Січневе польське повстання 1863 -1864 рр: Шлях до свободи серед імперій
Наприкінці ХVІІІ століття відбувся Другий поділ Речі Посполитої, внаслідок якого до складу Російської імперії увійшли частину Білорусі, Київське, Брацлавське і Подільске воєводства та половину Волинського воєводства — разом 250 тис. км² і понад 3 млн жителів. Ці землі були багатонаціональні за своїм складом, але відсталі в політичному і соціально-економічному плані. Саме тому головною ідеєю польського національно-визвольного руху у ХІХ столітті було повернення собі незалежності у межах своїх колишніх історичних кордонів. Першою спробою відновлення польської державності вважається Листопадове повстання 1830-1831 яке було придушено російською владою. Після поразки Листопадового повстання 1830–1831 років Російська імперія остаточно ліквідувала автономні інститути Королівства Польського. Цар Микола І скасував Конституцію 1815 року, польську армію та сейм. Формально було оголошено так званий Органічний статут 1832 року, який начебто передбачав обмежену автономію та збереження певних свобод, однак на практиці цей документ так і не набув чинності й залишився декларацією.
Уся влада в королівстві була зосереджена в руках намісника – фельдмаршала Івана Паскевича, який отримав титул «князя варшавського». Адміністративна система була русифікована та підпорядкована Петербургу, а в 1833 році в королівстві оголосили надзвичайний стан строком на двадцять п’ять років. Остаточно польську адміністративну систему було усунуто 1837 року, коли поділ на воєводства замінили російськими губерніями. Покарання за участь у повстанні було жорстким. На Польщу наклали значну контрибуцію, населення зобов’язали утримувати російські війська та постачати рекрутів на довготривалу військову службу. Керівників повстання заслали до Сибіру, а майно емігрантів та активних учасників конфіскували. Десятки тисяч солдатів, що воювали проти імперії, було відправлено на безстрокову службу у російську армію.
Для зміцнення контролю над Варшавою російська влада збудувала потужну цитадель і розмістила в королівстві стотисячний військовий контингент із мережею фортець. Таким чином, після Листопадового повстання Польща фактично втратила залишки автономії й була перетворена на звичайну провінцію імперії. Незважаючи на те, що повстання було придушене, польський рух за здобуття незалежності не згасав по всій території Царства Польського діяли таємні гуртки, а починаючи з 50-х років, таємні гуртки з'являються у Києві, Харкові, Москві та інших великих містах російської імперії вони бачили Польщу відповідно вільною, демократичною та в кордонах Царства Польського.
Адміністративна карта Царства Польського / Королівства Польського
---
У 1858 році у Варшаві з'явився гурток
У середині ХІХ століття в середовищі польської молоді, зокрема студентів Варшавського університету, почали виникати таємні патріотичні організації. Однією з перших ініціатив став гурток, утворений студентом з Києва Нарцизом Янковським. Наприкінці 1859 року за участю діячів польської еміграції було створено таємний комітет на чолі з Яном Франковським, який отримав завдання практичної підготовки повстання проти російського панування.
У 1860–1861 роках радикали організовували у Варшаві масштабні патріотичні маніфестації, що супроводжувалися співом польських гімнів і поширенням листівок. Демонстрації охоплювали студентів, міське населення, ремісників та інтелігенцію. Репресивні дії російської адміністрації, зокрема розстріли маніфестацій у лютому та квітні 1861 року, спричинили зростання радикальних настроїв і політичної напруги.
У відповідь на мобілізацію суспільства ліберальні представники шляхти та підприємців створили Міську делегацію та Рільниче товариство, які намагалися домовитися з царською владою про автономію та реформи. Однак компромісу не досягли: репресії посилилися, у королівстві запроваджено воєнний стан, костели закрито, а духовенство переслідувано.
Восени 1861 року радикали сформували Таємний міський комітет, який почав прямі приготування до збройного виступу й видавав нелегальну пресу. Цей радикальний табір отримав назву “червоних”. Паралельно консолідувалися помірковані кола — так звані “білі”, які виступали за органічну працю та реформи без передчасного вибуху повстання.
У 1862 році внаслідок діяльності “червоних” було створено Центральний національний комітет (ЦНК), який розробив програму відновлення Польщі в кордонах 1772 року як спільної держави поляків, литовців та “руського народу” (українців і білорусів). Передбачалося надання селянам землі та рівних громадянських прав усім етносам.
Повстанська мережа поширилася на Литву, Білорусь та Україну. Тут діяли провінційні комітети, а в Україні активною постаттю став Едмунд Ружицький. Ідеологи “червоних” розраховували на майбутній добровільний союз народів регіону після повалення російського самодержавства.
Едмунд Ружинський
---
Наприкінці 1862 року повстанська організація нараховувала понад від 15 - 20 тисяч учасників. Змова охоплювала шляхту, інтелігенцію, військових, духовенство та міщанство. Російська влада, проінформована про підготовку виступу (до речі, їм вдалося "вивести з гри" активних представників повстанців напередодні самого повстання на Поділлі), оголосила рекрутський набір, спрямований на виснаження організації та арешти активних змовників. У відповідь ЦНК ухвалив рішення підняти повстання на початку 1863 року. Так, 22 січня 1863 року було оголошено повстання було випущено Маніфест у якому було закликано народи Польщі, Литви та Русі до спільного повстання проти царського уряду з метою відновлення незалежної Польщі. Після початку виступу ЦНК оголосив себе Тимчасовим національним урядом і видав низку декретів, які проголошували рівність усіх громадян, скасування селянських повинностей та передачу землі селянам із компенсацією поміщикам. Проте селяни вагалися, очікуючи офіційних реформ від царської влади.
Повстання почалося взимку 1863 року в складних умовах. Слабо озброєні повстанські загони вели партизанську боротьбу, нападаючи на невеликі гарнізони, однак не змогли захопити великі міста. Російська армія, маючи значну перевагу, втримувала стратегічні центри, тому бойові дії тривали переважно в провінції.
Тимчасовий національний уряд зіткнувся з проблемами координації. Згодом до повстання приєдналися помірковані “білі”, надавши матеріальну підтримку. Західноєвропейські держави (Англія, Австрія, Франція) виступили з дипломатичними протестами проти російських репресій, тоді як Пруссія уклала з Росією угоду про спільні дії проти повстанців.
У березні 1863 року керівництво тимчасово перебрав диктатор Мар'ян Лянґевич, однак після поразки залишив країну, і влада знову перейшла до ЦНК, до складу якого долучилися представники “білих”. Усередині керівництва виникли суперечності, що призвели до загибелі одного з провідників “червоних” Стефана Бобровського.
Печатка Мар'яна Лянґевича як диктатора ЦНК
---
дтравні 1863 року орган став іменуватися Національним урядом і керував повстанням через добре організовану мережу підпілля, що діяла паралельно з царською адміністрацією. Підпільний апарат збирав податки, видавав накази, здійснював судові функції та підтримував дисципліну серед населення. Завдяки цьому повстання тривало понад півтора року, незважаючи на військову перевагу Росії. Одним із найбільших успіхів підпілля стало захоплення 3,6 млн рублів з центральної каси Королівства Польського на потреби повстанців.
Повстання охопило території Польщі, Правобережної України (Волинь, Полісся, Поділля, Київщина), Литви та Білорусі, всіх територій, які колись були частиною польської держави. На території саме України діяло декілька десятків повстанських загонів, які переважно складалися з польської шляхти та частково міщан. Певну кількість становили також євреї, чиє положення у царській Росії було важким. Спочатку, було прийнято рішення що повстання на території України охопить з добровольчих загонів, а потім поступове об’єднання дрібних повстанських загонів у повітах у більш великі губернські з наступним, наприклад, київських загонів, просуванням у район м. Таращі, а звідти до м. Овруча Волинської губернії на місце загального збору. Після початку повстання, воєнний губернатор міста Житомир і Волині Микола Друцький - Соколинськмй наказав чиновникам відправляти відомості про чиновників які зникли з метою приєднання до повстання. В Україні повстання очолив Едмунд Ружинський.
Також, варто зазначити, що повстання підтримали поляки що проживали на Півдні України. Так, напередодні повстання двоє опозиційних політиків С. Голуб, Т. Козіна та інші утворили Революційне агентство» в Одесі, яке ставило за мету практично об’єднати зусилля представників різних суспільних рухів у боротьбі з царизмом. 25 січня 1863 р. жандарми здійснили обшуки та арешти в Одесі, що поклали край діяльності «Революційного агентства».
Серед керівників повстання Литви та Білорусі особливу роль відіграв Констянтин (Кастусь) Каліновський — публіцист, організатор підпілля та командир повстанських загонів. Каліновський вважав, що успіх боротьби можливий лише за широкої участі селян і закликав їх до соціального та національного визволення. Він видавав газету «Мужицька правда», де простою мовою пояснював мету повстання та критикував російську імперську політику. Його погляди вважають раннім проявом білоруського національного руху.
Кастусь Каліновський
---
Влітку 1863 р. партизанський рух значно активізувався: повстанські загони нападали на російські гарнізони й містечка, швидко відновлюючись після втрат. Через них пройшло понад 200 тис. учасників, відбулося близько 1200 сутичок. Великі битви були відсутні; успіхом вважався розгром невеликих царських частин. Селяни здебільшого залишалися байдужими, а пропозиції “червоних” щодо передачі землі не підтримали “білі”. Натомість солідарність виявили європейські демократи, багато добровольців (українець Андрій Потебня, француз Франсуа Рошебрю, італієць Франческо Нульо та ін.) вступили до повстанських загонів. Частина російських і українських офіцерів також перейшла на бік повстанців.
Улітку 1863 р. цар змінив керівництво Королівства Польського; новий намісник генерал Федір Берг енергійно взявся за придушення повстання. Проти повстанців було зосереджено близько 340 тис. солдатів, застосовувалися репресії і терор. У вересні 1863 р. “червоні” перебрали владу в Національному уряді й вдалися до індивідуального терору проти царських чиновників, що викликало масові арешти, страти та нові внутрішні суперечності.
17 жовтня 1863 р. Національний уряд передав диктаторські повноваження генералу Ромуальду Траугутту. Він прагнув зміцнити організацію, реорганізував війська, підпорядкував цивільну адміністрацію військовим, намагався реалізувати селянську реформу й шукати міжнародну підтримку. Планував затримати основні сили до весни 1864 р., щоб надати повстанню масового характеру.
Попри енергійні дії Траугутта, надії на Захід танули, суспільство втомлювалося. Наприкінці 1863 — на початку 1864 р. повстанські корпуси були розгромлені. Навесні 1864 р. цар провів земельну реформу в Королівстві Польському: селяни отримали землю у власність без компенсації поміщикам, що викликало їхню лояльність до царської влади й остаточно позбавило повстанців підтримки.
У квітні 1864 р. Траугутта та членів уряду заарештували та стратили. До кінця 1864 р. залишки підпілля було ліквідовано; спроби відновити Національний уряд за кордоном зірвала провокація російської поліції. Повстання остаточно припинилося. Після придушення повстання почалися "традиційні" дії російської влади, а саме репресії, терор, заслання до Сибіру та старти. Так, 1864 року було схоплено голову Литовського та Білоруського повстання Кастуся Каліновського та страчено у Вільнюсі. Комусь вдалося втікти до Галичини де вони проживали останні дні.
Висновок
Січневе повстання стало однією з наймасштабніших спроб відновити польську державність у ХІХ столітті. Воно об’єднало різні групи та народи колишньої Речі Посполитої, але водночас виявило розбіжності між поколіннями, соціальними станами та політичними течіями. Попри поразку, повстання не знищило ідею незалежності — навпаки, воно перетворило її на тривалу національну програму, яка згодом принесла результати у 1918 році. Імперські репресії не змогли зупинити культурного і політичного зростання поляків, литовців, білорусів та українців, а саме повстання залишило помітний слід у формуванні національних рухів Центральної та Східної Європи.
Барилюк. В. Січневе повстання 1863 - 1864 рр. в контексті польського національно - визвольного руху на Правобережній Україні у ХІХ столітті // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Розвиток краєзнавства і краєзнавчої освіти на Волині. Науковий збірник. Випуск 52. Матеріали Всеукраїнської наукової історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 25-річчю з часу створення Волинської обласної організації Національної спілки краєзнавців України, 20 листопада 2014 року, м. Луцьк. Упоряд. Г. Бондаренко, А. Силюк. – Луцьк, 2014
Бовуа. Д. Повстання в Україні. Не для українців // Український історичний журнал. 2023. № 3 (570).
Буджак. М. Польське повстання 1863 р. / Львів, 1929 р. вид. Націоналістична бібліотека
Біч. М. Паўстанне 1863 - 1864 гг. Кастусь Каліноўскі // Камунікат Беларуская інтернэт - бібліятэка
ДАВО. Ф.480, оп.1, спр.91, арк.128.
Земський. Ю. Міфи та реальність щодо організуючої ролі римо-католицького духовенства Правобережної України в підготовці польського повстання 1863 - 1864 рр. // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв. – Т. 21. – К., 2010.
Зашкільняк. Л, Крикун. М. Історія Польщі від найдавніших часів до наших днів / Львів, 2002 р. вид. Львівський національний університет імені Івана Франка
Кривошея. І. Населення Уманщини в Січневому повстанні // Польське національне повстання 1863 – 1864 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів: кол. монографія / за ред. І. Кривошеї, Н. Моравця. Видання 2-е. : КНТ, 2017.
Легун. Ю. Висвітлення обставин перебігу повстання 1863 р. на Поділлі в документах Державного архіву Російської Федерації // Польське національне повстання 1863 – 1864 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів: кол. монографія / за ред. І. Кривошеї, Н. Моравця. Видання 2-е. : КНТ, 2017.
Новікова - Вигран. О. Польське повстання 1863 - 1864 рр. на Київщині в документах та спогадах сучасників // Польське національне повстання 1863 – 1864 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів: кол. монографія / за ред. І. Кривошеї, Н. Моравця. Видання 2-е. : КНТ, 2017.
Сінкевич. Є. Підтримка Січневого повстання жителями Херсонської губернії Російської імперії // Польське національне повстання 1863 – 1864 рр. на Правобережній Україні: від міфів до фактів: кол. монографія / за ред. І. Кривошеї, Н. Моравця. Видання 2-е. : КНТ, 2017.
Комментарии
Отправить комментарий