Надволжя і українці: історія забутої діаспори
Перед початком безпосередньо нашої розповіді потрібно зазначити що територія «Жовтого Клину» охоплює територію Саратовської, Астраханської, Волгоградської, Самарської, Ульяновську область московії.
Історія Жовтого Клину розпочинається з періода початком експансії московської держави у 16 столітті, коли Московія розбила Казанське ханство, розпочалася активне освоєння територій колишнього ханства, залучалися люди як з Московії так й з України. Починаючи з середини 17 століття, до Волги почали прибувати українські козаки які служили в Царицинській сторожовій лінії яка захищала осіли поселення від кочовиків які нападали періодично на поселення. Тому, один з козаків подав думку що потрібно заселити вздовж сторожової лінії всіх охочих українців таким чином зменшиться набіги кочівників на поселення. Ця ідея сподобалася царю Петру І що він дозволив на наказних землях заселяти тільки українців так, на території Волги через декілька років з'явились багато українських поселень, серед яких Українка, Київка, Новокиївка, Харківка, Стара Полтавка, Нова Полтавка, Криниця, Ветлочки, Майдан та інші.
У середині 18 ст. починається видобуток солі у річці Ельтрон московський уряд видав наказ "об учреждении комиссарства по добыче соли на нем". У місті Саратові була створена Низова соляна контора, яка і стала на чолі усіх солерозробок. І знову знадобилися вербувальники: знаючи, що українці віддавна займаються чумацтвом, царський уряд почав вербувати в Україні селян-чумаків. З ними Низова соляна контора укладала угоду на перевезення солі від озера Ельтон до міст Саратова і Камишина, де були побудовані "магазейны" - склади та пункти продажу солі. Початок соляного промислу на озері Ельтон визначають 1747 роком, коли у вересні до Саратова прибув перший транспорт з сіллю. Доставили його чумаки з Полтавської та Харківської губерній на чолі з Іваном Осиповим.
На початку 50-х років XVIII ст. у безмежних степах Заволжя уздовж соляного шляху - "тракту" почали з'являтися саманні вибілені хати з плетеними коминами. Це українські селяни-чумаки засновували тут свої поселення. Так з'явилися великі чумацькі слободи Покровська (нині місто Енгельс, місце стратегічної авіації російської федерації), Миколаївська (Миколаївськ) та багато інших. Нова й найпотужніша хвиля української колонізації Надволжя розпочалася в середині XIX століття. На території регіону виникли сотні нових поселень, заснованих вихідцями з Київської, Чернігівської, Полтавської, Катеринославської, Херсонської та Харківської губерній.
Переселення часто мало сімейний та общинний характер. Багато українців вирушали до Надволжя цілими селами, прагнучи зберегти звичний спосіб життя, традиції й мову. Однак навіть за таких умов переселенці зіштовхувалися з численними труднощами: адаптацією до нового клімату, хворобами, браком інфраструктури, а також негативним ставленням російських чиновників до української культури.
Українське переселенство в Надволжі наприкінці XIX — на початку XX століття можна розглядати як одну з форм боротьби за збереження національної ідентичності та гідних умов життя. Ця боротьба не мала політичного характеру в класичному розумінні — вона відбувалася у сфері побуту, праці, культури й освіти. Поселенці страждали від нестачі води, бідних ґрунтів та ізольованості. Так, у Новокиївському поселенні Пензенської області мешканці роками відчували гостру потребу в храмі, училищі та інших базових інституціях.
Українці добре усвідомлювали, що освіта є ключовим чинником виживання громади. Саме тому вони наполегливо домагалися відкриття церковно-парафіяльних шкіл, часто фінансуючи їх власним коштом. Ці зусилля відображали прагнення зберегти не лише економічну самостійність, а й культурну окремішність — попри постійний тиск з боку місцевої адміністрації.
Водночас у суспільно-політичному житті українці Надволжя перебували в майже повній ізоляції. Українських політичних організацій тут не існувало, а єдиною формою захисту мови й традицій став збір фольклору. Велику роль у цьому відіграли Данило Мордовцев та Микола Костомаров. Їхня діяльність була спрямована на формування національної свідомості надволзьких українців і зміцнення зв’язку з рідною культурою. Кульмінацією цієї співпраці стало видання в 1859 році в Саратові «Малоросійської літературної збірки».
Після революції 1917 року серед українців Надволжя розпочалося політичне й культурне відродження. В містах Жовтого Клину відкривалися при губернських рад українські ради, які захищали права українців. У 1920-х роках воно трансформувалося в боротьбу за українізацію, яка стала складовою радянських соціалістичних перетворень. Проте цей процес супроводжувався серйозним спротивом — як з боку місцевої влади, так і з боку частини вчительства, зараженого ідеями великодержавного російського шовінізму.
Українізація передбачала переведення шкіл на українську мову, створення театрів, музеїв, преси. У 1929 році в Нижньоволзькому краї було ухвалено рішення повністю українізувати українські школи, відкрити курси для вчителів та українські відділення в педагогічних навчальних закладах. Однак брак кадрів і небажання партійних структур визнавати українців окремою національною групою зробили реалізацію цих планів майже неможливою.
У 1932 році політика українізації була фактично згорнута під приводом боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Українські школи переводилися на російську мову, культурні інституції ліквідовувалися або радянізувалися. У Надволжі українська освітня мережа була знищена практично повністю.
Нове, короткочасне відродження українського життя в регіоні розпочалося у 1990-х роках. З’явилися земляцтва, культурні автономії, бібліотеки, осередки просвітництва. Однак економічна криза, посилена русифікація та масовий виїзд українців до України призвели до різкого скорочення чисельності українського населення в Росії — з близько 4 мільйонів до приблизно 800 тисяч осіб на початок 2021 року.
У 2020-х роках ситуація стала критичною. Із понад десяти українських організацій у Надволжі фактично діють лише дві — у Самарській області та Татарстані. Їхнє виживання забезпечене повною лояльністю до державної політики РФ та відсутністю будь-якої самостійності.
Показовою є й історія ресурсу «Кобза — українці Росії», який після блокування у 2022 році був змушений змінити формат і назву на «Кобза — українці діаспори». Фактично це стало визнанням неможливості повноцінної української культурної діяльності всередині Росії.
Висновок
Історія українців Жовтого Клину є яскравим прикладом того, як народ здатен зберігати свою ідентичність навіть у несприятливих і ворожих умовах. Від козацьких поселень і чумацьких слобід Надволжя до спроб українізації у 1920-х роках і короткого культурного відродження наприкінці XX століття — українці регіону послідовно боролися за право залишатися собою. Проте системна русифікація, репресії, знищення освітніх і культурних інституцій, а в новітній час — повна залежність громадських організацій від державної політики РФ, призвели до фактичної маргіналізації українського життя в Надволжі. Сучасний стан української спільноти Жовтого Клину засвідчує не лише трагічні наслідки багатовікової асиміляційної політики, а й нагальну потребу осмислення та збереження цієї сторінки української історії як частини спільної національної пам’яті.
Гунько. Б. Жовтий Клин : історія боротьби за свободу й мови // інтернет - ресурс «Український націоналістичний портал»
Марунчак. М. Українці в СССР поза кордонами УРСР / Вінніпег, 1974 рік, вид. Українська вільна академія наук Канади
Сінєльнікова. В. В. Про «Жовтий Клин» на Волзі // інтернет - ресурс «Українська Кобза»
ЦДАВО. Ф. 2542. - Оп. 1. - Спр. 25 - Арк. 47-50
Чубенко. В. Вивчення фольклору і побуту українців Надволжя // Народна творчість та етнографія. № 4, 1968
Чубенко. В. Українські чумаки в Поволжі (Чумацький білет) // Український історичний журнал № 5, 1966
Комментарии
Отправить комментарий