Українці Румунії - маловідома сторінка української діаспори на Балканах
Перші українські поселення з’явилися на території сучасної Румунії ще у XIV столітті, на землях Мараморощини. Це були селяни з Галичини, які прибули з метою колонізації цих територій. Українське населення Мараморощини активно брало участь у повстаннях проти угорських панів. Цікавим є той факт, що українці були найбільшим етносом у Семигородді (Трансильванії).
Друга хвиля переселення на територію сучасної Румунії припадає на добу Козаччини, а точніше — на період так званої «Руїни». Саме тоді ще роз’єднана Румунія прийняла першого політичного біженця — Павла Тетерю. Усвідомивши, що на території Речі Посполитої на нього чекає неминуча смерть, він подався до міста Ясси, де його зустріли з почестями молдавський господар Григорій ІІІ Дука та ясський митрополит. Проте Тетеря довго не затримався і згодом покинув ці землі.
Після поразки Івана Мазепи до регіону Добруджі почали прибувати козаки. Точна їхня кількість невідома, однак вони почали заселятися у селах Пошті та Теплиці. Масове переселення козаків відбулося після ліквідації Запорізької Січі у 1775 році. За різними оцінками, тоді прибуло від 5 до 10 тисяч козаків: частина з них оселилася на території сучасної Одещини, інша — в Добруджі. Згодом утікачі, з дозволу турецького султана, заснували Задунайську Січ, яка завдяки постійній міграції вихідців з України поступово перетворилася на самобутню українську колонію. Тут активно розвивалися землеробство й скотарство, козаки займалися підприємництвом і приватною справою, а в господарстві широко використовувалася наймана праця прибулих з України.
Оселившись на новому місці, козаки одразу зводили тимчасові церкви. Більшість із них були хатами-церквами, збудованими з дерева та чамуру (глини, змішаної з різаною соломою або очеретом). Першою стала кошова церква у селі Катирлизі. Після її закладання у 1813 році розпочалося будівництво січової церкви. Коли у 1815 році кіш перебрався до Верхнього Дунавця, церкву перенесли на нове місце та встановили на новому фундаменті. Це була невелика одноповерхова дерев’яна споруда, вкрита дошками й навіть не пофарбована. На жаль, докладніших відомостей про цю церкву Покрови, зруйновану у 1828 році, не збереглося.
У 1828 році, після ліквідації Задунайської Січі, частина козаків повернулася до підросійської України, інша ж залишилася в Добруджі. Навіть після знищення Січі українці продовжували прибувати за Дунай — це були люди, які не хотіли миритися з кріпосним правом. Потік таких переселенців тривав до 1861 року, тобто до скасування кріпацтва.
У 1877 році Добруджа увійшла до складу Румунії. На початковому етапі для українського населення це майже нічого не змінило, однак згодом почалися асиміляційні процеси. Уряд почав заселяти українські села румунами, відкривати школи з викладанням румунською мовою. Попри це, українці Добруджі продовжували відкривати церкви, де богослужіння велося українською мовою.
До початку XVIII століття більшість населення Мараморощини становили румуни, згодом — русини-українці. Так, у 1839 році в Марамороському комітаті мешкало 49 тисяч румунів і 84 тисячі українців, а наприкінці XIX століття — 65 тисяч румунів і 122,5 тисячі українців. На початку XX століття площа Мараморощини становила 10 350 км², населення — 360 тисяч осіб, з яких близько 45 % складали русини-українці, 24 % — румуни, а решта — євреї, німці, угорці, словаки та інші.
На початку XX століття угорська влада організувала так звані Мараморош-Сігетські процеси (1904, 1906, 1913–1914) проти українських селян-православних, яких звинувачували у «державній зраді» через масовий вихід з греко-католицької церкви та перехід до православ’я. Ці події викликали широкий резонанс і обурення в демократичних колах Європи через свавілля угорського судочинства.
З початком Першої світової війни, після вступу Румунії у війну в 1916 році, держава почала воювати за власні геополітичні інтереси. Після підписання Сен-Жерменського мирного договору Румунія окупувала Бессарабію, Буковину, увійшла до Трансильванії та закріпила за собою Північну Добруджу. У липні 1919 року Румунія стала транзитною країною для українських військових, які поверталися з балканського полону. Того ж року розпочала діяльність місія Українського Червоного Хреста під керівництвом Дмитра Дорошенка, яка надавала допомогу інтернованим українським військам, що прибували до Румунії з листопада 1920 року.
Спочатку війська опинилися у Бессарабії, де їх невдовзі роззброїли та інтернували. Румунська влада утримувала їх у Брашові, де перебувала 461 особа. У таборі діяла культурно-освітня управа, яка відкрила курси грамоти для неписьменних вояків, проводила загальноосвітні лекції, працювали вчительський і літературний гуртки, «Спілка художників» та народний хор.
Наприкінці 1921 року всіх інтернованих зосередили в Оряде-Маре. Тут було відновлено фахову й загальну освіту українського вояцтва. Щоб приховати реальну кількість інтернованих військ УНР від радянських спецслужб, румунська влада почала переміщувати їх у центральні та західні регіони країни, селивши поблизу монастирів. Румунський кордон також перейшов голова анархістського українського руху Нестор Махно, разом з яким прибуло, за різними даними, від 70 до 144 осіб.
У 1923 році полоненим дозволили залишати табори в пошуках роботи або навчання. Багато з них виїхали до Польщі та Чехословаччини. Остаточно таборову систему ліквідували у вересні 1923 року, останнім табором був табір у місті Фегераш. За 1920–1922 роки, за офіційними даними, померло 7 осіб. Майно таборів передали українським робітничим артілям, створеним при фабриках.
Після завершення таборового періоду розпочався етап формування української діаспори. Першою вагомою організацією став «Громадсько-допомоговий комітет», очолюваний Гнатом Порохівським, заступником якого був журналіст Дмитро Івашина («Геродот»). Комітет мав на меті покращення матеріального, морального та духовного становища українських емігрантів у Румунії. Також виникли Союз українських жінок-емігранток, співоче товариство «Дума», Українське ощадно-позичкове товариство «Згода», Товариство колишніх вояків армії УНР та численні місцеві громади.
Збори громадсько - допомогового комітету у 1930-му році
---
Було засновано інформаційний бюлетень «Українтаг» (Українське телеграфне агентство в Румунії), який очолював Дмитро Івашина. Попри те, що українці становили близько 4 % населення Румунії, влада проводила політику обмеження розвитку мов національних меншин. Це сприяло формуванню мононаціональної держави. За переписом 1930 року чисельність румунів становила 18 057 028 осіб (71,9 %), тоді як українців — лише 3,2 %. Додаткові утиски здійснювали спецслужби «Сігуранца», які переслідували священників за богослужіння українською мовою. У 1926 році було ухвалено закон про перехід церков на григоріанський календар і вимогу ведення проповідей виключно румунською мовою.
Під час Голодомору «Громадсько-допомоговий комітет» допомагав українцям, які перетинали кордон. Водночас у середовищі діаспори відзначали День Соборності, вшановували пам’ять Тараса Шевченка, річниці УНР, відбувалися театральні гастролі та культурні заходи.
У 1938 році король Кароль ІІ ухвалив нову Конституцію, яка обмежувала права національних меншин. Під час диктатури маршала Антонеску у 1940 році цю Конституцію було скасовано і частково відновлено права. Після приєднання Буковини та Бессарабії до СРСР українці рятувалися від репресій, переїжджаючи до Румунії. У 1944 році, після вступу радянської армії, почалися репресії проти емігрантів, пов’язаних з УНР, а також насильницький перехід греко-католицької церкви до румунського православ’я.
Водночас у Румунії дозволили відкривати українські школи, газети, слов’янські відділення в університетах Бухареста та Клужа. З’явилися підручники, художня та суспільно-політична література. Це став період зародження й розвитку української літератури в Румунії.
У місцях компактного проживання українців відкривалися клуби, бібліотеки, діяли хорові та драматичні гуртки. Так, у селі Іпотешть Сучавської області вже через два роки після відкриття української школи була поставлена «Наталка Полтавка», а в Сучаві — «Весілля у Гончарівці».
Цей процес було згорнуто за часів правління Ніколае Чаушеску. У 1984 році було проголошено курс на створення «єдиного трудового народу соціалістичної Румунії». Лише після падіння диктатури у 1989 році було створено Союз українців Румунії, який очолив Степан Ткачук. Союз почав видавати газети «Український Вісник» та «Kurieru Ukrainian», діяли радіопрограми, відновлювалося викладання української мови.
За переписом 2021 року в Румунії проживає близько 45 тисяч українців. З початку повномасштабного вторгнення Росії Румунія прийняла близько 180 тисяч українських біженців, що значно посилило українську діаспору та її роль у суспільному житті країни.
Висновок
Історія українців у Румунії — це багатовіковий шлях виживання, адаптації та боротьби за збереження власної ідентичності в умовах постійних політичних змін і асиміляційного тиску. Попри репресії, заборони та втрати, українська громада змогла зберегти мову, культуру, віру й історичну пам’ять. Сьогодні українська діаспора в Румунії є активним чинником суспільного та культурного життя, а нова хвиля міграції, спричинена війною, не лише актуалізувала українське питання, а й відкрила нові можливості для розвитку україністики, освіти та громадської діяльності. Історія триває — і вона свідчить про живучість та силу української спільноти за межами Батьківщини.
Пояснення
*Артілям / Артіль - Група людей однієї професії або ремесла, які об'єднались для спільної праці на основі усуспільнення засобів виробництва.
Список використаних джерел і літератури
Віднянський. С. В. Мараморощина // Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во "Наукова думка", 2009. - 790 с.: іл..
Власенко. В. М., Сапсай О. В. До історії ОУН в Румунії (за матеріалами архівно-слідчої справи Г. Порохівського) // Сумська старовина 2015 √XLVII
Власенко. В. З історії організованого життя української політичної еміграції в Румунії 1929 - 1932 рр. (за матеріалами Центрального державного архіву Болгарії) // Пам'ятки: археографічний щорічник. — Київ, 2010. — Т. 11.
Власенко. В. Правове становище міжвоєнної української еміграції в Румунії (міжнародний аспект) // Сумська старовина. — 2014. — № XLV.
Власенко. В. Формирование украинской политической эмиграции в Румынии в межвоенный период (первая волна) // Русин (Кишинёв). -— 2014. — № 1 (35).
Власенко. В. Вторая волна межвоенной Украинской политической эмиграции в Румынии (зима - весна 1920 г. ) // Русин (Кишинёв), – 2014. – № 2 (36)
Власенко В. М. Третья волна межвоенной украинской политической эмиграции в Румынии // Русин (Кишинёв), — 2014. — № 4 (38).
Власенко. В. Громадський допомоговий комітет української еміграції в еміграції крізь призму її конференції // Особистість, суспільство, держава: проблеми минулого і сьогодення : матер. ІІ Міжнар. наук.-практ. конф. : у 2 част. (Суми, 18 квітня 2016 р.) / ред. колегія : В. М. Власенко, С. І. Дегтярьов, Р. Камберова та ін. – Суми : Сумський державний університет, 2016
Гаврош. О. Українська діаспора в Румунії. Про що свідчать дані перепису та вплив війни? // інтернет - ресурс «Culture trend»
Дорошенко. Д. Мої спомини про моє недавнє минуле 1918 - 1920 рр. /Мюнхен, 1969 р. вид. Українське видавництво
Дашкевич. Я. Постаті / Львів, 2007 р. вид. Літературна агенція Піраміда
Дячук. О. Українці за кордоном : 5 країн Європи, які прийняли найбільше біженців // Інтернет - ресурс «RFI українською»
Лупулеску. Русские колонии в Добрудже // Киевская старина Т. 24 : Январь / ред. А. С. Лашкевич. – 1889. – IV, 348, [4] c. : ил.
Марунчак. М. Українці Румунії, Чехословаччини, Польщі, Югославії / Вінніпег, 1969 р. вид. Загальна бібліотека
Місіюк. Ю. Українці в Румунії. Інтерв'ю Юрія Місіюка з Олександром Самборем // Над Бугом і Нарвою часопис. — 1998. — Вип. 6(40).
Остапець. Ю. Зан. М. Парламентське представництво національних меншин Румунії : політична практика та досвід для України // Україна – Румунія – Молдова: історичні, політичні та культурні аспекти взаємин у контексті сучасних європейських процесів: збірник наукових праць / Буковинський політологічний центр; під заг. ред. А. М. Круглашова. – Чернівці: Букрек, 2011. – Т. IV. – 464 с.
Пономаренко. Н, Сергієнко. Г. Задунайська Січ (1775 - 1828 року) // Козацькі січі (нариси з історії українського козацтва XVI–XIX ст.) / Інститут історії України НАН України, Науково-дослідний інститут козацтва. – Київ; Запоріжжя, 1998.
Реднюк. Т. Г Українці Румунії : національно - культурне життя та взаємовідносини з владою / Київ, 2010 рік. вид. Інститут історії України НАН України
Семесюк. С. Українські історико - етнічні землі / Львів, 2011 рік. вид. : Апріорі
Срібняк. І. Українці Бесарабії та Румунії, 1921 - 1923 рр. (таборове та позатаборове повсякдення інтернованих вояків УНР ) // Rusin: International Historical Journal. — Chisinau (Moldova), 2017. — Vol.49. — Issue 3.
Слободян. В. Церковна архітектура українців Задунав’я. // Записки Наукового товариства імені Шевченка : вид-во, присвяч. науці і письменству укр.-рус. народу. - Львів : Накладом Т-ва імені Шевченка. Т. 227 : Праці Секції мистецтвознавства / ред. О. А. Купчинський, В. А. Овсійчук, А. М. Рудницький. – 1994. – 505
Комментарии
Отправить комментарий