Іван Франко народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Самбірського округу що знаходиться на Львівщині. Батько Яків Франко був ковалем та був німцем українського походження, а мати Марія була звичайною домогосподаркою. Він був першою дитиною в їхній родині, згодом народилося ще 4 дитини, Тетяна, Юліана, Захар і Онуфрій.
Навчався Іван Франко у сусідньому селі Ясениці Сільної. На Великдень 1865 року трапилася родинна трагедія, помер його батько. Це був неабиякий удар для маленького Івана. Батько свого Іван Франко дуже любив — за його розум, за добре серце, за те, що був «усе усміхнутий, все на жарти вдалий, приязний, щирий», за те, що вмів багато «людських сліз осушити за свого життя».
Любив та шанував він батька за те, що батько «з громадою всяке горе поділяв», що «добро громадське вище свого клав», що «все за громаду, як умів, стояв». Ціле свое життя згадував тепло та з любов’ю свого батька, бо те, що бачив на власні очі чи дома, чи в кузні — на все врізалось у його душу.
Мати одружилася вдруге, вітчим відносився добре до маленького Івана, навіть допоміг з переводом до Дрогобицької гімназії і він її закінчив у 1875 р. Однак, мати не дожила до цього важливого моменту в житті Івана Франка, вона померла у 1872 році а вітчим одружився і забув про Івана, він був круглим сиротою. Під час свого навчання у Дрогобичі він почав співпрацювати з трупою Омеляна Бачинського, переклав для неї «Марнотратника» Реймунда, переробив мелодраму «Прекрасна Олена» Жака Офенбаха, оперу «Моряки на пристані» Й.Зайца на оперету, повиправляв давніші саморобні переклади, переклав оперу «Пенсіонерка» Г.Сутьє. Також, Франко під час свого навчання почав складати вірші, оповідання написанні українською, польською та німецькою мовами.
Іван Франко серед учнів третього класу Дрогобицької гімназії (в другому ряду – перший зліва). Фото 1870 р.
---
Тоді Франко почав збирати свою власну бібліотеку книг українських письменників, серед яких були Шевченко (на Франка він справив великий вплив), Руданський, Куліша, Панаса Мирного, Івана Нечуй-Левицького. І всі ці письменники справили на Івана Франка великий вплив на його перших творах.
Після того як він закінчив Дрогобицьку гімназію він вступив до Львівського університету на філософський факультет. Іван Франко мріяв стати «руським літератором», тому брав активну участь у діяльності студентського громадсько-культурного товариства москвофільської орієнтації «Академический кружок», був його бібліотекарем та друкував свої перші твори у виданні «кружка» – журналі «Друг» (з 1874 pоку), до складу редакційного комітету якого увійшов 1876 року. Іван Франко почав друкуватися під псевдонімом Джеджалик. У той момент він познайомився з видатним українським філософом, громадським діячем та істориком Михайлом Драгомановим який випустив свої листи де він написав що українська молодь відстала від загальноєвропейської думки та критикував те, що сучасна молоді подобається москвофільський рух та вказував що потрібно зблизитися до простого народу, пізнати його, служити йому, працювати для нього, щоб визволити його з темноти та визиску та повернувся до народної мови (тобто української) а не до російської. Це в свою чергу справила на молодого Франка велике враження і він розпочав листування з Драгомановим до самої смерті. Також, відбулася певна "революція" в журналі «Друг» журнал переходить на народну мову і тоді він став живим, цікавим. Тепер Франко, наприклад, у своіх «Петріях і Довбущуках», що далі друкувалися в «Друзі», розвиває таку думку, що, мовляв, «наша хоругов — плуг і книга, що плуг — то наша сила, просвіта — то наша будучність». Таким чином, він виривається у перші ряди нової української літератури свого покоління.
У 1877 році відбувся арешт Івана Франка через одну згадку в листі Михайла Драгоманова яку перехопила поліція де говорилося про доручення Драгоманова поїхати на Закарпаття у зв'язку з приїздом до Галичини революціонерів - мігрантів з Наддніпрянщини. Було два удари. Першим ударом для нього це звичайно що саме ув'язнення а другий його спіткав вже після виходу з тюрми, його було виключено з «Просвіти», «Руської Бесіди» та його проходили повз люди які його знали. Тоді, Франко нав'язав контакти з польськими соціалістами бо думав, що, працюючи з ними і між ними, допоможе справедливо розв’язати польсько-українську проблему в Галичині. Він писав польською мовою соціалістичні програми, дописував до польських соціалістичних часописів, хоч незабаром переконався, що й польські соціялісти — це такі ж шовіністи, як і інші польські партії, які змагають до панування над українським народом. Тим не менш, це був початок його політичного досвіду.
На початку своєї політичної кар'єри він декларує своє негативне ставлення і до «російського», і до «австрійського» панславізму. Неперевершений знавець слов’янської історії та культури, політик Франко чудово розуміє, що слов’янське походження українців, поляків і великоросів тільки для наївного мрійника могло бути чимось визначальним і святим у взаєминах держав цих народів. Правителям державних слов’янських народів здавалося, що підкорених слов’ян найлегше довести до асиміляції з їхніми близькомовними етносами. Звідси й походять теорії російських великодержавників про існування «єдиномовного» східнослов’янського етносу, а також подібні твердження польських придворних істориків про українців як про змосковщених ляхів.
Франко розуміє, що царська Росія - це конгломерат насильно завойованих народів Кавказу, Середньої Азії, Сибіру, Прибалтики, серед яких українці, поляки, білоруси та й самі великороси - жертви устрою військової, експансивної наддержави, де все життя регламентоване волею самодержця. «Російський панславізм» в розумінні Франка - брехлива маска співчутливості до поневолених іншими державами слов’ян. Він розуміє, що Австро- Угорщина тільки з мотивів ворожого ставлення до Росії дає своїм слов’янам видимість національної свободи - культурне життя, пресу та освіту рідними мовами, право мати своїх представників у Віденському парламенті, - звісно, лояльних громадян, як правило, палких прихильників цісаря та його місцевої влади. Царську Росію Франко справедливо трактує як похмуру в’язницю народів, де особливо стережуть українців, найчисельнішу поневолену націю, вбачаючи в ній - і небезпідставно - найбільшу загрозу існуванню імперії.
У 1879 році Франко, Михайло Павлик та Михайло Драгоманов відкривають новий журнал під назвою «Громадський Друг» та альманахи «Дзвін» і «Молот», спільно з Іваном Белеєм — журнал «Світ» (1881—1882), із гуртком львівського студентства — молодіжний журнал «Товариш» (1888). Співпрацював також у виданнях українських народовців: газеті «Діло» (1883—1886), журналах «Зоря» (у 1883—1886) та «Правда» (1888); багатьох польських і австрійських часописах.
У 1833 році виходить окремою книгою його повість про давньоруське життя Галичини «Захар Беркут». У повісті «Захар Беркут» І.Франко відобразив свій патріархальний ідеал, виявлений через співвіднесення минулого із сучасним. Повість мала бути утопічною («ідеальною») за формою та «реальною» за змістом, тож її можна розглядати як суспільно-політичну утопію, яка зростається з реаліями та колоритом історичної повісті. Загалом у повісті «Захар Беркут» домінують ідеальні характери, романтизовані пристрасті, екзотична карпатська природа. Натомість, приміром, Іван Нечуй-Левицький шкодував, що автор не подав властиво історичної повісті з реальними історичними особами. Хоча він же, прочитавши «Захара Беркута», писав Франкові: «Талант Ваш міцний, і він ще далі буде розвиватися. Повість читається з великою охотою і приємністю <…>. Щасти Вам Боже!»
Зневірившись у співпраці з галицькими народовцями, Франко спільно з діячами «Старої Громади» пробував заснувати власний незалежний орган («Поступ»). З цією метою двічі їздив до Києва — 1885 і 1886 року, зустрічався з громадсько-культурними діячами (Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Єлисеєм Трегубовим, Павлом Житецьким та ін.) але невдалося. Однак, у Києві він познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською.
---
Іван Франко з дружиною – Ольгою Хоружинською.
---
У 1889 році його вже третій раз заарештовують приводом для цього арешту стало те, що його звинуватили в агітації приєднання Галичини до Росії. Він прийняв студентів з України, через що в письменника було зроблено обшук, а самого його на два з половиною місяці ув’язнено. За час перебування в тюрмі на основі побаченого, почутого й пережитого митець створив оповідання «До світла!» і 49 сонетів.
Се дім плачу, і смутку, і зітхання,
Гніздо грижі, і зопсуття, і муки!
Хто тут ввійшов, зціпи і зуби й руки,
Спини думки, і речі, і бажання!
Кукіль тут полють з жита, видається,
Та рівночасно свіжий засівають;
По параграфам правду виміряють,
Але неправда і без міри ллється.
Тут стережуть основ, але основу
Усіх основ – людського серця мову,
І волю, й мисль зневажують, як дрантя.
Ви, що, попавши в западню ту, хтіли
Найти в ній людський змисл і людські ціли, –
Lasciate ogni speranza, – мовив Данте.
Протягом певного часу, зокрема, в 1890 році був членом Історичного товариства у Львові і дуже цікавився історією України та мав власний погляд на неї. Так, наприклад козацька доба. Він виводив витоки козацтва на давньоруських уличів та бродників. А також, він вважав що ворогами в період козацької доби були не тільки татари а й ще поляки у своїй статті «Наш погляд на польське питання» він писав, «татари ходили по собі любенько в наші землі за «ясиром», гнали десятки людей і сотки тисяч худоби в Крим і продавали людей в неволю»; «Польща висилала короні війська для мордування і вигублювання козацтва, котре було єдиним природним защитником границь польської і руської землі від татарви...».
У тому ж 1890 році став одним із засновників і першим головою (до 1898) Русько-української радикальної партії (РУРП) — першої української політичної партії, редактором її друкованих органів — газет «Народ» (1890—1895), «Хлібороб» (1891—1895), «Громадський голос» (з 1895). Тричі балотувався від цієї партії на виборах до галицького сейму та австрійського парламенту (1895, 1897, 1898), щоразу безуспішно (через виборчі махінації влади).
1893 року у Віденському університеті під керівництвом відомого славіста Ватрослава Яґича захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія» і здобув учений ступінь доктора філософії, однак до викладання на кафедрі української словесности Львівського університету, що звільнилася по смерті Омеляна Огоновського, допущений не був.
Разом із дружиною Ольгою Франко видавав літературно-науковий журнал європейського зразка «Житє і слово» (1894—1897). Упродовж 1887—1897 років працював у редакції польської газети «Kurjer Lwowski» (десятиріччя «в наймах у сусідів»). За публікацію у віденській газеті «Die Zeit» полемічної статті «Поет зради» (1897), що містила гострі оцінки творчості А. Міцкевича, Франка під тиском обурених польських шовіністів було звільнено з роботи в редакції «Kurjera». Того ж року через контроверсійну статтю «Дещо про себе самого» (передмову до польськомовної збірки малої прози «Obrazki galicyjskie») письменник зазнав гострої й несправедливої критики з боку галицьких народовців, найперше Юліана Романчука.
1899 року Франко вийшов зі складу РУРП і приєднався до Української національно-демократичної партії. Тоді-таки завдяки підтримці Михайла Грушевського став дійсним (1899; 1904 — почесним) членом Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), відтак відійшов від активної політичної діяльності та присвятив себе літературній і науковій праці. Очолював філологічну секцію (1898—1901; 1903—1912) та етнографічну комісію (1898—1900; 1908—1913) НТШ; був співредактором журналу «Літературно-науковий вістник» (1898—1907; спільно з Михайлом Грушевським та Володимиром Гнатюком).
1906 року отримав звання почесного доктора Харківського університету. Знаком визнання помітної ролі Франка в національно-культурному відродженні стало урочисте відзначення 25-літнього (1898) та 40-літнього (1913) ювілеїв його творчої діяльності.
Останнє десятиріччя Франкового життя минало переважно в самоті та фізичних і духовних стражданнях. Уже від 1900 року з періодичними загостреннями протікав психічний розлад дружини письменника, яка час від часу проходила курси лікування в клініці для душевнохворих. Починаючи з 1908 року, і сам Франко страждав від тяжкої недуги (за сучасними медичними даними — інфекційний ревматоїдний поліартрит), унаслідок якої мав деформовані й паралізовані руки. Його лікар Лев Коссак запропонував поїхати на лікування до курортного міста Ліпік що знаходиться у Хорватії, Франко погодився на це. Спочатку в момент перебування на курорті стан його здоров'я покращився і він навіть вже роздумував про подорож по всій Хорватії та побачити Адріатичне море, однак через певний час здоров'я почало гіршати та почало набирати особливо загрозливих для життя форм.
Поштівка Івана Франка до доньки Анни з Ліпіка
---
Перша світова війна застала Франка у Криворівні. Та окупацію Львова письменник зустрів у місті. У його домі в першу ніч окупації квартирували близько 200 російських солдатів. Не арештували Франка лише через важку хворобу. Його сини воювали, дружина була на лікуванні, а дочка — у Києві. З дому він майже не виходив. Російську окупацію, яка тривала до середини 1915-го, пережив за ті кошти, які йому передавала українська інтелігенція з Києва, Харкова, Одеси й інших наддніпрянських міст.
Від 13 листопада 1915 до 1 квітня 1916 року (за іншими джерелами — 15 березня 1916 року) поет перебував у Притулку українських січових стрільців («Приют для хорих i виздоровців УСС у Львові») по вулиці Петра Скарги, 2а.
Іван Франко помер у 59-річному віці 28 травня 1916 року о 16-й годині.
Висновок
Життєвий шлях Івана Франка — це історія людини, яка, незважаючи на хвороби, переслідування та особисті втрати, залишила по собі неоціненну літературну й наукову спадщину. Він став символом українського відродження, борцем за національну гідність та просвітителем свого народу. Сьогодні постать Франка є невід’ємною частиною української культури та духовності, а його слово продовжує надихати нові покоління.
Список використаних джерел і літератури
Витвицький. В. Взаємини М. Лисенка з І. Франком / Краків - Львів, 1942 р. вид. Українське видавництво
Грицак. Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856 - 1886 рр.) / Київ, 2006 р. вид. Критика
Єфремов. С. Іван Франко / Київ, 1926 р. вид. Слово
Кравець. М. Іван Франко - історик України / Львів, 1971 р. вид. Видавництво Львівського університету
Лозинський. М. Іван Франко (з портретом) / Відень, 1917 р. вид. Союз Визволення України
Лукич. В. Іван Франко. Кілька спогадів і кілька здогадів його сучасника і співробітника / Філадельфія, 1927 р. вид.
Луців. Л. Іван Франко. Життя і творчість /Нью-Йорк - Джерсі-Сіті, 1966 р. вид. Наукове товариство ім. Тараса Шевченка і "Свобода"
Мельник. Я. ...І остання часть дороги. Іван Франко в 1908 - 1916 роках / Дрогобич, 2016 р. вид. Коло
Мельник. Я. Іван Франко в притулку українських січових стрільців // інтернет - ресурс «frankovile»
Павличко. Д. Іван Франко - будівничий української державності / Київ, 2006 р. вид. Веселка
Панасенко. Т. Іван Франко / Харків, 2009 р. вид. Folio
Сімович. В. Іван Франко його життя та діяльність (друге доповнене видання) / Львів, 1941 р. вид. Українське видавництво
Реєнт. О. Іван Франко - співець єдності України // Краєзнавство. – 2016. – №3-4.
Підписуйтесь на канал «Історія України та світу в телеграм»
Комментарии
Отправить комментарий