ЗЛИТИСЯ З НАРОДОМ НАВІЧНО — ОБРАНИЙ ШЛЯХ ОЛЕНИ ТЕЛІГИ
"Коли, я не повернусь, то не забувайте про мене. Коли я загину, то знайте, що свій обовʼязок сповнила до кінця."
— Олена Теліга
Ім'я Олени Теліги символізує справжню відданість Чину, Ідеї, Україні, в найтяжчі і найбуремніші її роки. 21 лютого 1942 року німецькі окупанти розстріляли її разом з чоловіком Михайлом Телігою в Бабиному Яру, проте так і не змогли знищити незламний дух, що мов закарбований Тризуб в тюрмі, з якої її повели на страту, став прикладом для майбутніх поколінь, що любов і відданість Україні не відступає перед лицем жорстокої смерті. Вона загинула з честю і гідністю, не зламавши присяги і свого погляду на "вміння сказати «ні», коли від тебе вимагають речі противні твоїй гідності і твоїм переконанням."
Олена Теліга не могла залишатися осторонь, коли Україна найдужче потребувала допомоги, тому заплатила за це дорогою ціною: власним життям. Вона не змогла залишатися в еміграції, у відносно чи взагалі у безпечному місці, відчуваючи гостру потребу повернутися до улюбленого Києва. Рідна земля звала її з чужини, а вогняна душа прагнула злитися з власним народом.
Повернення в Україну — було її метою і обов'язком, який вона, як націоналістка, ставила перед собою. І вважала зрадою та слабкістю залишатися в безпечному місці, коли є можливість послужити цілям нації. І ніхто не зумів її відмовити від цієї ідеї — ні Олег Ольжич, ні Євген Маланюк, ні близькі люди. А той, хто навчав її, що слова не можуть розбігатися із вчинками — Дмитро Донцов — мовчав, чим невимовно здивував Олену. Та й взагалі, вона прагнула вкладатися у відбудову української державності в суворій і складній реальності, на відміну від Донцова, який не наважився навіть приєднатися до ОУН, що реалізовувала засади багатьох його ідей.
Також Олена діями доводила власні принципи і переконання, про які писала в статті "Прапори духу": "Українська нація потребує твердих людей, що вміють жити, творити і вмирати для своєї Батьківщини".
Кожен крок у змаганнях України Олена відслідковувала, а героїзм Біласа й Данилишина — вона відчула всією душею. Назавжди лишається для неї заповітом чин тих, що не жаліли молодого життя, а тільки того, що не можуть для України вмерти. Сама рветься до чину, до організованих рядів, бо відчуває, що гріх не битись, коли інші гинуть. І зрештою, сама ступила на жертовний шлях.
Навіть розуміючи, які небезпеки на неї чатують в поневоленій німцями та більшовиками Україні, вона у липні 1941 року в складі однієї з похідних груп ОУН разом з Уласом Самчуком перейшла річку Сян у районі Ярослава і вирушила до Львова. 22 вересня 1941 року виїхала до Рівного, а вже 22 жовтня прибула до Києва — до міста своєї юності. І одразу побачила на власні очі, як змінився Київ та люди. Реальність, з якою Олена Теліга зіткнулася в окупованій більшовиками Україні, вразила її насамперед бездуховністю, занедбаністю національної культури й мистецтва.
І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.
І все це — наслідок силоміць накинутої українцям фальшивої ідеї про те, що з Москви може прийти якесь "виховання" і "процвітання". А тому ще більше вирішила докласти зусиль для боротьби за душу рідного народу і очищення від накинутих чужих ідей.
Чекає все: і розпач і образа,
А рідний край нам буде — чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти — дорогою одною.
Заметемо, вогнем любови межі.
Перейдемо у брід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.
Тож у Києві Олена Теліга одразу ж взялася за справу: організувала літературно-мистецьке життя, очолила Спілку українських письменників, ініціювала і редагувала альманахи "Літаври" як додаток до газети "Українське слово". І саме вона змогла згуртувати когорту творчої інтелігенції, які стали символом відродження української культури. Вона не терпіла пристосуванства, меншовартості, прагнучи виплекати дух боротьби у свідомості людей, але більшовицький і німецький терор все-таки впливав і привчав до рабства.
Через її чітку позицію неодноразово на неї доносили, але Олена не припиняла своєї діяльності. Вона розуміла, що потрібно докладати особливих зусиль в мистецтві і літературі, оскільки вони мали вагомий вплив на людську свідомість. Тому О. Теліга закликала до усвідомлення національної самобутності, до відновлення української духовності, заплямованої, зокрема комуністичними ідеями, облудною більшовицькою пропагандою.
Невдовзі стає зрозумілим, що активна діяльність ОУН та її членів не могли перебувати поза увагою тодішньої німецької влади. Як наслідок, виникали хвилі арештів та репресій, наприклад, у грудні 1941 році. Заарештовано і співробітників "Українського слова", а над Оленою Телігою навис дамоклів меч. Жінка відмовилася покидати Київ та залишати людей напризволяще, і надалі вважаючи, що свою жертовну ціль вона сповняє і довершить її до кінця, яким би він не був. Сконцентрувала свої сили на роботі Спілки українських письменників, що залишалася єдиною установою, де концентрувалися сили української інтелігенції.
«Коли ми, поети, — казала вона, — пишемо про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія — це не видумана комбінація, це виплив душі. Якжеж чутимусь я, коли піду проти своєї поезії? Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла й як повинна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі — це буде зрада мене самої!»
У Києві вона також терпіла нестерпний холод, що так нагадує сучасні реалії. Ледь рятувалася від голоду. Електричного струму та води не було. І попри все її зігрівав вогонь Ідеї. У січні 1942 року в столицю знову прибув Олег Ольжич і вкотре намагався вплинути на Олену Телігу, щоб вона залишила Київ та зберегла своє життя. У неї справді був шанс спокійно залишити столицю, але вона обрала боротьбу, в якій сповнила заповітну мрію — "злилася зі своїм народом навічно..."
— Я знаю про арешти друзів й усвідомлюю всю небезпеку. Та все ж вважаю, що не маю покидати Київ. Ніхто з нас не плекав ілюзій. Ми всі розуміли, на що йдемо і що рано чи пізно почнеться німецький терор. Тож я не ховатиму голову. Наші гасла запалили серця багатьох у Києві. Ми не маємо права зрадити цих людей.
— Накази не обговорюють, їх виконують, — Ольжич не відступав.
— У житті бувають випадки, коли накази втрачають вагу перед обставинами. А обставини такі, що залишати Київ — означає зрадити його. Ніхто з нас не вибере зраду. Чи не так?
Всі остерігали Олену Телігу, щоб вранці 9 лютого 1942 р. не йшла до Спілки. Одначе вона сказала: «На мене чекають люди. Коли я не прийду, — як це буде виглядати?» Хотіла залишитись вірною собі й іти своїм шляхом до кінця. І пішла сказавши пів жартом пів поважно: «Коли мене заарештують і я загину, то знайте, що сповнила свій обов’язок до кінця і скажіть про це іншим»
Тож вона продовжувала свою діяльність, прийшовши на роботу в цей фатальний ранок і потрапила в засідку гестапо. За годину туди ж прибув і її чоловік Михайло, який відмовився залишати кохану, сказавши, що він також письменник і пішов на страту разом із нею...
— Я вирішила, мій любий.
— Ти вирішила, авжеж.
— На мене чекають люди.
— На тебе чека арешт.
— Ти ж знаєш мене
Даремно
Вмовляти
— Я б і не зміг,
Маленька моя Олено,
Ти - більша за нас усіх.
Ще коли жінка перебувала в камері, то залишила напис: "Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга" і викарбувала націоналістичний Тризуб. Навіть від немилосердних катувань в тюрмі гестапо, вона залишалася вірною присязі Україні, доводячи і нам, що жінки так само мужньо і героїчно борються до кінця.
Вже 21 лютого 1942 року охоронці відмовилися приймати посилку для Олени Теліги, тим самим давши зрозуміти, що її розстріляли в Бабиному Яру, куди зазвичай німецькі окупанти відвозили закатованих українців.
У рядках її вірша знаходимо пророцтво, яке вона здійснила:
І в павутинні перехресних барв,
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умиранння.
Згодом навіть один з німецьких офіцерів зізнався, що не бачив ще такого чоловіка, який би героїчно вмирав, як ця гарна жінка...
А інший, ще перед розстрілом, сказав: «Ні до чого не признається. Щоб відтяжити інших, все бере на себе».
Бо справді, коли ув'язнили всіх членів Спілки письменників, Олена Теліга намагалася їх підтримати, не піддаватися загальному похмурому настрою, а коли дійшло до справи, то, в першу чергу, брала відповідальність на свої плечі.
Не менш твердо Олена Теліга відстоювала позицію щодо єдності та цілеспрямованості на розбудову української державності. Після розколу ОУН вона, як і Олег Ольжич та багато інших досвідчених, авторитетних і далекоглядних членів, залишилася на боці Андрія Мельника. Болісно сприймала внутрішні чвари і засуджувала братовбивство, амбіційні плани вище національних.
Приїхавши до Львова, Теліга зіткнулася навіть із певною ворожнечею, холодним відношенням, мов до конкурента, від тих, які мали б подати руку в спільній боротьбі із жорстоким ворогом. В таких настроях народилася, болем писана, стаття «Братерство в народі», де вона кричить і кличе до зрозуміння святих законів крови; кличе до братерства братів по крові й до з’єднання в боротьбі за існування проти окупанта, гостро виступає проти тих, що проповідують любов до нації, а не мають любови до членів тієї нації, виступає проти фальшу, проти амбітництва, проти тих, кому бракує цивільної відваги зійти з неправильного шляху, хоч і бачать його неправильність.
«Скривавлена Україна потребує великої праці нашого мозку й наших рук, а не спорів і міжусобиць.
Тому всі свої змагання, цілу свою енергію ми спрямували на гоєння ран нашої нації й на розбудову українського життя.
Ми залишили на боці всі внутрішні спори, всякі полеміки, розуміючи, що на рішаючому відтинку нашого шляху до мети ми мусимо не поглиблювати, а засипати межі…»
Зі спогадів Уласа Самчука ще про ранній період становлення Олени Теліги на шлях націоналізму, відомі такі цінні спогади, що засвідчують, наскільки вона прониклася важливістю захищати українські інтереси, зокрема не змовчала, коли ганебно відгукувалися про українську мову в оточенні, в якому перебувала на той час:
"Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мене дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!.."
Отже, Олена Теліга безсумнівно заслуговує на пошану та лаври борчині за українську державність, а також являється прикладом незламних жінок, що вершили історію, не будучи на других ролях, а виступали повноправними лідерками — на лінії вогню, беручи на себе обов'язок сформувати новий дух в українців. Її слово стало зброєю, а життя доказом того, що Ідея, підкріплена вчинками сильніша за страх смерті. Тому сьогодні, як ніколи, наша нація потребує наслідування її справи та принципів. "Україна понад усе" — було її незмінним кредом, від якого вона не відмовилась.
Тому зведення на п'єдестал героїв України, що боролися за нашу свободу буде гідним її славної пам'яті та наслідування. І як згадувала у своїй статті "Партачі життя" Олена Теліга:
"Бо чим вищий п’єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме роз’яснююче світло від цього символу — тим ширші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби. І тому в міліони рупорів мусимо кричати про наших героїв і на найвищих висотах різьбити їх імена і чини, щоби в найдальших закутинах наших земель усім було видно незабутні постаті у весь їх величний зріст."
Авторка статті: Оксана Зварич
Використані джерела:
"На зов Києва" Олег Жданович
"Олена Теліга" Богдан Червак
"Окупація або правда про український Київ 1941-1942 рр." Богдан Червак
"Теліга" Артем Лоїк
"Партачі життя" Олена Теліга
Комментарии
Отправить комментарий