільників ОУН які хотіли переправити велику кількість нелегальної літератури всі були заарештовані. Після таких подій до лав припинили поступати нові члени ОУН та й сама організація на Закарпатті припинила своє існування.
Однак, у другій половині 1932 році діяльність ОУН на Закарпатті було знову відновлено це трапилося завдяки зусиллям ПУНу було утворено 2 гілки легальна - яку очолив голова Союзу підкарпатських руських студентів Степан Росоха та підпільну - яку очолив підпільник Юліан Химець. Через певний час було засновано український націоналістичний місячник у Празі під назвою «Пробоєм» редактором якого було обрано Степана Росоху, окрім нього газету допомогали редагувати і студенти : Іван Колоса, Єлизавета Кузьміна, Іванка Гірна та інші. Головною метою часопису було виховання молодого покоління в українському соборному дусі, щоб яяк зазначає Юліан Химець «відразу справу поставити правильно, бо Закарпаття мало за собою такі невдачі, як неспроможність протягом довгих років стати на самостійне політичне становище та організаційне плентання у хвості чеських партійних централь, затягування на довгі роки в мовній боротьбі...». Центром діяльності Оунівців на Закарпатті стало місто Мукачевою.
Починаючи з осені 1934 р. на квартирі Юліана Химинця в Мукачеві постійно відбувалися зустрічі членів закарпатського Проводу українських націоналістів. До Мукачева приїжджали Ярослав Барановський ,Олег Ольжич , Лев Ребет, Ярослав Стецько, Ганна Чемеринська-Барановська, Іван Борковський, Олекса Гасин та інші. У 1936 р. виник навіть жіночий відділ юнацтва ОУН, який очолила Марія Химинець. Однак необхідно відзначити,що ідеї українського націоналізму так і не запустили глибокого коріння на Закарпатті, в тому націоналістичний рух не набув масового характеру.
Однією з задач підпільного осередку Закарпатського ОУН стало акцентування на вихованні молоді, оунівське підпілля співпрацювало з пластом, а також організувала проведення 1 липня 1934 року Другого з’їзду народовецької молоді в Мукачевому, в якому взяли участь понад 10 тис. українців. До організаційного комітету, головою якого було обрано Юліана Химинця, ввійшли націоналісти: д-ри Шпилька, Степан Росоха, Єлизавета Кузьмівна та інші. З’їзд відбувся біля стін Мукачівського театру; всупереч забороні Міністерства внутрішніх справ було проведено маніфестацію під синьо-жовтим прапором і ухвалено таку резолюцію: «Закарпаття на сьогодні належить до Чехословаччини, однак українська молодь Закарпаття не вагається ані на один момент прилучити Закарпаття до Українського Материка — Київ-Львів, оскільки така можливість настане».
---
Проте, остаточною причиною призупинення діяльності ОУН на Закарпатті стало те, що на чесько-польському кордоні було зупинено підпільників ОУН які хотіли переправити велику кількість нелегальної літератури всі були заарештовані. Після таких подій до лав припинили поступати нові члени ОУН та й сама організація на Закарпатті припинила своє існування.
Однак, у другій половині 1932 році діяльність ОУН на Закарпатті було знову відновлено це трапилося завдяки зусиллям ПУНу було утворено 2 гілки легальна - яку очолив голова Союзу підкарпатських руських студентів Степан Росоха та підпільну - яку очолив підпільник Юліан Химець. Через певний час було засновано український націоналістичний місячник у Празі під назвою «Пробоєм» редактором якого було обрано Степана Росоху, окрім нього газету допомогали редагувати і студенти : Іван Колоса, Єлизавета Кузьміна, Іванка Гірна та інші. Головною метою часопису було виховання молодого покоління в українському соборному дусі, щоб яяк зазначає Юліан Химець «відразу справу поставити правильно, бо Закарпаття мало за собою такі невдачі, як неспроможність протягом довгих років стати на самостійне політичне становище та організаційне плентання у хвості чеських партійних централь, затягування на довгі роки в мовній боротьбі...». Центром діяльності Оунівців на Закарпатті стало місто Мукачевою.
Починаючи з осені 1934 р. на квартирі Юліана Химинця в Мукачеві постійно відбувалися зустрічі членів закарпатського Проводу українських націоналістів. До Мукачева приїжджали Ярослав Барановський ,Олег Ольжич , Лев Ребет, Ярослав Стецько, Ганна Чемеринська-Барановська, Іван Борковський, Олекса Гасин та інші. У 1936 р. виник навіть жіночий відділ юнацтва ОУН, який очолила Марія Химинець. Однак необхідно відзначити,що ідеї українського націоналізму так і не запустили глибокого коріння на Закарпатті, в тому націоналістичний рух не набув масового характеру.
Однією з задач підпільного осередку Закарпатського ОУН стало акцентування на вихованні молоді, оунівське підпілля співпрацювало з пластом, а також організувала проведення 1 липня 1934 року Другого з’їзду народовецької молоді в Мукачевому, в якому взяли участь понад 10 тис. українців. До організаційного комітету, головою якого було обрано Юліана Химинця, ввійшли націоналісти: д-ри Шпилька, Степан Росоха, Єлизавета Кузьмівна та інші. З’їзд відбувся біля стін Мукачівського театру; всупереч забороні Міністерства внутрішніх справ було проведено маніфестацію під синьо-жовтим прапором і ухвалено таку резолюцію: «Закарпаття на сьогодні належить до Чехословаччини, однак українська молодь Закарпаття не вагається ані на один момент прилучити Закарпаття до Українського Материка — Київ-Львів, оскільки така можливість настане».
---
Юліан Химець
---
На З’їзді виступили М. Бандусяк, Петро Белів, М. Вайда, Іван Копач, І. Роман, Степан Росоха. Цей захід став поштовхом для активізації багатьох національно зорієнтованих організацій, особливоу сільській місцевості молодь, за свідченням Степана Росохи, заявила:
«Ми українці і будемо боротись вже не за автономні права карпатських українців, але за національні та політичні права всього українського народу»
У такому ж напрямку, була проведена шкільна акція протесту по селах проти того, щоб Міністерство освіти Чехословаччини не впроваджувала в школах Закарпаття москвофільські підручники
У 1934 року КЕ ОУН З дозволила заснувати жіночий відділ Юнацтва ОУН цей відділ очолила Марія Химець, який займався насамперед розвідкою. Першими членами відділу стали Єлизавета Кузьмівна та Іванна Гірна.
Такі відділи діяли при середніх школах і гімназіях Ужгорода, Берегова та Хуста, головним поміж ними став осередок, який організувала при Торговельній академії в Мукачевому та вишколи Марія Химинець. У споминах Марія Химинець так писала про спільну з чоловіком діяльність для розвитку крайової ОУН: «Я багато скористала, і мій світогляд значно поширився у зв’язку з тим, що на нашій хаті в Мукачеві зустрічались члени Закордонного Проводу ОУН разом з націоналістами з Галичини. Я хочу зазначити, що між мною та чоловіком прийшло скоро до узгодження нашої підпільної роботи. Деколи тяжко було визначити, що він робив, а що робила я.
Бо в усьому, що він робив, була і моя участь, в тому, що я робила, була його участь»
У листопаді 1937 р. Є. Коновалець скликав нараду ПУНу стосовно подальшої політики ОУН на Закарпатті (Мюнхенська конференція). У ній взяли участь Ріко Ярий, Ярослав Барановський, полк. В. Колосовський, Михайло Сележко, Володимир Стахів, Орест Чемеринський, Степан Давидович. Вважаючи, що цей регіон у майбутньому зможе відіграти вагому політичну та військово-стратегічну роль у боротьбі проти Польщі та СРСР, Провідник ОУН запропонував створити Окремий штаб ПУНу для справ по Закарпаттю.
Структура утвореного у Відні в лютому 1938 р. штабу об’єднувала два профільні сектори: політичний, до якого належали Ріко Ярий — ‘Карпат’, (відповідав за зовнішню політику), Ярослав Барановський — ‘Борис’, Микола Сціборський — ‘Органський’, Омелян Сеник — ‘Канцлер’ (займались організаційними справами та внутрішньою політикою), Осип Чемеринський — ‘Оршан’ (завідував пресою та інформаційною діяльністю), та військовий сектор, у якому працювали полк. Михайло Колодзінський — ‘Генерал’, ген. Микола Капустянський — ‘Низола’, ген. Віктор Курманович — ‘Торко’, полк. Роман Сушко — ‘Сич’, пполк. В. Колосовський. Досягненням новоствореного штабу була розпочата 16 вересня 1938 р. трансляція українських передач із віденської радіо станції.
У нових зовнішньополітичних обставинах почалося формування концепції щодо Закарпаття. Влітку 1938 р. в Парижі заходами військового штабу ПУН вийшла друком брошура Осипа Чемеринського «Закарпаття». Автор поставив собі за мету подати вичерпний історичний опис політичної, соціальної та географічної історії краю в контексті загальноєвропейської політики та визначити роль Закарпаття у всеукраїнському визвольному русі та у планах ОУН. Він стверджував: «Перша небезпека, що грозила, грозить і далі Закарпаттю: стати предметом порозумінь між якимись державами, і на підставі цього порозуміння впасти жертвою чи то збройної, чи то мирної окупації новим займанцем. Друга небезпека лежить у тому, що між українцями чи то Закарпаття, чи то поза ним – можуть знайтись сили, що будуть готові запродати Закарпаття якій-небудь чужій силі». Розв’язання політичної проблеми Закарпаття автор бачив у рамках вирішення майбутнього всієї України: «Першим практичним висновком буде створення тут політичної сили – в протиставленні до всіх агентур Праги, Будапешту, Москви й Варшави, які діють на Закарпатті. Цим агентурам мусить бути виповіджена найрішучіша війна в ім’я власних ідеалів: великих, ясних, захоплюючих, в ім’я ідеалів революційних, що мобілізують до боротьби за УССД». Автор брошури вважав, що Чехія, Словаччина, Закарпатська Україна повинні існувати як самостійні держави, уклавши пакт про добросусідство. Закарпаття мало би стати зав’язком української державності, приймаючи до себе українських політичних емігрантів із різних країн Європи. Завдяки інвестуванню капіталу української еміграції Закарпаття могло долучитися до світового господарського процесу. Щодо місця ОУН у майбутньому політичному житті краю Осип Чемеринський зазначав: «Закарпаття може орієнтуватись тільки на ту єдину соборну, понадпартійну силу української дійсності, якою є організований український націоналізм. В тісному зв’язку з ним і стосуються організаційні методи. Закарпаття виробить собі певну особливу їх надбудову. Ця надбудова буде пристосована до сьогоднішніх умов боротьби на Закарпатті».
На основі брошури Осипа Чемеринського влітку 1938 р. ПУН підготував «Платформу Закарпаття» який складався з десяти пунктів. Згодом її також прийняла закордонна делегація Карпатської України – як базу для подальшого плану дій у дипломатичній ділянці. У рамках роботи військового штабу ПУН 1938 р. Михайло Колодзінський викінчив розвідку «Воєнне значення та стратегічне положення Закарпаття». В ній автор визначив основні напрями діяльності ОУН та імовірний розвиток майбутніх подій. Він зазначав, що після підписання радянсько-чехословацького договору до Закарпаття прикута особлива увага провідних держав світу і згодом цей регіон може стати основною базою для радянських військ. Він констатував: «Під оглядом стратегічним, Закарпаття було б неоціненим для оборонної системи української держави… Сильно уфортифіковані Карпати зможуть здержати ворожий наступ зрівно з полудня як і з заходу. В цьому випадку має для нас неоцінене значення Лемківщина. З неї ми вічно будемо загрожувати полудневій Польщі. Ніякий поляк не відважиться перейти на схід від Вісли, якщо поперед не буде здобутою Лемківщина, сполучена фортифікаційною системою з Перемишлем і Львовом». Колодзінський підкреслював, що Закарпаття за короткий час можна було б перетворити у природний плацдарм-фортецю, своєрідну українську лінію Маннергейма.
У травні-жовтні 1938 р. Крайова Екзекутива ОУН розгорнула активну діяльність, спрямовану на здобуття автономного статусу для Закарпаття та на підготовку її збройних сил. У серпні 1938 р. КЕ поширила через місцеву пресу заяву: «Закарпаття мусить стати зародком одної Самостійної Соборної Української Держави від Попраду і Татрів аж до Каспійського моря і гір Кавказу! Стати цим зародком мусить бути для нас найбільшою честю! Ми будемо горді, що якраз ми перші будемо тими, що зачнуть відбудовувати Українську Державу. Що ми поможемо нашим браттям скинути московське, польське й румунське ярмо. В цій відбудові поможе нам тільки єдність народу, велика віра в свої власні сили й віра в те, що Бог призначив нас повести свій народ до Волі!».
В той самий час, члени ОУН починають розуміти що нова велика війна рано чи пізно розпочнеться тому, спільно з автономним урядом Карпатської України починають розробляти військову формацію яка б захистила Карпатський край. У вересні 1938 році утворено парамілітарну організацію під назвою «Українська Національна Оборона». До складу організації входили представники закарпатської молоді: студенти, гімназисти, семінаристи, які перебували під впливом ідей ОУН, пропагованих журналом «Пробоєм». Головою організації обрали Василя Івановчика. На посаду генерального секретаря було призначено Степана Росоху, а заступником голови та організаційним референтом Івана Рогача. У резолюції зборів за значалося, що метою організації є об’єднання української молоді «для оборони українських природних прав і спільного наступу на ворожі позиції серед українського населення». Провід Української Національної Оборони заявив, що «не бажає чужого, але буде боротись за те, що належить кожному народові».
У вересні - жовтні 1938 року УНО розгорнуло свою діяльність по всій території Закарпаття це трапилось завдяки тому що, було утворено Краєву Команду УНО. До лав УНО вступали всі, селяни, активна націоналістична молодь та навіть робітники. Метою стала охорона державного майна уряду автономії та голову автономії. Офіцерами УНО стали в основному вихідці з армії УНР, УГА та чехословацької армії. Було сформовано першу чоту на чолі з полковником Михайлом Колодзінським який одним з перших прибув на Закарпаття. А вже 10 листопада 1938 року було прийнято рішення про створення ОНОКС [Організація Народної Оборони Карпатської Січі] або широко відомі як Карпатська Січ.
Розбудовою Карпатської Січі зайнялися представники ОУН, серед яких були Роман Шухевич, Микола Капустянський, Олег Ольжич, подружжя Химинців та інші. У березні 1939 року коли угорські війська окупували повністю територію Закарпаття розгорнулися репресії проти членів ОУН та членів Карпатської Січі, хтось намагався перетнути кордон проте були розстріляні або угорськими військами або польськими прикордонниками.
Влітку 1939 року було встановлено цивільне управління що в свою чергу це пом'якшило репресивну політику в регіоні. Наслідком цього та значного міжнародного тиску на угорський уряд стало поступове звільнення в’язнів із концентраційних таборів, більшість яких була ув’язнена у таборі Вор’юлопош. Як уже зазначалося, закарпатських в’язнів, переважно представників українського національного руху, яких станом на червень у таборі залишалося близько сотні, звільнили на початку липня 1939 р. внаслідок амністії, проголошеної угорським регентом Міклошем Горті. Всім звільненим була надана можливість повернутися в межі краю, проте під строгий жандармський нагляд та заборону займатися політичною діяльністю. Також після проголошеної амністії з підпілля вийшла частина українських діячів, які переховувалися на території Закарпаття.
Попри ліквідацію держави та репресивних заходів угорської адміністрації з моменту 1940 - 1942 рр. закарпатські націоналісти підтримували тісний зв'язок із проводами ОУН (б) у Кракові, Львові та Братиславі. Також представники від Закарпаття брали участь у ІІ Великому зборі ОУН(б) у Кракові у квітні 1941 р. З-за кордону закарпатські оунівці отримували літературу, пресу, листівки, програмні документи, інструкції для військового навчання тощо. Структурно нове підпілля ОУН на Закарпатті, яке діяло протягом 1940 – 1942 рр. відрізнялося від того, що діяло в період ЧСР. Якщо в попередній період ОУН не створювало розгалудженої мережі на Закарпатті, а тільки намагалося впливати на окремі аспекти суспільно-політичного життя Карпатської України, то вже в умовах угорської окупації провід ОУН(б) за мету поставив організувати діючу мережу по всій території краю, яка у визначений час повинна була включитися до загальноукраїнського революційного процесу.
Оунівці навіть планували діяти легально заради пропагування української національної ідеї, однак це не вдалося через байдужість закарпатських українців та заборон зі сторони угорської влади українська ідея зійшла нанівець. У 1942 році відбулися другі жорстокі репресії внаслідок чого, були заарештовані спочатку їх направили до Мукачева їх направили до штабу угорської контррозвідки який знаходився в колишньому палаці Ковнера. Восени 1942 р. після слідчих дій, що супроводжувалися фізичними і моральними тортурами, всіх підсудних перевели в Ужгород у приміщення колишньої торгової академії, де слідчі дії були продовжені. Але згодом завдяки сприянню Мукачівського греко-католицького єпископа Олександра Стойки та втручання з-за кордону хорватського міністра збройних сил Хорватії генерала Славка Кватерника 22 грудня 1942 р. всі члени групи були відпущені. Потрібно відзначити, що над учасниками цієї групи не було здійснено показового суду, що може свідчити про небажання влади набуття публічності цієї незначної за масштабами групи. Крім того, вагому роль відіграло й високе заступництво, оскільки, незважаючи на відсутність доказів, представники групи підлягали інтернуванню, для здійснення якого достатньо було тільки виголошення підозри.
У 1944 році діяльність ОУН була відновлена. Навесні 1945 р. у зв’язку з реорганізацією підпілля Закарпатський край ОУН переведений у Закарпатський окружний і діяв на території Берегівського, іршавського, Виноградівського і Хустського районів та організаційно підпорядковувався Карпатському краю ОУН. У 1946 році знову було відновлено окружний провід ОУН який вже складався з галичан Керівником Закарпатських оунівців був призначений Семен Гут (псевдонім «Тиміш»), який до цього діяв на Самбірщині. Керівником СБ Крайовий Провід ОУН направив на Закарпаття Антона Літуса, який у нашому краї діяв під псевдонімом «Летун».
5 серпня 1946 р. загін «Тиміша» здійснив напад на с. Верхні Ворота, під час якого оунівці вбили секретаря партийної організації села Олексія Григу та його дружину, члена ВКП(б), а також ініціатора організації колгоспів Федора Комара. Після цього «Тиміш» з невели-ким загоном, у складі 11 чоловік, знову з’явився на Закарпатті. Бойовики «Тихі-ша» були зафіксовані органами Держбезпеки у Волівському, Свалявському та Іршавському округах. 26 жовтня 1946 р. в с.Смоголовиця, Іршавського району, вони вбили працівника Іршавського окружного відділу МДБ Федорова і дирек-тора маслозаводу Селецького, роззброїли і повели з собою двох працівників міліції, але згодом їх відпустили. В лютому 1948 року «Тиміш» загинув поблизу с. Кульчиці, Дрогобицької області, ведучи нерівний бій з опергрупою МДБ.
Протягом липня 1946 р. у ряді сіл верховинських районів Закарпаття, зокре-ма Колочава-Горб, Негровець, Лази, Нижні Верецьки та ін. було відмічено цілий ряд випадків появи загонів УПА, котрі проводили агітаційно-просвітницьку роботу серед населення, а також експропріювали майно радянських торгових закладів та господарств.
В свою чергу МДБ провели масові арешти представнів ОУН й тому, у травні 1947 р. радянські каральні органи фактично ліквідували Закарпатську округу ОУН. Проте, вони ліквідували лише одну частину ОУН вже у серпні того ж року знову відновився, вже на цей раз керівником став колишній провідник Вигодського районного Проводу ОУН «Булевар». Його заступником і референтом по пропаганді призначили «Кумпановича». Останній вже неодноразово побував на Закарпатті, здійснюючи рейди в Тячівському, Волівському і Рахівському округах. «Булевар» провів на Закарпатті значну розвідувальну підготовчу роботу. В с. Колочава-Лази він встановив зв’язок з батьком і сином Сюгаями, а також з колишнім комендантом Карпатської Січі в цьому селі Миколою Шимонею. Заручилися вони та-кож підтримкою місцевого греко-католицького священика Бобика. Саме через них вони розповсюджували антирадянські листівки і журнали.
Починаючи з 1947 року на Закарпатті почали діяти й окремі загони УПА. Так, 27 червня повстанці відділу «Журавлі» знищили в с. Лисичево Іршавського округу телефонну централь та роззброїли двох її працівників, що там знаходились. У липні цього ж року на Іршавщині з’явилася нова боївка ОУН, котра прибула з Дрогобицької області. Очолював її уродженець Сумської області Сергій Кривопишин. Органами Держбезпеки були заарештовані 5 членів боївки і 9 їх прихильників із числа місцевих жителів. Тоді ж на Іршавщині було заарештовано 60 чоловік. 17 липня 1947 р. в с. Ясіня повстанці наскочили на місцеву сільраду і зліквідували її голо-ву Копащука – знаного партійця і вислужника МДБ. На території Волівського округу в 1947 р. діяли загони «Буревія» та «Вишні», котрі тривалий час тримали в остраху радянські органи влади. В результаті каральних акцій проти цих за-гонів було заарештовано 49 повстанців та їх прихильників.
Мала місце діяльність ОУН-УПА і на Хустщині, де ще живою була героїчна слава захисників Карпатської України. В с. Копашнево діяла група Василя Пригари, яка здійснила 5 антирадянських акцій. 21 квітня 1947 р. жителі сіл Лоза і Горінчево, Хустського округу, камінням прогнали зі своїх полів трактористів та представників радянської влади, які намагалися провести оранку піль призна-чених проти волі селян під колгоспне господарство. Діяльність УПА продовжилася аж до 1954 року поки рух опору не було знищено органами державної безпеки.
Висновок
На З’їзді виступили М. Бандусяк, Петро Белів, М. Вайда, Іван Копач, І. Роман, Степан Росоха. Цей захід став поштовхом для активізації багатьох національно зорієнтованих організацій, особливоу сільській місцевості молодь, за свідченням Степана Росохи, заявила:
«Ми українці і будемо боротись вже не за автономні права карпатських українців, але за національні та політичні права всього українського народу»
У такому ж напрямку, була проведена шкільна акція протесту по селах проти того, щоб Міністерство освіти Чехословаччини не впроваджувала в школах Закарпаття москвофільські підручники
У 1934 року КЕ ОУН З дозволила заснувати жіночий відділ Юнацтва ОУН цей відділ очолила Марія Химець, який займався насамперед розвідкою. Першими членами відділу стали Єлизавета Кузьмівна та Іванна Гірна.
Такі відділи діяли при середніх школах і гімназіях Ужгорода, Берегова та Хуста, головним поміж ними став осередок, який організувала при Торговельній академії в Мукачевому та вишколи Марія Химинець. У споминах Марія Химинець так писала про спільну з чоловіком діяльність для розвитку крайової ОУН: «Я багато скористала, і мій світогляд значно поширився у зв’язку з тим, що на нашій хаті в Мукачеві зустрічались члени Закордонного Проводу ОУН разом з націоналістами з Галичини. Я хочу зазначити, що між мною та чоловіком прийшло скоро до узгодження нашої підпільної роботи. Деколи тяжко було визначити, що він робив, а що робила я.
Бо в усьому, що він робив, була і моя участь, в тому, що я робила, була його участь»
У листопаді 1937 р. Є. Коновалець скликав нараду ПУНу стосовно подальшої політики ОУН на Закарпатті (Мюнхенська конференція). У ній взяли участь Ріко Ярий, Ярослав Барановський, полк. В. Колосовський, Михайло Сележко, Володимир Стахів, Орест Чемеринський, Степан Давидович. Вважаючи, що цей регіон у майбутньому зможе відіграти вагому політичну та військово-стратегічну роль у боротьбі проти Польщі та СРСР, Провідник ОУН запропонував створити Окремий штаб ПУНу для справ по Закарпаттю.
Структура утвореного у Відні в лютому 1938 р. штабу об’єднувала два профільні сектори: політичний, до якого належали Ріко Ярий — ‘Карпат’, (відповідав за зовнішню політику), Ярослав Барановський — ‘Борис’, Микола Сціборський — ‘Органський’, Омелян Сеник — ‘Канцлер’ (займались організаційними справами та внутрішньою політикою), Осип Чемеринський — ‘Оршан’ (завідував пресою та інформаційною діяльністю), та військовий сектор, у якому працювали полк. Михайло Колодзінський — ‘Генерал’, ген. Микола Капустянський — ‘Низола’, ген. Віктор Курманович — ‘Торко’, полк. Роман Сушко — ‘Сич’, пполк. В. Колосовський. Досягненням новоствореного штабу була розпочата 16 вересня 1938 р. трансляція українських передач із віденської радіо станції.
У нових зовнішньополітичних обставинах почалося формування концепції щодо Закарпаття. Влітку 1938 р. в Парижі заходами військового штабу ПУН вийшла друком брошура Осипа Чемеринського «Закарпаття». Автор поставив собі за мету подати вичерпний історичний опис політичної, соціальної та географічної історії краю в контексті загальноєвропейської політики та визначити роль Закарпаття у всеукраїнському визвольному русі та у планах ОУН. Він стверджував: «Перша небезпека, що грозила, грозить і далі Закарпаттю: стати предметом порозумінь між якимись державами, і на підставі цього порозуміння впасти жертвою чи то збройної, чи то мирної окупації новим займанцем. Друга небезпека лежить у тому, що між українцями чи то Закарпаття, чи то поза ним – можуть знайтись сили, що будуть готові запродати Закарпаття якій-небудь чужій силі». Розв’язання політичної проблеми Закарпаття автор бачив у рамках вирішення майбутнього всієї України: «Першим практичним висновком буде створення тут політичної сили – в протиставленні до всіх агентур Праги, Будапешту, Москви й Варшави, які діють на Закарпатті. Цим агентурам мусить бути виповіджена найрішучіша війна в ім’я власних ідеалів: великих, ясних, захоплюючих, в ім’я ідеалів революційних, що мобілізують до боротьби за УССД». Автор брошури вважав, що Чехія, Словаччина, Закарпатська Україна повинні існувати як самостійні держави, уклавши пакт про добросусідство. Закарпаття мало би стати зав’язком української державності, приймаючи до себе українських політичних емігрантів із різних країн Європи. Завдяки інвестуванню капіталу української еміграції Закарпаття могло долучитися до світового господарського процесу. Щодо місця ОУН у майбутньому політичному житті краю Осип Чемеринський зазначав: «Закарпаття може орієнтуватись тільки на ту єдину соборну, понадпартійну силу української дійсності, якою є організований український націоналізм. В тісному зв’язку з ним і стосуються організаційні методи. Закарпаття виробить собі певну особливу їх надбудову. Ця надбудова буде пристосована до сьогоднішніх умов боротьби на Закарпатті».
На основі брошури Осипа Чемеринського влітку 1938 р. ПУН підготував «Платформу Закарпаття» який складався з десяти пунктів. Згодом її також прийняла закордонна делегація Карпатської України – як базу для подальшого плану дій у дипломатичній ділянці. У рамках роботи військового штабу ПУН 1938 р. Михайло Колодзінський викінчив розвідку «Воєнне значення та стратегічне положення Закарпаття». В ній автор визначив основні напрями діяльності ОУН та імовірний розвиток майбутніх подій. Він зазначав, що після підписання радянсько-чехословацького договору до Закарпаття прикута особлива увага провідних держав світу і згодом цей регіон може стати основною базою для радянських військ. Він констатував: «Під оглядом стратегічним, Закарпаття було б неоціненим для оборонної системи української держави… Сильно уфортифіковані Карпати зможуть здержати ворожий наступ зрівно з полудня як і з заходу. В цьому випадку має для нас неоцінене значення Лемківщина. З неї ми вічно будемо загрожувати полудневій Польщі. Ніякий поляк не відважиться перейти на схід від Вісли, якщо поперед не буде здобутою Лемківщина, сполучена фортифікаційною системою з Перемишлем і Львовом». Колодзінський підкреслював, що Закарпаття за короткий час можна було б перетворити у природний плацдарм-фортецю, своєрідну українську лінію Маннергейма.
У травні-жовтні 1938 р. Крайова Екзекутива ОУН розгорнула активну діяльність, спрямовану на здобуття автономного статусу для Закарпаття та на підготовку її збройних сил. У серпні 1938 р. КЕ поширила через місцеву пресу заяву: «Закарпаття мусить стати зародком одної Самостійної Соборної Української Держави від Попраду і Татрів аж до Каспійського моря і гір Кавказу! Стати цим зародком мусить бути для нас найбільшою честю! Ми будемо горді, що якраз ми перші будемо тими, що зачнуть відбудовувати Українську Державу. Що ми поможемо нашим браттям скинути московське, польське й румунське ярмо. В цій відбудові поможе нам тільки єдність народу, велика віра в свої власні сили й віра в те, що Бог призначив нас повести свій народ до Волі!».
В той самий час, члени ОУН починають розуміти що нова велика війна рано чи пізно розпочнеться тому, спільно з автономним урядом Карпатської України починають розробляти військову формацію яка б захистила Карпатський край. У вересні 1938 році утворено парамілітарну організацію під назвою «Українська Національна Оборона». До складу організації входили представники закарпатської молоді: студенти, гімназисти, семінаристи, які перебували під впливом ідей ОУН, пропагованих журналом «Пробоєм». Головою організації обрали Василя Івановчика. На посаду генерального секретаря було призначено Степана Росоху, а заступником голови та організаційним референтом Івана Рогача. У резолюції зборів за значалося, що метою організації є об’єднання української молоді «для оборони українських природних прав і спільного наступу на ворожі позиції серед українського населення». Провід Української Національної Оборони заявив, що «не бажає чужого, але буде боротись за те, що належить кожному народові».
У вересні - жовтні 1938 року УНО розгорнуло свою діяльність по всій території Закарпаття це трапилось завдяки тому що, було утворено Краєву Команду УНО. До лав УНО вступали всі, селяни, активна націоналістична молодь та навіть робітники. Метою стала охорона державного майна уряду автономії та голову автономії. Офіцерами УНО стали в основному вихідці з армії УНР, УГА та чехословацької армії. Було сформовано першу чоту на чолі з полковником Михайлом Колодзінським який одним з перших прибув на Закарпаття. А вже 10 листопада 1938 року було прийнято рішення про створення ОНОКС [Організація Народної Оборони Карпатської Січі] або широко відомі як Карпатська Січ.
Розбудовою Карпатської Січі зайнялися представники ОУН, серед яких були Роман Шухевич, Микола Капустянський, Олег Ольжич, подружжя Химинців та інші. У березні 1939 року коли угорські війська окупували повністю територію Закарпаття розгорнулися репресії проти членів ОУН та членів Карпатської Січі, хтось намагався перетнути кордон проте були розстріляні або угорськими військами або польськими прикордонниками.
Влітку 1939 року було встановлено цивільне управління що в свою чергу це пом'якшило репресивну політику в регіоні. Наслідком цього та значного міжнародного тиску на угорський уряд стало поступове звільнення в’язнів із концентраційних таборів, більшість яких була ув’язнена у таборі Вор’юлопош. Як уже зазначалося, закарпатських в’язнів, переважно представників українського національного руху, яких станом на червень у таборі залишалося близько сотні, звільнили на початку липня 1939 р. внаслідок амністії, проголошеної угорським регентом Міклошем Горті. Всім звільненим була надана можливість повернутися в межі краю, проте під строгий жандармський нагляд та заборону займатися політичною діяльністю. Також після проголошеної амністії з підпілля вийшла частина українських діячів, які переховувалися на території Закарпаття.
Попри ліквідацію держави та репресивних заходів угорської адміністрації з моменту 1940 - 1942 рр. закарпатські націоналісти підтримували тісний зв'язок із проводами ОУН (б) у Кракові, Львові та Братиславі. Також представники від Закарпаття брали участь у ІІ Великому зборі ОУН(б) у Кракові у квітні 1941 р. З-за кордону закарпатські оунівці отримували літературу, пресу, листівки, програмні документи, інструкції для військового навчання тощо. Структурно нове підпілля ОУН на Закарпатті, яке діяло протягом 1940 – 1942 рр. відрізнялося від того, що діяло в період ЧСР. Якщо в попередній період ОУН не створювало розгалудженої мережі на Закарпатті, а тільки намагалося впливати на окремі аспекти суспільно-політичного життя Карпатської України, то вже в умовах угорської окупації провід ОУН(б) за мету поставив організувати діючу мережу по всій території краю, яка у визначений час повинна була включитися до загальноукраїнського революційного процесу.
Оунівці навіть планували діяти легально заради пропагування української національної ідеї, однак це не вдалося через байдужість закарпатських українців та заборон зі сторони угорської влади українська ідея зійшла нанівець. У 1942 році відбулися другі жорстокі репресії внаслідок чого, були заарештовані спочатку їх направили до Мукачева їх направили до штабу угорської контррозвідки який знаходився в колишньому палаці Ковнера. Восени 1942 р. після слідчих дій, що супроводжувалися фізичними і моральними тортурами, всіх підсудних перевели в Ужгород у приміщення колишньої торгової академії, де слідчі дії були продовжені. Але згодом завдяки сприянню Мукачівського греко-католицького єпископа Олександра Стойки та втручання з-за кордону хорватського міністра збройних сил Хорватії генерала Славка Кватерника 22 грудня 1942 р. всі члени групи були відпущені. Потрібно відзначити, що над учасниками цієї групи не було здійснено показового суду, що може свідчити про небажання влади набуття публічності цієї незначної за масштабами групи. Крім того, вагому роль відіграло й високе заступництво, оскільки, незважаючи на відсутність доказів, представники групи підлягали інтернуванню, для здійснення якого достатньо було тільки виголошення підозри.
У 1944 році діяльність ОУН була відновлена. Навесні 1945 р. у зв’язку з реорганізацією підпілля Закарпатський край ОУН переведений у Закарпатський окружний і діяв на території Берегівського, іршавського, Виноградівського і Хустського районів та організаційно підпорядковувався Карпатському краю ОУН. У 1946 році знову було відновлено окружний провід ОУН який вже складався з галичан Керівником Закарпатських оунівців був призначений Семен Гут (псевдонім «Тиміш»), який до цього діяв на Самбірщині. Керівником СБ Крайовий Провід ОУН направив на Закарпаття Антона Літуса, який у нашому краї діяв під псевдонімом «Летун».
5 серпня 1946 р. загін «Тиміша» здійснив напад на с. Верхні Ворота, під час якого оунівці вбили секретаря партийної організації села Олексія Григу та його дружину, члена ВКП(б), а також ініціатора організації колгоспів Федора Комара. Після цього «Тиміш» з невели-ким загоном, у складі 11 чоловік, знову з’явився на Закарпатті. Бойовики «Тихі-ша» були зафіксовані органами Держбезпеки у Волівському, Свалявському та Іршавському округах. 26 жовтня 1946 р. в с.Смоголовиця, Іршавського району, вони вбили працівника Іршавського окружного відділу МДБ Федорова і дирек-тора маслозаводу Селецького, роззброїли і повели з собою двох працівників міліції, але згодом їх відпустили. В лютому 1948 року «Тиміш» загинув поблизу с. Кульчиці, Дрогобицької області, ведучи нерівний бій з опергрупою МДБ.
Протягом липня 1946 р. у ряді сіл верховинських районів Закарпаття, зокре-ма Колочава-Горб, Негровець, Лази, Нижні Верецьки та ін. було відмічено цілий ряд випадків появи загонів УПА, котрі проводили агітаційно-просвітницьку роботу серед населення, а також експропріювали майно радянських торгових закладів та господарств.
В свою чергу МДБ провели масові арешти представнів ОУН й тому, у травні 1947 р. радянські каральні органи фактично ліквідували Закарпатську округу ОУН. Проте, вони ліквідували лише одну частину ОУН вже у серпні того ж року знову відновився, вже на цей раз керівником став колишній провідник Вигодського районного Проводу ОУН «Булевар». Його заступником і референтом по пропаганді призначили «Кумпановича». Останній вже неодноразово побував на Закарпатті, здійснюючи рейди в Тячівському, Волівському і Рахівському округах. «Булевар» провів на Закарпатті значну розвідувальну підготовчу роботу. В с. Колочава-Лази він встановив зв’язок з батьком і сином Сюгаями, а також з колишнім комендантом Карпатської Січі в цьому селі Миколою Шимонею. Заручилися вони та-кож підтримкою місцевого греко-католицького священика Бобика. Саме через них вони розповсюджували антирадянські листівки і журнали.
Починаючи з 1947 року на Закарпатті почали діяти й окремі загони УПА. Так, 27 червня повстанці відділу «Журавлі» знищили в с. Лисичево Іршавського округу телефонну централь та роззброїли двох її працівників, що там знаходились. У липні цього ж року на Іршавщині з’явилася нова боївка ОУН, котра прибула з Дрогобицької області. Очолював її уродженець Сумської області Сергій Кривопишин. Органами Держбезпеки були заарештовані 5 членів боївки і 9 їх прихильників із числа місцевих жителів. Тоді ж на Іршавщині було заарештовано 60 чоловік. 17 липня 1947 р. в с. Ясіня повстанці наскочили на місцеву сільраду і зліквідували її голо-ву Копащука – знаного партійця і вислужника МДБ. На території Волівського округу в 1947 р. діяли загони «Буревія» та «Вишні», котрі тривалий час тримали в остраху радянські органи влади. В результаті каральних акцій проти цих за-гонів було заарештовано 49 повстанців та їх прихильників.
Мала місце діяльність ОУН-УПА і на Хустщині, де ще живою була героїчна слава захисників Карпатської України. В с. Копашнево діяла група Василя Пригари, яка здійснила 5 антирадянських акцій. 21 квітня 1947 р. жителі сіл Лоза і Горінчево, Хустського округу, камінням прогнали зі своїх полів трактористів та представників радянської влади, які намагалися провести оранку піль призна-чених проти волі селян під колгоспне господарство. Діяльність УПА продовжилася аж до 1954 року поки рух опору не було знищено органами державної безпеки.
Висновок
Діяльність ОУН на Закарпатті пройшла кілька етапів — від перших підпільних ініціатив наприкінці 1920-х років до збройного протистояння радянській владі у післявоєнний період. У різні часи організація діяла як нелегально, так і частково легально, намагаючись впливати на молодь, формувати політичну свідомість населення та створювати військові структури для оборони краю.
Попри те, що націоналістичний рух не набув масового характеру в міжвоєнному Закарпатті, саме в цей період були закладені організаційні та ідеологічні підвалини майбутньої боротьби. Події 1938–1939 років, формування Карпатської Січі, а згодом підпільна діяльність у роки угорської окупації та радянського режиму засвідчили, що край став важливою складовою загальноукраїнського визвольного руху.
Незважаючи на репресії, арешти та ліквідацію підпільних структур, осередки ОУН та пов’язані з ними формування продовжували діяти до початку 1950-х років. Таким чином, історія ОУН на Закарпатті є свідченням наполегливої боротьби частини місцевого населення за національні права, соборність українських земель та прагнення до державної самостійності.
Список використаних джерел і літератури
Адамович. С. Останній бій окружного проводу ОУН Закарпаття біля Осмолоди // інтернет - ресурс «Поступовий гурт франківців»
Список використаних джерел і літератури
Адамович. С. Останній бій окружного проводу ОУН Закарпаття біля Осмолоди // інтернет - ресурс «Поступовий гурт франківців»
Верон М. Оунівський спротив угорському окупаційному режиму на Закарпатті (1939–1942) // Histmilita: військова історія України та світу (до 80-річчя завершення Другої світової війни) : електрон. зб. матеріалів Всеукраїнської наук. конф. (17 листопада 2025 року) [Електронне видання]. Київ : Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2026. 395 с.
Михальчук. Б. Створення та діяльність ОУН на Закарпатті 1929 - 1939 рр. // Конкурс робіт за 2017 рік
Міщанин. В. Становлення радянської влади і боротьба ОУН-УПА на Закарпатті в другій половині 1940-х років // Dejiny - internetový časopis Ištitútu historie FF PU o Prešově -ť. 1/2021
Пагіря. О, Посівнич. М. Воєнно - політична діяльність ОУН у Закарпатті (1929 - 1939) // Український визвольний рух √13
Посівнич. М. Закарпаття у планах ОУН в 1937-38 рр. // інтернет - ресурс «Націоналістичний портал»
Славік. Ю. Репресивна політика Угорщини на Закарпатті (1938 - 1944 рр.) дис...к. і-их наук : 07.00.01 / Ужгород, 2016 рік с. 259
Шандор. В. Армія і Карпатська Січ // інтернет - ресурс «Карпатська Україна»
Комментарии
Отправить комментарий