Берестейщина - давня поліська українська земля

До приходу на Берестейщину українського населення тут проживали різні племінні спільноти. Із середини I тис. до н. е. велика балто-слов’янська спільнота поступово розпадається на балтів і слов’ян. На території Берестейщини впродовж першого та початку другого тисячоліття нашої ери, орієнтовно у XI–XIV століттях, до часу остаточного політичного підкорення цих земель, формується мовно-етнічне розмежування між балтами і слов’янами, відоме в історіографії як Поліська розмежувальна лінія. Вона пролягала приблизно по річці Прип’яті та її лівій притоці Ясельді.

Поблизу цієї межі археологами виявлено понад 20 археологічних культур, що свідчить про інтенсивні етнокультурні процеси в регіоні. На південь від Поліської розмежувальної лінії до XIV століття включно мешкали слов’янські племена, тоді як на північ — балтійські. До XII століття до н. е. на території майбутньої Берестейщини була поширена тшинецька культура; з XII століття до середини IV століття до н. е. — лужицька; із середини IV століття до н. е. до II століття н. е. — зарубинецька культура, яку більшість дослідників пов’язує зі слов’янським населенням.

Час і обставини появи на теренах Берестейщини слов’янського племені волинян у різних дослідників трактуються по-різному. За однією версією, волиняни з’являються тут у IV–VI століттях і входили до дулібсько-волинянського племінного об’єднання. За Ярославом Ісаєвичем, у VII–IX століттях регіон населяли дуліби. Володимир Сергійчук зазначає, що з VIII століття західну частину Берестейщини заселяли волиняни, а східну — деревляни. За іншими дослідниками, у південній частині Берестейщини до IX століття мешкали племена племінного союзу ятвягів, однак згодом ці землі почали освоювати спочатку дреговичі, а потім, значно інтенсивніше у IX–XIV століттях, волиняни. Північна межа їх колонізації обмежувалася Біловезькою пущею, річкою Ясельдою та Пинськими болотами.

За правління київського князя Володимира Великого (978–1015) Полісся, Волинь і Підляшшя були включені до складу Київської Русі. Саме в цей період у літописах уперше згадуються поліські міста — Турів, Берестя та Пинськ, що засвідчує посилення державної влади й розвиток міського життя в регіоні. Водночас серйозною загрозою залишалися походи балтійського племені ятвягів, однак у 981–983 роках Володимир Великий завдав їм поразки, забезпечивши відносну стабільність на Поліссі.

У складі Русі сформувалася Берестейська земля з центрами в Бересті й Дорогичині. Після поділу держави на удільні князівства вона відійшла до Турово-Пінського князівства, яке перебувало у васальній залежності від Києва. З посиленням феодальної роздробленості Берестейське та Дорогичинське князівства поступово здобували автономію та управлялися власними князями. Першим князем Турово-Пінського князівства був Святополк Володимирович, відомий у літописах як Окаянний.

---

Святополк Окояний 

---

Наприкінці XII — XIII століття Берестейщина, Полісся та Підляшшя стали важливою частиною Галицько-Волинської держави. У 1199 році князь Роман Мстиславич утворив Галицько-Волинське князівство, до складу якого увійшли Берестейська й Дорогичинська землі, а Турово-Пінське князівство опинилося під його протекторатом. Регіон зазнавав постійних загроз з боку Польщі, хрестоносців, ятвягів і литовців, однак війська Данила Галицького неодноразово успішно відбивали ці напади, зокрема розгромивши хрестоносців під Дорогичином у 1237–1238 роках.

Для захисту північних кордонів Данило Галицький залучив половців, надавши їм землі на Берестейщині, де вони заснували численні поселення. У другій половині XIII століття руські князі продовжували успішну оборону Полісся, завдаючи поразок литовським і польським загонам. Водночас активно розбудовувалася система укріплень, виникали нові міста, зокрема Кам’янець. У Галицько-Волинському літописі  щодо Берестейської землі вперше вживається назва «Україна», що засвідчує формування окремого регіонального означення цих земель.

На початку XIV століття Берестейщина опинилася в полі експансії Великого князівства Литовського. Взимку 1315–1316 років литовський князь Гедимин здійснив похід на Галицько-Волинське князівство, внаслідок якого частина Берестейської землі була приєднана до Литви. У 1320 році відбувся новий похід Гедимина, під час якого загинув князь Володимир, що прискорило занепад руської влади в регіоні.

Хоча точна дата входження Берестейщини до складу Великого князівства Литовського залишається дискусійною, ймовірно це сталося у 1320-х роках за князювання Витеня або Гедимина. Непрямим свідченням цього є зникнення згадок про берестейських воєвод серед волинських уже з 1318 року. У середині XIV століття Берестейська земля перебувала під владою литовських князів: у Бересті правив Кейстут, на Волині — Любарт, а в Пинську — Наримунт-Гліб.

У другій половині XIV — на початку XVI століття Берестейщина й Полісся перебували в зоні постійних воєнних конфліктів. У 1349 році під час боротьби Польщі та Литви за галицько-волинську спадщину Берестейщину ненадовго захопив польський король Казимир III, а в 1351 році польсько-угорський похід на край завершився невдачею. За договором 1366 року Берестя з волостю відійшли під владу Кейстута.

Регіон неодноразово зазнавав спустошень: у 1379 і 1397 роках Берестя руйнували тевтонські лицарі, а в 1382 році місто було в облозі польського князя Януша Мазовецького. Водночас наприкінці XIV століття Берестя отримало магдебурзьке право (1390), що сприяло відновленню міського життя та розвитку самоврядування.

У XV — на початку XVI століття в складі Великого князівства Литовського існувало Кобринське удільне князівство. Важким випробуванням стали татарські набіги: у 1463 році Берестя спалило військо Менглі-Гірея, а в першій чверті XVI століття татари неодноразово спустошували Полісся. Попри поразки окремих руських князів, у 1527 році 26-тисячне татарське військо було розгромлене під Ольшаницею князем Костянтином Острозьким, що дозволило звільнити десятки тисяч полонених і тимчасово стабілізувати становище в регіоні.

Спершу Берестейська земля входила до складу Троцького воєводства, а з 1520 року — Підляського. У 1566 році Берестейська та Пинська землі були об’єднані в новоутворене Берестейське воєводство, яке складалося з Берестейського й Пинського повітів, а його північна межа пролягала по Поліській розмежувальній лінії. Під час укладення Люблінської унії 1569 року берестейські та волинські представники виступали за приєднання Берестейщини разом з іншими українськими землями до Польщі. Також, потрібно зазначити що саме на Берестейщині була проголошена у 1596 році Берестейська церковна унія яка засвідчила утворенням третьої релігії у східній Європі, а саме греко-католицизм. 

---

Берестейська грамота 

---

Жителі Берестейщини активно долучалися до козацьких повстань Зокрема, десятки прізвищ козаків з найбільших населених пунктів Берестейського воєводства трапляються в реєстрі 1581 року учасників Лівонської війни. У 1595 році під час повстання Наливайка в околицях Пінська двічі побувала козацька армія до яких приєднувалися та записувалися у козаки. 

З початком повстання гетьмана Богдана Хмельницького проти польської влади та перемог Хмельницького під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями ці перемоги вселили надію у білорусів на те, що можливо їм вдасться здобути власну державу не без допомоги козаків. Коли козаки з'явились у вересні 1648 року на Берестейщині у Бересті відбулося повстання місцевого населення. За лічені години з міста було вигнано шляхетську владу, проголошено приєднання воєводства Берестейського до складу козацької держави Богдана Хмельницького. На території Берестейщині було утворено Пінсько - Турівський полк зі столицею у місті Турово. Першим полковником цього новоспеченого полку став Цівка Прокіп. Проте, поляки не хотіли просто так віддавати Берестейщину, тому,  тривали жорстокі бої навколо Берестя, бої тривали до січня 1649 року. Тоді литовському гетьманові Янушу Радзивіллові врешті вдалося захопити місто й піддати його нечуваній руйнації з жорстокістю іноземця. Берестяни виявили тоді високі зразки патріотизму, – оточені регулярними, краще озброєним військом польсько-литовським, вони мужньо боронилися. Серед жертв, страчених у Бересті без суду і закону Радзивіллом, був і Афанасій Филипович, настоятель Семионівського монастиря, український письменник і палкий патріот. Афанасію Филиповичу закинули таємне спілкування з козаками й підготовку повстання і після нелюдських тортур розстріляли.

Зазнавши польської окупації, спротив не згас. У 1649 році в Бересті спалахнуло повстання, під час якого загинуло близько 2 тисяч мешканців. За наказом Богдана Хмельницького в місті діяла підпільна повстанська мережа на чолі з полковником Думинським, якого 1651 року було заарештовано й страчено. Хмельницький регулярно звертався з універсалами до Берестейського воєводства та опікувався справами Пінщини.

У 1655–1659 роках у складі Гетьманщини існував Пінсько-Турівський козацький полк із центром у Давид-Городку. Частина місцевої шляхти й козацької старшини підтримала козацьку державу, а 1657 року пінська шляхта проголосила входження до Гетьманщини. За угодою Хмельницького зі шведським королем Карлом X Берестейське воєводство мало повністю перейти під владу козацької держави.

Навіть після згасання основної фази війни регіон залишався нестабільним: у 1658–1666 роках тут діяли козацько-селянські загони, спалахували повстання, а в 1670–1678 роках на Пинщині тривала збройна конфесійна боротьба. Це засвідчує глибоку залученість Берестейщини та Полісся до українського визвольного руху XVII століття.

На початку XVIII століття Полісся зазнало значних руйнувань: у 1707 році шведські війська спустошили низку населених пунктів, зокрема Берестя, Пинськ і Кобринь. У другій половині століття регіон став важливим осередком масштабних інфраструктурних проєктів — у 1765–1789 роках було збудовано канал Огинського, а в 1775–1794 роках Дніпровсько-Бузький канал, що сприяло розвитку торгівлі й сполучення.

Водночас зберігалася соціальна напруга: у 1768–1773 роках у селах Крощинка й Добрянка спалахнули селянські повстання. Наприкінці XVIII століття відбулися адміністративні зміни — у 1791 році були утворені Кобринський і Запинський (згодом Пинсько-Зарічнянський) повіти.

Після поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII століття Берестейщина й Полісся увійшли до складу Російської імперії. У 1793 році Пинськ і Пинський повіт були включені до Мінської губернії, а після третього поділу Польщі Берестя та Берестейський повіт опинилися в межах Литовської, згодом Гродненської губернії. У першій половині XIX століття край став ареною воєнних і суспільних потрясінь: під час війни 1812 року поблизу Берестя й Кобриня відбувалися бої, у 1831 році спалахнуло польське повстання, а 1848 року — селянські заворушення.

У другій половині XIX століття Полісся активно досліджували й господарсько освоювали: край відвідував український етнограф Павло Чубинський, розпочалося будівництво Поліських залізниць і масштабна меліорація боліт. Водночас пожвавлювалося культурне життя — на Берестейщині виник український театр. Наприкінці XIX — на початку XX століття регіон мав значну українську людність, що підтверджується науковими працями, етнографічними й мовними мапами, а також переписом населення Російської імперії 1897 року.

На початку ХХ століття Полісся стало активним учасником загальноімперських і національних процесів. У 1905–1907 роках тут відбулися революційні виступи — робітничі страйки в Бересті, Пинську й Лунинці, солдатські заворушення та селянські протести, зокрема «картопляний бунт» у Пружанському повіті. Паралельно посилилася українська культурно-просвітницька діяльність: відкривалися бібліотеки-читальні, діяв український самодіяльний театр, збиралися кошти на пам’ятник Тарасові Шевченку в Києві.

Під час Першої світової війни край зазнав серйозних змін. У 1914 році було ухвалено рішення про приєднання західної частини Берестейщини до Холмської губернії, а в 1915–1918 роках Полісся й Волинь опинилися під німецькою окупацією, що спричинило масову евакуацію населення. Водночас тривало українське національне життя: виходив тижневик «Рідне слово», створювалися осередки «Просвіти», а влітку 1917 року відбулася перша конференція вчителів українських початкових шкіл, що засвідчило зростання національної свідомості в регіоні.

За Берестейським миром 9 лютого 1918 року Берестейщина, Холмщина й Підляшшя були включені до складу Української Народної Республіки. У березні 1918 року в межах УНР було утворене Холмське губерніальне староство з адміністративним центром у Бересті, яке очолив Олександр Скоропис-Йолтуховський. За гетьманату Павла Скоропадського на Поліссі діяло Поліське староство, а Берестейський, Пинський і Кобринський повіти планували приєднати до складу Волинської губернії.

У 1917–1918 роках у регіоні активно розвивався український культурно-освітній рух: відкривалися україномовні школи, діяли українознавчі курси для вчителів, видавалися українські підручники й періодика, працювало товариство «Просвіта». У Бересті ставили українські театральні вистави та проводили з’їзди просвітян особливо український рух посилився за часів гетьманату Скоропадського. Водночас білоруські політичні діячі до 1918 року не зараховували Берестейщину до білоруської етнічної території; це питання постало лише під час переговорів між УНР і БНР.

Після відступу німецьких військ на Берестейщині загострилася боротьба за владу. У Кобрині було створено організацію «Поліська Січ», однак реально вдалося сформувати лише Кобринський курінь. Восени 1918 року більшовики підняли повстання в районі Лунинця, Дубровиці та Сарн, яке згодом підтримали регулярні частини Червоної армії з Білорусі.

2 січня 1919 року німецьке командування передало управління Поліссям крайовому комісарові УНР у Бересті 5 січня вийшов відповідний наказ, проте вже 2 лютого 1919 року в регіон увійшли польські війська. Вони зайняли Берестейську фортецю, Берестя, Пінськ і Лунинець. Після окупації польська влада розпочала репресії проти українських діячів і представників адміністрації УНР. У 1920 році в Бересті було відкрито концентраційний табір для полонених вояків УГА, а також сформовано українську дивізію під командуванням генерала Марка Безручка яка відіграла важливу роль в польсько-радянській війні. 

За Ризьким миром 18 березня 1921 року Берестейщина разом із Західною Україною увійшла до складу Польщі, а згодом було створене Поліське воєводство з адміністративним центром у Бересті. Під час польського перепису населення 1921 року українців краю масово записували білорусами, що призвело до штучного зменшення їхньої кількості до 63,8 тис. осіб (6,6 %). Така політика пояснювалася прагненням польської влади послабити український чинник, вважаючи білорусів меншою загрозою.

Попри низький рівень національної свідомості частини населення Західного Полісся, українське політичне життя не зникло. На виборах до Сейму Польщі 1922 року від Поліського воєводства було обрано трьох українських депутатів — Василя Дмитріюка, Сергія Хруцького та Івана Пастернака, що засвідчило збереження українського представництва в регіоні.

У 1922–1935 роках, попри перебування Берестейщини й Полісся у складі Польщі, в регіоні активно розвивався український громадсько-культурний рух. У Бересті діяли численні українські організації — політичні, кооперативні та жіночі, працювала українська семирічна школа імені Олекси Стороженка. Водночас населення краю чинило опір політиці полонізації: у 1923 році відбувся масовий бойкот польських шкіл, зокрема в Пінському повіті до них ходили лише одиниці дітей. Важливу роль у житті регіону відігравав український кооперативний рух.

Центром культурного життя стала відновлена у 1923 році «Просвіта», яка швидко розгорнула широку мережу осередків у селах і містах. Вона організовувала освітні курси, театральні вистави, бібліотеки-читальні та сприяла поширенню української мови й культури. Наприкінці 1920-х років «Просвіта» охоплювала сотні сіл Полісся і тисячі активістів, що засвідчувало стійкість української ідентичності регіону навіть в умовах політичних утисків. 

Аджп, у міжвоєнний період польська влада послідовно намагалася посилити контроль над Поліссям. Українців офіційно почали називати «тутейшими», проводилася політика колонізації краю польськими осадниками, руйнувалися православні храми, здійснювалася військова пацифікація сіл, а в Березі було створено концентраційний табір Береза-Картузька для політичних в’язнів в основному це були активні члени ОУН серед яких був командир майбутній командир УПА Роман Шухевич. До середини 1920-х років майже всі початкові школи Поліського воєводства стали польськими, а спроби домогтися відкриття українських навчальних закладів зазнали поразки. На початку 1930-х років розпочалося системне згортання українського культурного життя: закривалися бібліотеки-читальні, гуртки та осередки «Просвіти», а в другій половині десятиліття українські організації фактично були заборонені.

---

Береза - Картузька 

---

Репресивна політика не знищила український рух, а радше радикалізувала його. У регіоні посилилися позиції підпільних структур — ОУН і КПЗБ, причому остання визнавала українськомовний характер більшості населення Полісся. У 1933 році в Кобринському повіті спалахнув селянський збройний виступ, жорстоко придушений владою. Наприкінці 1930-х років у регіоні виникли українські парамілітарні організації, які стали передвісниками збройного підпілля та згодом були пов’язані з формуванням Української повстанської армії.

У вересні 1939 року відповідно до пакту Молотова — Ріббентропа СРСР і Німеччина розділили Польщу, яка зазнала швидкої поразки від німецької армії. Незважаючи на український національний характер Берестейщини, Полісся увійшло до складу БРСР. Кордон між УРСР і БРСР визначався не за етнічною межею, а за адміністративними межами колишніх воєводств, з частковим приєднанням до УРСР Камінь-Каширського повіту та окремих сіл Кобринського і Дорогичинського повітів. Рішення було ухвалене без врахування думки місцевого населення, яке проводило демонстрації й збирало підписи за включення до УРСР варто відзначити, що за приєднання Берестейщини домагався голова УРСР Микита Хрущов. Українські делегації намагалися домогтися розгляду питання у Львові та Москві, однак Сталін відхилив їхні звернення, а Пономаренко виступив за приєднання краю до БРСР. Україна зазнала значних територіальних, демографічних і економічних втрат.

4 грудня 1939 року замість Поліського воєводства були створені Берестейська та Пінська області БРСР. Більшовицька влада розпочала політику деукраїнізації: у паспортах жителів вказувалася національність «білорус», закривалися українські школи та культурні осередки, арештовувалися українські діячі, проводилася колективізація та білорусифікація з одночасним впровадженням російської мови. Тільки з вересня 1939 до лютого 1941 року за політичними мотивами було заарештовано 822 українці. До 1940 року українських шкіл залишалося лише 58, а незабаром їхня кількість скоротилася до 30, на тлі 799 білоруських, 77 російських, 56 польських і 21 єврейської. У цих умовах почав діяти підпільний український рух опору.

Під час німецької окупації, що розпочалася у серпні 1941 року а 6 вересня, влада в Берестейщині перейшла до рук цивільної німецької адміністрації, Берестейщина увійшла до генеральної округи Волинь Райхскомісаріату Україна, включаючи Берестейський, Пінський, Кобринський та Столинський ґебіти (області). Німецька влада встановила жорсткий окупаційний режим, що супроводжувався репресіями та контролем над населенням.

З приходом німців із Берестейської тюрми були звільнені засуджені за політичними мотивами члени ОУН: Григор Шварко (с. Болото), Леонтiй Кватерук (м. Кобринь), Василь Пархотик (с. Здишів), Войтик (с. Дивин) та Юліан Шумінський (с. Жабинка). Вони взяли активну участь у створенні українських комітетів, які прагнули взяти під контроль національне та економічне життя населення.

У Бересті Український комітет очолили Олександр Гнатів (голова), Іван Микита (заступник) та Володимир Криницький (секретар), членами були Іван Кобилко, Борис Олесіюк, Василь Яців та Петро Шалунчак. Аналогічні комітети виникли в Кобрині, Янові, Дорогичині, Пінську та Столині. Ці органи самоврядування активно працювали над відродженням національної освіти, домагаючись відкриття шкіл, де рідною мовою викладали історію та географію України.

Одночасно у Бересті, Пінську, Кобрині, Янові, Дорогичині та Столині діяли філії Українського допомогового комітету, відкривалися українські школи та виходили газети «Наше слово» (Берестя) і «Пінська газета» (Пінськ). 2 липня 1942 року в Пінську відбувся перший собор українського православного єпископату, який відновлював Українську православну автокефальну церкву. Станом на лютий 1943 року в Берестейській області діяло 159 українських шкіл.

У регіоні активно діяло українське підпілля: Берестейський окружний провід ОУН очолював Зиновій Савчук («Шварц», «Олександр»), координуючи діяльність спротиву проти окупаційної влади.

У 1941 році в центральній частині Полісся виникла «Поліська Січ» Української повстанської армії (УПА) під керівництвом Тараса Бульби-Боровця. Вже в жовтні 1942 року поблизу Дивина сформували першу сотню УПА, очолювану Сергієм Качинським («Остап»), військовим референтом ОУН північно-західних земель. Берестейщина увійшла до воєнних округ «Турів» (західна частина) і «Заграва» (східна) територіальної групи УПА-Північ, а оперативний відділ штабу УПА-Північ у 1942—1944 роках очолював Микола Омелюсик. До зони активності УПА належала вся територія Берестейщини.

Водночас на території діяли більшовицькі партизанські загони, сформовані переважно з військовополонених і втеклих з німецьких таборів, а також польське підпілля, які були ворожими до українського визвольного руху та українського населення.

У 1942—1943 роках німецька окупаційна влада здійснювала масові репресії проти українців: знищувалися десятки сіл, вбито тисячі мешканців. Зокрема, у 1943 році в Бересті було розстріляно діячів Гайового, Тарасюка, В. Пантелевича, у Кобрині — В. Пархотика, Й. Сацевича, Сороку; деякі активісти загинули через польські доноси.

Відділи УПА вступали у бої як із німцями, так і з більшовицькими загонами, що грабували мирне населення. Значні сутички відбулися 15–16 червня 1943 року біля села Вечовця (Пинщина), 21 вересня 1943 року в селі Леликовому та 25, 26 і 31 жовтня 1943 року в селі Самановому. До кінця 1944 року в Берестейській області діяло 120 загонів УПА по 7–10 осіб, у Пінській — 114 загонів по 25–500 осіб, а у Дивинському районі кількість бійців становила близько 3 тисяч.

У 1944—1946 роках члени ОУН на території Білорусі здійснили 2384 диверсійні акти проти більшовицької влади, внаслідок чого загинуло 1012 осіб. Українські підпільники підірвали в 1944 році клуб із партійними зборами більшовиків у Пінську; у 1945 році вбито 50 працівників НКВС, 8 офіцерів, 28 рядових та сержантів Червоної армії і військ НКВС, 171 партійно-радянського активіста та 298 цивільних осіб.

Більшовицькі каральні органи в 1944—1946 роках знищили 3766 українських повстанців і заарештували ще 19 050 осіб. У квітні 1947 року знищено Пінський надрайонний провід, а в травні–червні 1948 року — Берестейський. Останній бій УПА на Берестейщині відбувся в березні 1952 року між групою І. Сікори та підрозділом КДБ на Одрижинських хуторах в Іванівському районі, де повстанці загинули; останній підрозділ УПА було знешкоджено у 1953 році поблизу Кобриня. 

Після повторного встановлення радянської влади у 1944 році Берестейщину знову включили до складу Білоруської РСР. Радянський режим одразу відновив і посилив антиукраїнську політику, спрямовану на остаточну ліквідацію української національної присутності в регіоні. Було закрито останні українські школи, заборонено будь-які форми української самоідентифікації, а місцевих українських діячів піддано репресіям за звинуваченнями у «співпраці з німецькою окупаційною владою» або у зв’язках з ОУН та УПА. Такі обвинувачення нерідко мали суто формальний характер і використовувалися як інструмент політичного терору та залякування населення.

Паралельно з репресіями радянська влада розпочала цілеспрямовану зміну демографічної структури краю: на Полісся масово переселялися вихідці зі східних районів Білорусі та з РРФСР. Водночас у регіоні проводилася примусова колективізація, що супроводжувалася конфіскацією майна, виселеннями та знищенням традиційного селянського укладу життя. Політика білорусифікації Берестейщини здійснювалася в умовах, коли сама Білорусь у цей період зазнавала поступової й системної русифікації, що ще більше ускладнювало збереження місцевої української ідентичності.

У 1952 році радянська влада провела нову хвилю репресій проти українських діячів, а також здійснила спеціальну операцію з депортації так званих «куркулів» Берестейщини до Казахстану. Ці заходи мали на меті остаточно зламати соціальну та національну основу українського населення краю.

У 1954 році Берестейська та Пинська області були об’єднані в єдину Берестейську область, до складу якої також увійшла частина територій ліквідованої Барановицької області. Адміністративна реорганізація сприяла подальшій уніфікації управління та посиленню контролю з боку центральної влади. 

У 1945—1991 роках у БРСР було опубліковано низку наукових і псевдонаукових праць, у яких радянські та білоруські дослідники намагалися пояснити наявність українського населення Берестейщини як наслідок пізніх міграцій другої половини XIX століття. При цьому українці краю свідомо не визнавалися автохтонним населенням, що відповідало офіційній ідеологічній лінії та слугувало обґрунтуванням політики асиміляції і заперечення історичної української присутності на Берестейщині.

На початку 1990-х років, у контексті загальної демократизації суспільного життя, розпаду СРСР та послаблення ідеологічного контролю, на Берестейщині відбулося помітне пожвавлення українського культурно-освітнього руху. Після десятиліть радянської асиміляційної політики українці краю отримали можливість відкрито заявити про свою національну ідентичність, відновлювати історичну пам’ять та культурні традиції, а також організовувати власні громадські структури.

Важливою подією стало створення 18 лютого 1990 року в Бересті Українського громадсько-культурного об’єднання Берестейської області. Ця організація стала першою легальною українською інституцією регіону новітнього часу та взяла на себе роль координатора українського національного життя. Об’єднання послідовно виступало за офіційне визнання українців Берестейщини національною меншиною, за захист мовних і культурних прав, розвиток освіти українською мовою та налагодження зв’язків з Україною.

У квітні 1991 року побачив світ перший номер газети «Голос Берестейщини», яка стала важливим інформаційним та ідеологічним майданчиком українського руху краю. У 1991—1996 роках видання регулярно інформувало читачів про історію Берестейщини, сучасні події, діяльність українських організацій, проблеми національної ідентичності, а також друкувало матеріали з української культури й літератури. Газета відіграла ключову роль у формуванні нового покоління українсько свідомих активістів регіону.

З 1994 року розпочала діяльність громадська організація «Просвіта Берестейщини», яка продовжила традиції історичної «Просвіти», перервані в 1930-х роках. Вона займалася культурно-освітньою роботою, організацією лекцій, вечорів пам’яті, літературних читань, а також підтримкою української мови в публічному просторі. З 1996 року «Просвіта Берестейщини» почала видавати в Бересті українську газету «Берестейський край», яка стала наступницею «Голосу Берестейщини» і зосереджувалася на питаннях історії, культури та сучасного життя українців регіону. Осередки «Просвіти» виникли в Бересті, Кобрині та Малориті, що свідчило про широку географію національного руху.

Значним інтелектуальним здобутком українського відродження стало видання у 1996 році у Львові «Словника Берестейщини» Володимира Леонюка. Це ґрунтовне енциклопедичне видання було присвячене історії, культурі, етнографії, топоніміці та визначним особистостям краю й стало важливим науковим аргументом на користь автохтонності українського населення Берестейщини.

Важливим осередком україністики у 1990-х — на початку 2000-х років став Берестейський державний університет, де з 1996 року діяв кабінет україністики. Тут викладалися історія України, українська мова та література, а також активно працювала студентська спілка «Берегиня», яка організовувала культурні заходи, наукові конференції та підтримувала зв’язки з українськими освітніми установами.

Символічним підсумком відродження українського національного життя в регіоні стало відкриття у 2002 році в Бересті пам’ятника Тарасові Шевченкові. Його встановлення засвідчило не лише збереження української ідентичності на Берестейщині, а й прагнення місцевої української громади вписати свою історію та культуру в публічний простір сучасної Білорусі.

Втім, навіть після проголошення незалежності Республіки Білорусь державна політика щодо українського населення Берестейщини залишалася репресивною та асиміляційною. Український рух, який активізувався на початку 1990-х років, був сприйнятий владою як потенційна загроза територіальній цілісності держави та її ідеологічному контролю над прикордонним регіоном. У суспільному й науковому дискурсі Білорусі продовжували відтворюватися концепції, покликані заперечити автохтонність українців краю. Зокрема, ще у другій половині XX століття поширювалися теорії про ятвязьке походження поліщуків, які згодом були спростовані фаховими науковими дослідженнями, а також ідея про нібито «українськомовних білорусів» Полісся, що фактично зводила українську ідентичність регіону до мовного діалекту білоруського етносу.

Репресивний характер державної політики проявлявся не лише на ідеологічному, а й на практичному рівні. У 1990 році в Кобрині співробітники білоруської міліції напали на активістів Українського громадсько-культурного об’єднання Берестейської області під час продажу української преси, супроводжуючи свої дії відверто україноненависницькими вигуками на кшталт: «Бейте этих бандеровцев! Пусть убираются к себе на Львовщину!». Цей інцидент став одним із перших відкритих сигналів того, що нова держава не готова толерувати публічну українську присутність у регіоні.

На початку 1990-х років український рух зазнавав і тиску з боку вищих органів влади. Під час виступів у Верховній Раді Білорусі голова Комітету державної безпеки Едуард Ширковський неодноразово дозволяв собі різкі нападки на Українське громадсько-культурне об’єднання Берестейської області. Активістів, які вимагали визнання українців національною меншиною та захисту їхніх культурних прав, білоруська влада почала звинувачувати в «сепаратизмі», намагаючись представити будь-які форми національного самоусвідомлення як політичний екстремізм. Показово, що подібні репресивні дії часто знаходили схвалення і з боку частини білоруської опозиції, яка також поділяла унітарне бачення національної політики держави.

Водночас офіційна влада України з міркувань зовнішньополітичної доцільності фактично самоусунулася від захисту прав українського населення Берестейщини. Київ не здійснював системної дипломатичної чи культурної підтримки місцевих українських організацій, що ще більше послаблювало їхні позиції перед білоруським державним апаратом.

Наприкінці 1990-х років тиск на український рух набув системного характеру. Голова КДБ Білорусі Віктор Шейман публічно заявив про неприпустимість «білоруського Косова» на Берестейщині, фактично анонсувавши повну заборону української громадської активності в регіоні. 7 квітня 1999 року президент Олександр Лукашенко у телевізійному зверненні звинуватив українські та польські кола в підготовці в Бересті з’їзду, на якому нібито планувалося вимагати автономії для Берестейщини. Ці заяви стали приводом для масштабної кампанії репресій: було заборонено і вилучено з бібліотек «Словник Берестейщини» Володимира Леонюка, ліквідовано Українське громадсько-культурне об’єднання Берестейської області, у 1999 році заборонено організацію «Просвіта Берестейщини імені Тараса Шевченка» та припинено вихід української газети «Берестейський край». Ще наприкінці 1998 року було ліквідовано Кобринське культурно-просвітнє товариство.

Таким чином, наприкінці XX століття український організований рух на Берестейщині був фактично знищений адміністративними та силовими методами. Однак, попри домінування офіційної асиміляційної доктрини та тривалий тиск з боку держави, в окремих сучасних білоруських наукових працях почали з’являтися більш зважені й об’єктивні підходи до історії та етнічного складу регіону. Зокрема, в енциклопедичному виданні «Алас гісторыі Беларусі ад старажытнасці да нашых дзён» (2004) історія Берестейщини подається з урахуванням її складної багатонаціональної спадщини та значної ролі українського елементу, що свідчить про повільне, але важливе зрушення у науковому осмисленні минулого цього прикордонного краю.

Висновок 

Історія Берестейщини є яскравим прикладом багатовікового українського буття на прикордонних землях Східної Європи. Від найдавніших слов’янських культур і періоду Київської Русі до подій XX століття та новітнього часу регіон був тісно пов’язаний із загальноукраїнськими етнічними, політичними та культурними процесами. Берестейщина брала активну участь у державотворчих ініціативах Русі, Галицько-Волинської держави, Козацької Гетьманщини та Української Народної Республіки, а її населення неодноразово ставало на шлях збройної та культурної боротьби за власні права й ідентичність.

Політика асиміляції, яку послідовно проводили різні держави — Річ Посполита, Російська імперія, міжвоєнна Польща, СРСР і сучасна Білорусь, — не змогла остаточно знищити український характер краю. Попри репресії, депортації, заборони освіти й культурних інституцій, українська ідентичність Берестейщини зберігалася завдяки історичній пам’яті, громадській активності та зв’язку з українським національним простором.

Події кінця XX століття показали, що навіть після формального здобуття незалежності Білоруссю українське питання в регіоні залишилося невирішеним, а державна політика щодо українців Берестейщини набула нових форм тиску й заперечення. Водночас поступове зрушення в науковому осмисленні минулого краю дає підстави сподіватися на повернення Берестейщини до повноцінного й об’єктивного історичного наративу, у якому український чинник посяде належне й заслужене місце.

Список використаних джерел і літератури

Аркушин Г. Л. Українська більшість Берестейщини як сучасна меншість // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. — 2015. — № 26. 

Борисенко. А. С. На шляхах збройної боротьби Українська повстанча армія (УПА) // Волинь і Полісся : німецька окупація. Книга друга : Бойові дії УПА / Торонто, 1990 р. вид. Літопис УПА 

Бойко. І. Роман Шухевич як його пам'ятаю з тюрми. Спогади / Торонто, 2013 р. вид. Prok 

Валаханович. І. Підпілля ОУН на території Білорусі в 1944 - 1952 рр. // «Військово-історичний альманах» 2002, ч. 1 (4) 

Вабіщевич. О. Український культурно-просвітницький рух на Поліссі (1920 - 30 ті рр.) // Товариство української літератури при Спілці Білоруських Письменників

Дедурін. Г. Український напрямок зовнішньої політики БНР (1918 - 1921 рр.) // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Сер. Історія. - 2017. - Вип. 2, ч. 2.

«До тебе світе…»: Українська література Берестейщини // Літературознавча енциклопедія : у 2 т. / авт.-уклад. Ю. І. Ковалів. — Київ : ВЦ «Академія», 2007. — Т. 1 : А — Л. 

ДАВО. Ф. Р.- 2. - Оп. 2. - спр. 1 - арк 46.

Желіба. О. Геральдика Берестейщини // Український вимір. Міжнародний збірник інформаційних, освітніх, наукових, методичних статей і матеріалів з України та діаспори. — Ніжин : Видавництво НДУ ім. М.Гоголя, 2007. — № 6. 

Заруба. В. М. Адміністративно - територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького / Дніпропетровськ, 2007 р. вид. Ліра 

Тимошенко. Л. Берестейська унія 1596 р. Навчальний посібник / Дрогобич, 2004 р. вид. Коло

Кукурудза. А. Упівські загони на Берестейщині та Пинщині // Українська Повстанська Армія в боротьбі проти тоталітарних режимів / Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич, упорядник і відповідальний редактор Юрій Сливка (Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, 11 / Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України). - Львів, 2004

Кукурудза. А. Діяльність УПА на території БРСР (1942 - 53 рр.) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів /. Інститут української археографії 

Леонюк В. Словник Берестейщини. — Львів : Видавнича фірма «Афіша», 1996. — Т. 1.

Леонюк. В. Словник Берестейщини. – Львів : Видавничп фірма «Афіша», 2010 - Т. 2. 

Липовецький. С. Береза - Картузька : табір для тих, хто «вирізняється інтелігентністю і цим становить небезпеку» // Локальна історія √2 / 2019 

Мишко. Д. І. Северин Наливайко / Київ, 1962 р. вид. Радянська школа 

Місіюк. В. Українська школа в Бересті (1924 - 1934 рр.) // Над Бугом і Нарвою [електронний ресурс]

Мвкарчук. А. Етнічна історія України. Навчальний посібник / Київ, 2008 р. вид. Знання

Одрач. Ф. Наше Полісся / Вінніпег, 1955 р. вид. Накладом Інституту Дослідів Волині 

Скорбич. Б. Князівства Київської Русі 482 - 1547 рр. / Рогатин, 2008 р. вид. Друкарня ПП Білінський 

Сергійчук. В. Розвиток українського визвольного руху на Берестейщині в роки Другої світової війни як вияв національного відродження // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 17/2008

Сергійчук В. І. Етнічні межі і державний кордон України. — Вид. 3-є. — К. : ПП Сергійчук M. І 

Ульянівський. В. Князь Василь - Констянтин Острозький : історичний портрет у галереї предків та нащадків / Київ, 2012 р. вид. Видавничий дім «Простір» 

Хміль. І. Українське Полісся. Автобіографічно - етнографічні нариси / Чікаго, 1976 р. вид. Видавництв Товариств колишніх вояків УПА в ЗСА і Канаді 

ЦДАВО. Ф. 1075 - Оп. 1. - спр. 12. Арк. 60

Шевченко й Берестейщина - Україна молода  [інтернет - ресурс].