Територія сучасної Донщини почала заселятися ще з часів Київської Русі, коли у середині 10 століття Київський князь Святослав Хоробрий знищив Хазарську фортецю Саркел яка стала відтепер називатися Біла Вежа У середині фортеці розміщався воєнний гарнізон, який складався як із русинів, так і з місцевих тюркських народів – печенігів і торків. Був у Білій Вежі і свій християнський храм, залишки якого були знайдені археологами під час розкопок. А на стіні київського Софійського собору зберігся напис 11-го століття, у якому згадується «Тятькюш, попин біловезький». Ці написи-графіті залишали тодішні парафіяни під час довгої церковної служби. Згаданий напис цікавий для дослідників тим, що в ньому пересікаються слов’янські та тюркські слова, що свідчить про стійкий процес етногенезу, що відбувався тоді в далекому форпості Київської Русі на Дону.
Біла Вежа була у цей час важливою перевалочною базою Давньокиївської Держави у її намаганнях утримати за собою контроль над Великим Степом. Степовим простором цієї землі володіли тоді нові небезпечні для Русі кочовики – половці. Але ворожнеча та суперечки поміж руськими князями, призвели до того, що Київська держава почала стрімко втрачати контроль над своїми степовими анклавами, віддаючи перемогу у кривавій боротьбі своїм ворогам-половцям. 1103-го року Володимир Мономах був змушений вивести з Білої Вежі значний контингент печенігів і тюрків, яких розселив на Чернігівських землях.
У 1117-му році місто повністю покинув його гарнізон, разом з усіма місцевими жителями, які назавжди перебралися з небезпечного степу на Україну. Біла Вежа обезлюднила, і половці, які боялися штурмувати могутню фортецю, увійшли в місто без бою. Вони відразу зруйнували міські мури та башти, бо самі до осілого життя були не пристосовані, а разом з тим вельми побоювалися, що руські вояки зможуть ще колись повернутися до Білої Вежі. Так зникла зі світової історії велична руська фортеця на Дону.
Наступне масове заселення українців відбулося за часів козаччини. У середині 16 ст. Дмитро Байда-Вишневецький разом з запорозькими козаками на поклик московського царя відправилися штурмувати турецьку фортецю Азов але не вийшло, однак, облога та штур фортеці привели до голоду у Ногайській Орді. Також, вдалося тактично перемогти Османську імперію а саме Дмитро Вишневецький перекрив османам вхід через Дін шлях у глибину Московії та на схід України. У 70 кілометрах від Азова вверх по Дону князь Дмитро засновує козацьке містечко, яке називає Черкаськ, на згадку про українські Черкаси, де розпочиналася його бойова служба, і звідки походили його запорізькі козаки. Так само як Запорозька Січ мусила перекривати шлях татарам та османам вверх по Дніпру, Черкаськ перекривав їм шлях по Дону. Першим донським отаманом став теж виходець з Черкас Михайло Черкашенин, з якого і розпочинається справжня історія Донського козацтва.
---
Дмитро Вишневецький
---
На початку 70-х років 16 ст. виникають донські хутора Верхній Вишневецький та Нижній Вишневецький. Отже, починають з'являтися перші поселення на території Донщини і саме почали виникати українські поселення. Також, завдяки запорозьким козакам почали виникати козацькі укріплення а саме : Нижні та Верхні Роздори, Черкаський та Манич. Московський цар намагався підкорити запорозьких козаків на Дону, воно не підкорилося наказам Московського царя а підкорялося духовно та кровно козакам на Дніпрі, проводячи постійні набіг на турків та татар. У 17 ст. українські козаки висувають свій намір перейти на Дон якщо не припиняться утиски зі сторони короного війська. Мета заяви вгадується легко - натиснути на Варшаву, аби та не ухвалювала антикозацьких законів Під час повстання 1637 - 1638 pp. укра їнські козаки постійно мають на увазі донський фактор. Однак відсутні свідчення щодо надання донськими козаками допомоги, хоча Павлюк, за "Щоденником" Окольського, мав намір заручитися підтримкою Дону.
Про це капелан польського війська довідався з матеріалів допиту полонених козаків Смоляхи та Ганжі. Після ж поразок під Кумейками та Боровицею спостерігається спалах міграції українських козаків на Дон. Є відомість про один з таких міграційних процесу, так під час повстання частина запорожців планувала оселитися у Персії, однак вони зупинилися на Дону бо їх переконали що у далекій Персії їх ніхто не чекає, а тут на Дону приймуть як своїх.
У 1696 році українські козаки взяли турецьку фортецю Азов яка до того була неприступною. Через декілька років було закладено нове місто, місто яке стане символом українського національного руху на протязі 3 століть, місто Таганріг (або Таганрог). Хоча офіційно Таганріг і не входив до складу українських земель, місцеве населення соціально і політично тяжило до українського Запоріжжя та Гетьманщини. Коли 1708-го року запорізькі козаки перейшли на бік гетьмана Мазепи у його боротьбі з Росією, серед мешканців Таганрога виявилося забагато симпатиків українського гетьмана. Весною 1709-го року Петро Перший відправляється на Дін, аби чинити розправу над донськими козаками, що брали участь в антидержавному повстанні Кіндрата Булавіна. 22 квітня цар на судах прибув до Озова, де керував стратою багатьох повстанців, а 26 квітня був уже в Таганрозі. Виявилося, що у місті існував досить великий гурток, на чолі з місцевим протопопом, який встановив зв’язок з гетьманом Мазепою, та чекав на прихід до Таганрога шведів. Слідство над таганрозькими українцями продовжувалося два тижні, і закінчилося, як і в Азові, стратою всіх учасників антиросійського повстання.
Та перемога Петра під Полтавою дуже скоро обернулася для нього втратою і Озова і Таганрога. Спочатку запорожці визнали над собою турецький протекторат, а 1711-го року, програвши турецьку війну, Петро Перший змушений був повернути Туреччині всі російські надбання на узбережжі Азовського моря. Таганріг і Озів було зруйновано, а землі ці оддані турками до складу Запорізької Січі.
Перебування Таганрогу та земель Північного Приазов' я у складі Запорізької Січі вельми сприяло економічному розвитку козацтва і заселенню цього регіону українцями. Російський уряд, під страхом смертної кари, забороняв запорожцям будь-які стосунки з усіма іншими козаками, що залишалися під владою Росії – гетьманськими, слобідськими та донськими, небезпідставно побоюючись того, що запорожці зможуть загітувати своїх побратимів до спільного заколоту проти московської влади.
У 1734 році було засновано Нову Січ з новою адміністративною системою а саме паланками. Таганрог увійшов до складу Кальміуської паланки з адміністративним центром у Кальміусі (нині Маріуполь). 1746-го року місце, де знаходився колись Таганріг, було вилучене російським урядом зі складу запорізьких земель, а з 1769-го року тут розпочалося нове будівництво морського порту. І знову чільною силою в цьому будівництві стали українці. Головним осередком українського життя в тодішньому Таганрозі стала Троїцька слобода на околиці міста, яку заснували колишні запоріжці, і звідки кожного ранку відправлялися сотні робітників на працю до Таганрозького порту.
---
Печатка Кальміуської паланки
---
Це несправедливе рішення російського уряду лише більше розлютило запорізьких козаків. Запорожці відмовлялися визнавати новий кордон, і як раніше рибалили на озівському узбережжі, виганяючи звідти геть донських козаків. Суперечки тривали. Доходило до того, що 1753-го року донський отаман Данило Єфремов скаржився у Петербург на те, що запоріжці вступають не лише на нові донські землі, а заходять навіть на Кубань, у турецькі володіння. Так донський керівник заступався перед російською імператрицею Єлизаветою за турків, виступаючи проти запорізьких козаків. Згодом, Таганрог було повернуто до складу Кальміуської паланки.
У 1769 році за розпорядженням Коша під Таганріг було відправлено понад 500 сімей. Вони оселилися в усті ріки Міусу, поблизу відновлюваної Таганрозької фортеці, де заснували три нові козачі слободи – Миколаївську, Троїцьку і Покровську, що були названі так за головними запорозькими святами. Незабаром тут виникла і четверта запорізька слобода – Неклинівка. Після ліквідації Запорізької Січі, Таганрог та Ростов увійшли до складу Катеринославської губернії де вони перебували до 1887 року доки, Таганрог та Ростовський уїзд не було передано до складу Області Війська Донського, однак частина Ростовського уїзду увійшла до складу Маріупольського уїзду.
Навіть після входження до складу Області Війська Донського Ростов та Таганрог не забували української ідентичності. У Ростові існувала досить згуртована українська громада, і були навіть прихильники українських повстанських організацій. Так наприкінці 1903-го року в Ростові виникає підпільний Донський комітет Революційної української партії, таємничого політичного угрупування, гаслом якого було: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ».
А у Таганрозі згідно перепису населення у 1897 році в Області війська Донського кількість українців складала 61,7 % від всього населення, а росіян тільки 31,7 %.
Як і скрізь у Російській імперії, до 1905 року українське друковане слово і українські організації в Таганрозі були заборонені. Лише внаслідок Першої російської революції цих заборон удалося позбутися. Відразу зорганізувалася українська громада і в Таганрозі. Організоване українське життя у місті продовжувалося десять років, і було заборонено знову в 1915 році, згідно з законами воєнного часу в роки Першої світової війни. Од того часу вільного використання української мови в громадському вжитку, в сучасному Таганрозі залишилася лише одна пам'ятка, точніше пам'ятник на Старому цвинтарі міста. Напис на однієї з могил повідомляє: «Микола Кулик помер 12 вересня 1914 року, 78 літ від побачення сонця. Подай же нам, всещедрий Боже, життя як батько перейти, любов беззвучную сугубу на той світ тихий принести».
Після повалення самодержавства на території Ростовської області формується УЦР як орган виконавчої влади всього українського народу але жителі Донщини як і суміжних областей не могли приймати участь у державотворчих процесах так як вони не були частиною українських губерній. Однак, у листопаді 1917 року УЦР ухвалила виборчий закон за яким, дозволялося українці Донщини, як і українці інших суміжних з корінною Україною українських земель, мали все-таки право долучитися до виборного процесу в УНР. Для цього місцеві українці повинні були скликати повітове народне зібрання, на якому схвалити звернення про своє бажання взяти участь у виборах, та звернутися з ним до Всеукраїнської комісії в справах виборів до Українських Установчих Зборів. Тоді комісія прилучить їх до суміжної виборчої округи, в зв'язку з чим збільшить і число депутатів відцієї округи. Участь же населення цих повітів в загальноукраїнських виборах, фактично означало й приєднання цих територій до складу УНР, хоча остаточне вирішення територіальних проблем з сусідами Центральна Рада передбачала в майбутньому, скликавши Конгрес народів Російської федерації після повалення диктатури більшовиків.
І українці Донщини зі своїм політичним рішенням не забарилися. Вже 19 листопада українські збори в місті Дмитрівському Таганрізької округи Області Війська Донського звернулися до Центральної Ради з проханням повернути Таганрізький край до складу Катеринославської губернії, у якій Таганріжщина знаходилася до 1887-го року, та разом з Катеринославщиною стати частиною Української Народної Республіки. У грудні 1917 року відбулося засідання української громади м. Таганрог у резолюції якої люди зголосилися до приєднання до складу України. У той час, більшовики розпочали військову інтервенцію на територію України та окупували Таганрог.
Вже після укладення Брест-Литовського мирного договору Таганрог увійшов до сфери впливу Німеччині та Австро-Угорської імперії а й відповідно увійшли до складу сфери впливу України. Під час гетьманату Скоропадського, його уряд зробив наголошення на те, що Таганрог та Ростов це є частиною України Таганрізький округ став дев’ятим повітом Катеринославської губернії, яка до того складалася з вісьмох повітів. Донецька округа Області війська Донського, до якої входили Міллерове з Чортковим, ставала відповідним повітом Харківської губернії України. Лише Ростов-на-Дону, в якому українців було не дуже багато, вирішене залишити донським козакам, які цього часу також творили свою незалежну державу, і до найбільшого міста в гирлі Дону було дозволено увійти військам російської Добровольчої армії під керівництвом українського полковника Михайла Дроздовського.
18 травня 1918-го року в Новочеркаську було проголошено створення незалежної держави донських козаків – Донської Республіки (згодом Всевеликого Війська Донського). Керівником нової держави з титулом отамана обрано відомого козацького воєнного та громадського діяча Петра Краснова. Питання щодо прилучення Таганрогу до складу України було доволі тяжким питанням щодо визнання двох держав. Але в кінцевому результаті, нажаль вирішилось не в користь України, а в користь Донської Держави, Таганрог увійшов до складу Донщини.
Після закінчення громадянської війни спочатку Таганрог увійшов до складу Донецької губернії але перебував там певний час. За першим Всесоюзним переписом 1926 року на Північному Кавказі та в Донській області українців проживало більше ніж мешканців інших національностей у 30 з лишком районах, у яких за національною політикою було вирішено проводити українізацію.
Одним із основних, базисних індикаторів національної власності є рідна мова. Збереження рідної мови є найважливішим показником національно-культурної цілісності, показником можливості її подальшого розвитку. Відхід від своєї національної культури проявляється у втраті грамотності при використанні рідної мови, використанні численних запозичень з інших мов, потім йде втрата рідної мови, що створює умови розмиття національної самоідентифікації. Процес відходу від власної національності протікає тим швидше, чим інтенсивніше діють ассиміляційні фактори. У першій половині 1920-х років на українське населення Північно-Кавказького краю впливали загальні мовні умови панування російської мови, наголошено на масовому вживанні українцями російської мови. За переписом 1926 56,8 % українського населення вказала своєю рідною мовою українську мову.
Початок українізації на Північному Кавказі і в Донських округах поклали крайові збори секретарів українських секцій при партійних комітетах, які відбулися в Краснодарі в травні 1925 року. На розвиток рішень цих зборів і за рішеннями Північно-Кавказького крайового комітету ВКП (б) з 1926 року розпочалася широкомасштабна робота з українізації, насамперед, у 35 районах краю, в яких більшість населення було українського походження. Якщо до 1925 року в деяких районах під українізацією розуміли тільки введення української мови в початкових школах, то в другій половині 1920-х років у краї було проведено кілька великих заходів практичного характеру.
Визначено низку практичних умов, які мали забезпечити успішне проведення українізації в краї. До таких було віднесено: негайну підготовку кваліфікованих кадрів, які володіють українською мовою, відкриття в краї кількох технікумів з підготовки викладачів української мови для початкових шкіл, випуск крайової та районних газет українською мовою, оволодіння українською мовою працівниками низових партійних, радянських, господарських органів і переведення районного діловодства на українську мову. У резолюції конференції рекомендувалося активно включати до репертуару культурно-освітніх закладів заходи українською мовою, випускати словники та довідники, підтримувати літературні та мовні гуртки, фольклорні колективи. Промовці наголошували на важливості збереження зв'язків з Україною, на необхідності організації в краї серйозної наукової роботи в галузі мовознавства, випуску літературного і суспільно-політичного журналу.
Проведення українізації у Північно-Кавказькому краї було розраховане на три роки. На виконання цього плану Північно-Кавказький крайком ВКП(б), Крайвиконком, Крайсовпроф ухвалювали відповідні рішення. Була організована при Крайвиконкомі постійна комісія для керівництва усією роботою з українізації в Північно-Кавказькому краї
У квітні 1926 року почала виходити крайова українська газета «Червона газета», у грудні 1930 року її тираж становив 38 000 примірників. У Ростові видавався громадсько-політичний, педагогічний і літературно-художній журнал-місячник «Новим шляхом». На території краю видавалося на початку українізації 9 районних газет, які друкували фактично всі матеріали українською мовою. На Дону такі газети виходили в Кашарському та Азовському районах. Їх розповсюджували і в сусідніх районах, де проводилася українізація. Такі газети виходили в Єйському та Кущівському районах, значна частина території яких перебувала в адміністративних межах Ростовського округу.
Шкільне навчання в 35 районах Північно-Кавказького краю було переведено на українську мову. На 1930—1931 навчальний рік таких шкіл налічувалося 1200. Приблизно у 80 школах також було запроваджено викладання українською мовою. Проблему нестачі вчительських кадрів для українських шкіл здебільшого вирішували навчальні заклади Кубані. У станиці Полтавській було відкрито Український педагогічний технікум, у якому навчалося 900 учнів. Українські відділення були відкриті при Краснодарському педтехнікумі та Кубанському робітфаку. Українознавство викладали в Таганрозькому педтехнікумі. Тільки 1931 року це видавництво випустило для українських шкіл Північного Кавказу понад 10 різноманітних довідників і підручників, 149 українських книжок загальним накладом близько 1 мільйона примірників призначалося для україномовних читачів. У Ростові було відкрито і Північно-Кавказьке відділення Державного видавництва України, яке «також випускало україномовну літературу».
Секретаріат Північно-Кавказького крайкому партії ухвалював різноманітні рішення, що сприяли проведенню українізації на території Північного Кавказу та в Донських округах. Однією з важливих сфер державної підтримки українізації був культурний сектор із клубами, бібліотеками, хатами-читальнями, кіно, радіо, стінними газетами. У районах українізації проводилася масштабна робота з організації мережі гуртків і курсів вивчення української мови. Окружні комітети ухвалювали рішення про обов'язкове вивчення української мови працівниками окружних, районних і сільських установ та введення в діловодство української мови. Чиновники апарату, які ухилялися від вивчення української мови, притягалися до відповідальності за партійною або адміністративною частиною.
Успіхи українізації на території власне України та в регіонах Російської Федерації (Північний Кавказ, Донські округи, Центрально-Чорноземна область та ін.) зрештою були негативно оцінені вищим партійним керівництвом у Москві. Було різко змінено курс щодо національних меншин. У грудні 1932 року на адресу ЦК КП (б) України і в регіональні партійні комітети, де відбувалася українізація, було надіслано телеграму за підписами Сталіна і Молотова, в якій українізацію оголошували непродуманою і шкідливою кампанією. Місцевій владі наказували «негайно припинити українізацію в районах, перевести всі українізовані газети, підручники і книги, видання російською мовою і до осені 1933 року підготувати перехід шкіл та викладання на російську мову».
Невдовзі почалися звинувачення у націоналістському ухилі людей, які очолювали українізацію. У липні 1933 року один із основних авторів — укладач програм українізації, нарком народної освіти України Микола Скрипник на засіданні Політбюро в Москві був звинувачений у націоналістичній діяльності, у «викривленні» політики партії у національних питаннях. Після цього реформатор та ініціатор українізації застрелився. Репресивна хвиля прокотилася партійними та державними структурами України та Росії в регіонах проведення українізації.
Керівників партійних і державних органів Північного Кавказу незабаром оголосили «ворогами народу» і репресували за багатьма статтями обвинувачення, зокрема й за «проведення антинародної національної політики». Автоматично оголошувалися протиправними факти конкретних спільних заходів українських і північнокавказьких організаторів українізації. Фактично оголошувалися шкідливими і забороненими всякі творчі та інші культурно-просвітницькі та національні зв'язки між Україною і районами Росії з українським населенням.
Таким чином, українізація на Північному Кавказі не отримала свого логічного завершення. Ба більше, 1933 року було здійснено масове насильство над сільським населенням Півдня Росії. До спровокованого владою голоду додалися численні депортації на північ і в Сибір місцевого сільського населення. Найбільш масові виселення відбулися в центрах сільської українізації. До цього слід додати, що під час ліквідації наслідків українізації серйозно постраждали творчі організації українських письменників, які працювали в Ростові, Краснодарі та в деяких інших місцях.
Керівників партійних і державних органів Північного Кавказу незабаром оголосили «ворогами народу» і репресували за багатьма статтями обвинувачення, зокрема й за «проведення антинародної національної політики». Автоматично оголошувалися протиправними факти конкретних спільних заходів українських і північнокавказьких організаторів українізації. Фактично оголошувалися шкідливими і забороненими всякі творчі та інші культурно-просвітницькі та національні зв'язки між Україною і районами Росії з українським населенням.
Таким чином, українізація на Північному Кавказі не отримала свого логічного завершення. Ба більше, 1933 року було здійснено масове насильство над сільським населенням Півдня Росії. До спровокованого владою голоду додалися численні депортації на північ і в Сибір місцевого сільського населення. Найбільш масові виселення відбулися в центрах сільської українізації. До цього слід додати, що під час ліквідації наслідків українізації серйозно постраждали творчі організації українських письменників, які працювали в Ростові, Краснодарі та в деяких інших місцях.
За часів Другої світової війни та з моменту окупації Донецької області та Ростовської області планували увійти до міста Таганрог щоб члени ОУН і організувати та осередок ОУН однак, не вдалося через репресії німецької окупаційної влади. У міжвоєнний період найбільшим містом де переважали українці був Ростов (37,7 тис. чоловік 1989 року). Проте за питомою вагою українців у складі свого населення закономірно лідирували міські центри, що територіально прилягали до Української РСР (Таганрог, Донецьк, Гуково, Новошахтинськ) – 5-8% місцевого населення. Втім, серед найбільш українських обласних центрів був і Волгодонськ як наочна ілюстрація високої ролі міграційного чинника у формуванні національної структури населення регіональних міст. Атоммаш, одна з останніх всесоюзних комсомольських будівництв СРСР, на кілька років перетворив Волгодонськ на епіцентр масштабної трудової міграції з різних регіонів та республік країни, внаслідок якої у «молодому» місті за лічені роки сформувалася майже 10-тисячна група українського населення.
Постійне міграційне «підживлення» дозволяло українській обласній громаді у 1960-80-ті роки. як компенсувати процеси обрусіння частини її представників, а й давала можливість поступово збільшувати свої розміри. При цьому етнокультурне ядро громади залишалося досить широким і досить стійким. На це зокрема вказує культурно-мовна динаміка обласних українців в останні два десятиліття радянського періоду. У 1970-1989 роках. частка тих, хто вважав рідною українську мову, по суті, не змінилася (скорочення з 44 до 43,4%). А питома вага знаючих українців зберігалася в межах 60%. Іншими словами, приплив в область нових «титульних» мігрантів з УРСР, поповнював ядро місцевої діаспори, при русифікації її зовнішньої вже напівасимільованої периферії, що паралельно йде.
У найзагальнішому вигляді структуру обласної діаспори кінця радянського періоду (1980-ті рр.) можна уявити так. Ядро діаспори – близько 70–80 тис. осіб (1,5–2% населення області). До цієї групи можна віднести місцевих українців, які зберегли свою рідну мову. Українці, які перейшли на російську, тобто вже значною мірою пройшли через культурно-мовну русифікацію, становили напівпериферію та периферію діаспори (кордон між якими міг бути досить умовним). Їхня кількість досягала 100–110 тис. осіб (2,5–3% від обласного населення).
Висновок
Список використаних джерел і літератури
Абаза. К. Казаки. Донцы, уральцы, кубанцы, терцы. Очерки въ Исторіи и стародавняго казацкого быта въ общедоступномъ изложеніи, для чтенія въ войскахъ, семья и школа / Спб, 1890 р. вид. В. Березовский
Брехуненко. В. Стосунки українського та Донського козацтва як фактор польського - козацьких відносин XVI - першої половини XVII ст. // НАУКОВІ ЗАПИСКИ. Том 14. ІСТОРІЯ. Україніка та європеїстика
ГДА. СБУ у Донецькій області - спр. 31950. арк. 83
Кабузан. В. Украинцы в мире. Динамика численности и расселения 20-е годы XVIII века-1989 год. Формирование этнических и политических границ украинского этноса / Москва, 2006 г. изд. Наука
Лаврский. Н. Черкасск и его стрина / Москва, 1917 г. изд. Искусство и жизнь
Мараєв. В. Відносини України і Війська Донського (1917-1921 рр.) дис...к. і-их наук : 07.00.01/ Київ, 2014 рік с. 284
Матвієнко. В. Українська дипломатія 1917 - 1921 років на теренах постімперської Росії / Київ, 2002 р. вид. Київський університет
НБУ // ІР. ф. XI. спр. 3305. - арк. 1-2 зв.
Сергійчук. В. Дмитро Вишневецький / Київ, 2003 р. вид. Україна
Сергійчук. В. Етнічні межі і державний кордон України / Київ, 2008 р. вид. ПП Сергійчук. М. І
Сущий С., Тумакова Ж., Иванов А., Андросова С . Динамика крупнейших региональных диаспор, как индикатор этнодемографической эволюции населения Ростовской области // Инженерный вестник Дона √3 (2014)
Терещенко. А. Украинизация 1920-1930-е годы на Юге России Украинизация в Северо-Кавказском крае. // ГБУК РО "Донская государственная публичная библиотека".
ЦДАВО. ф. 1115. - оп. 1. - спр. 47 - арк. 5
Lemercier-Quelquejay Chantal. Un condottiere lithuanien du XVIe siècle : Le prince Dimitrij Višneveckij et l'origine de la Seč Zaporogue d'après les Archives ottomanes. // Cahiers du monde russe et soviétique, vol. 10, n°2, Avril-Juin 1969. pp. 258-279;
Комментарии
Отправить комментарий