Закарпаття в період Першої світової війни

Закарпаття опинилося у складі Австрійської імперії в 1690 р. Під впливом Просвітництва та слов’янського відродження закарпатські русини XVIII–XIX ст. дедалі чіткіше усвідомлювали свою приналежність до українського народу. Значну роль у цьому відіграли Андрій Бачинський та Михайло Лучкай, які відстоювали освіту, рідну мову та історичну пам’ять.

У другій половині ХІХ ст. влада посилила мадяризацію. Від 1868 р. все населення Угорщини вважалося єдиною угорською нацією, а 1907 р. шкільне навчання обов’язково велося угорською. Ужгород став базою 66-го Унгварського піхотного полку, що брав участь у війнах імперії.

З початком Першої світової війни мобілізували близько 100 тис. закарпатців. Угорська влада вбачала в місцевих українцях проросійські настрої, тому ще більше обмежувала використання рідної мови, зокрема в школах і семінаріях. Навчальні заклади виховували духовенство як інструмент асиміляції. На фронт був відправлений 66-й полк. У перші місяці вересня на Закарпаття було переміщено УСС так як, місто Стрий де було прийняли присягу, окупували росіяни, на Закарпатті УСС відчуло себе доволі некомфортно, адже УСС не знали багато чого про закарпатців та саме Закарпаття, а закарпатці вважали їх новими ворогами українського народу але все ж, стрілецтво почало виправляти це непорозуміння та вивчати селянський побут, займалися освітою селян, особливо серед молоді яка зблизилася з УСС. 

---

Мукачево. 1915. Голова Бойової Управи УСС та Голова Головної Української Ради Лонгин Цегельський веде промову до Українських січових стрільців

---
Саме на Закарпатті,  завершили свій вишкіл УСС які відправилися на фронт, однак частина з них залишилася на Закарпатті співати українські пісні. На це звернули увагу угорські посадовці які вимагали припинити українізацію Закарпаття, але це не спинило УСС продовжувати свою справу до кінця свого перебування на Закарпатті.

Через Карпатські перевали у 1914–1915 рр. кілька разів проходила лінія російсько-австро-угорського фронту. Російські війська тимчасово захоплювали значні території, що супроводжувалося репресіями проти цивільного населення зі сторони австрійського уряду.

---

Ужгород. 1914. Перевіз австрійських військ до лінії фронту

---

Війна спричинила масштабні страждання і втрати. Сотні закарпатців загинули внаслідок каральних акцій та доносів, а частину інтелігенції ув’язнено в таборі Талергоф. Мадяризація торкнулася і релігійного життя – у 1916–1917 рр. церковна влада обмежила вживання української мови у богослужіннях і книгодрукуванні.

У 1917–1918 рр. процеси державного будівництва на Наддніпрянській Україні, розпад Австро-Угорської імперії та проголошення ЗУНР активізували український національно-визвольний рух на Закарпатті. Основною його засадою було прагнення до злуки з Україною. 

З цього приводу український історик Іван Ванат писав, що “пробуджені революційними подіями з довголітньої летаргії закарпатські українці на народних маніфестаціях рішуче вимагали возз’єднання із своїми одноплемінниками по той бік Карпат у єдиній незалежній національній державі”. В перші місяці після розпаду Австро-Угорщини на Закарпатті відчувається певне політичне піднесення. У процесі обговорення наболілих питань розвитку Закарпаття на численних мітингах, народних зборах поступово викристалізовуються все більш чіткі політичні орієнтації щодо майбутнього краю. Оскільки плебісцит чи референдум у Закарпатті у той час не проводився, то найбільш певним показником суспільної думки стосовно самовизначення й державності краю були численні резолюції, звернення й петиції різних народних (руських) рад. Вони масово створювалися на місцях наприкінці 1918 – напочатку 1919 рр.під час буржуазно-демократичної революції в Угорщині як органи політичного життя різних прошарків населення краю, що висували злободенні соціальні та національно-культурні вимоги, в тому числі щодо нового державного статусу Закарпаття. 

Найбільш впливовими серед народних рад краю виявились Пряшівська, Хустська й Ужгородська, які, проте, дотримувалися різних позицій.

6 листопада 1918 року було утворено першу раду ним стала Ужгородська рада рутенів Мадярщини. В день утворення, відбулося засідання на якому було проголошено приєднання Закарпаття до складу Угорщини Однак згадана Рада була єдиною, яка підтримала ідею злуки з Угорщиною. Існування Ради рутенів було нетривале і політично бездіяльне. Причиною цього було те, що етнополітичний розвиток Закарпаття йшов у руслі українського визвольного й соборницького руху.

Першою народною радою яка стояла на засадах українства, була створена 8 листопада 1918 року Карпато-Русинська (Українська) народна рада в Ясіні яка стала одним із дієвих центрів українського національно-визвольного руху на Закарпатті. Її створенню передувала (1 листопада 1918 р.) організація місцевої української міліції, яку очолив Степан Клочурак. За його ініціативи угорську жандармерію і прикордонну поліцію було роззброєно і замінено українською. Одночасно було усунено від влади проугорського старосту й замінено на свідомого українця Дмитра Іванюка, який мав виконувати обов’язки до призначення виборів. Водночас відбулося утворена Гуцульська Народна Рада. У політичному аспекті було проголошено курс на возз’єднання Закарпатської Гуцульщини з Україною. Соборницьку ідею підтвердили загальним голосуванням, яке було проведено з ініціативи Степана Клочурака. Як він зазначав у спогадах, “руки підняли всі без винятку, викрикуючи: “Хай живе наша Україна”. Утворювалися по всьому Закарпатті українські ради та на українських етнічних землях такі як Пряшівщина та Марамуреші. 

У той же день відбулася ще одна подія, ГНР відправила делегацію заради того, щоб встановити контакт з урядом ЗУНР. 

Звичайно що, масове утворення українських рад на території Закарпатті та найближчих етнічних територій занепокоїло угорський уряд. Щоб запобігати радикалізації українського національного руху, угорський уряд прагнув тримати ситуацію під контролем. З цією метою було створено окреме міністерство для русинів, яке очолив угрофіл д-р Орест Сабов. Воно розробило законопроект про “Руську країну”, який гарантував автономні права українцям на території, де вони мали відносну більшість. Для обговорення цього законопроекту 10 грудня 1918 р. у Будапешті було проведено з’їзд, на який запросили майже 500 представників від українського населення Закарпаття. Від ГНР у роботі з’їзду взяло участь вісім її членів.

Проводячи з’їзд українців у Будапешті, угорська влада була переконана у прийнят-ті законопроекту про автономію українців (закон про “Руську країну”). Однак проти цього активно виступили представники Марамарощини та Свалявщини. Українські делегати закликали вирішувати держав-ну належність українців не в Будапешті, а на рідній землі. Полемізуючи з угрофілами Юлій Бращайко заявив, що “наш нарід має бажання жити зі своїми кровними братами в Україні”. Августин Штефан підтримав Михайла Бращайка, констатуючи, що народ прагне “з’єднання зі своїми братами-українцями в одній Україні”. Д-р Михайло Андрашко додав: 

“Ми бачимо, що румуни з’єднуються зі своїми братами в Румунії, словаки з чехами, а коли ми хочемо вільно жити у своїй рідній державі, ми повинні з’єднатися зі своїми братами-українцями в одній Україні”. Він закінчив свою промову словами українського національного гімну: “Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду”. Отже, більшість делегатів висловилась за об’єднання з Україною. Угрофільські пла-ни організаторів з’їзду зазнали повного краху. 

З цього приводу Степан Клочурак писав, що “це була перемога нашої національно свідомої інтелігенції і наших селян, які в чужому оточенні, в столиці Мадярщини, не боялись провалити приготовлені пляни мадярської влади і її прислужників, наших ренеґатів”, “з’їзд став переломовим моментом у визвольній боротьбі нашого народу”.

Повернувшись до Ясіні, 14 грудня 1918 р. 

відбулось засідання ГНР, на якому було схвалено позицію українських представників на з’їзді у Будапешті. Також було вирішено поповнити ГНР представниками усіх сільських рад на Гуцульщині від Бичкова до Ясіні, щоб ГНР могла “заступати всю нашу Гуцульщину”. До ГНР ввійшли голова, секретар та два члени від кожної місцевої ради. Звичайно, що таке рішення вивело угорський уряд з себе була спроба переконати, однак, вона була відкинута і тоді, 22 грудня 1918 року батальйон угорських військ окупував Ясінянщину, було ліквідовано Гуцульську Народну Раду а члени її перейшли у підпілля. На початку січня 1919 року прийшли чехи та окупували частину з півдня окупацією загрожували угорські, а на південному-сході – румунські війська. Однак, незважаючи на військову окупацію краю, соборницький рух українців Закарпаття лише посилювався.

Незважаючи на окупацію всього  Закарпаття у ніч 7 на 8 січня 1919 року відбулося Різдвяне повстання внаслідок чого, близько 500 військовиків — майже без бою захопили в полон. Після вдалого повстання відновлена ГНР проголосила незалежну державу Гуцульську Республіку. У спеціальному зверненні населення Закарпаття закликалося: «Най живе один великий український народ від Тиси аж по Чорне море і гори Кавказа! Най живе і пишається наша велика одноцільна Українська Республіка!». 10 січня ще одне багатотисячне віче підтвердило прагнення закарпатської Гуцульщини до возз’єднання із ЗУНР.

Перед «Народною обороною» постало завдання визволити Закарпаття. Із ЗУНР надійшла допомога добровольцями та зброєю. На допомогу добровольцям прибув полк УСС ім. Івана Мазепи який приймав участь у визволенні частини Закарпаття та Сигіту. 19 січня Сигіт знову перейшов до румунів і тоді, піднесені поразкою українських військових угорці повстали у Рахові та вбили українського старосту П. Попенка. В той же день, прибули війська з-під Сигіту розігнали заколот. 

21 січня 1919 р. в Хуст і відбулося засідання Всенародного Конгресу українського населення Закарпаття , який обрав Михайла Бращайка своїм головою. Роботу. Конгресу детально описали очевидці. Один із них писав: “Голова зборів д-р Михайло Бращайко ... запитав народ: Куди ми хочемо прилучитися ? До Угорщини? Чи , може, до Чехословаччини? Чи до України? — До України ! — закричали делегати”. Для більшості закарпатців Україна була державою, де жили брати по крові з древньою столицею Києвом. А. Штефан у своїх споминах так висловився з цього приводу:“ Київ — святість, про як у не вільн о було голосно говорити , хіба в чотири очі з Бого м, Київ — це таїна , недосяжна , незрозуміла , але наша . Тайна , схована вглибині душі, щоб незнайшла її профанна цікавість. Ця тайна довго -довго дозрівала в душах. І коли до зріла — стала словом. Могутнім словом. Воно потрясло всією Карпатською Україною. Було це 21 січня 1919 року в Хусті”.

Наступного дня, 22 січня, після з’їзду у Хусті, в Києві було прийнято Акт Злуки, де сказано: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, ЗУНР (Галичина, Буковина й Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна». Проголошення Акту злуки всіх українських земель в єдину соборну державу увінчало прагнення до єднання українців, розділених кордонами тогочасних імперій.

У березні 1919 р. Українські народні ради, які були організовані в Сиготі, Хусті, Ужгороді, Сваляві, Пряшеві, Любовні, в решті сіл і містечок Закарпаття, на спільному засіданні в Ужгороді об’єдналися і створили Першу Центральну Руську (Українську) народну раду. Головою Ради обрано Антона Бескида, заступниками – Августина Волошина, Ми-хайла Бращайка і Михайла Стрипського.

Військова протидія з боку румунів не сприяла налагодженню співпраці між місцевими радами. Тому з ініціативи Української народної ради Гуцульської республіки і Руської (Української) Центральної народної ради 7 травня 1919 р. у Станиславові відбувся з’їзд угорських українців. У роботі з’їзду взяли участь 132 делегати з 62 сіл Закарпаття. 

Незважаючи на складну воєнно-політичну ситуацію, делегати “виявили тверду волю нашого народу з’єднатися із своїми братами-українцями і жити в незалежній Україні”. 

На початку травня 1919 р. румунські війська повністю окупували територію Марамаро-щини і Берегівщини. Газета “Народ” писала, що “румуни поступають в занятих ними комітатах Мармарош та Берег по варварськи”. 

11 червня 1919 р. окупаційні румунські власті розігнали Українську народну раду Гуцульської республіки. У зв’язку з чим, вона пішла у підпілля і продовжила боротьбу за національне визволення українців Закарпаття але й були арешти. Однак авторитет цих людей був такий високий, що румуни були змушені їх звільнити (окрім Степана Клочурака), й вони працювали в місцевій адміністрації. 30 серпня 1920 року на зміну румунам прийшли чехи. Та ще певний час в Ясіні існувало самоуправління — з колишніх діячів Головної управи. 

Попри це, доля краю вирішувалася не місцевим населенням, а на міжнародному рівні. За Сен-Жерменським (1919) і Тріанонським (1920) договорами Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини як автономна територія.

Висновок

Перша світова війна стала для Закарпаття періодом важких випробувань. Край зазнав мобілізації, воєнних руйнувань, репресій і посиленої мадяризації. Водночас саме тоді відбулося пробудження українського руху, сформувалися органи самоврядування та постало прагнення до возз’єднання з іншими українськими землями. Попри окупації та зміну влад, події 1914–1919 рр. стали основою для розвитку ідеї соборності й закріпили прагнення закарпатських українців до власної державності.

Список використаних джерел і літератури

Вегеш. М. Віднянський. С. Августин Волошин / Ужгород, 2022 р. вид. РІК - У

Вегеш. М., Гиря. В, Король. І. Угорська іредента на Закарпатті між двома світовими війнами (1918-1939 рр.) / Ужгород, 1998 р. вид. Ужгородський державний університет

Ванат. І. Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини 1918-1948 рр. / Братислава - Пряшев, 1979 р. вид. Словацьке педагогічне товариство у Братиславі, відділ української літератури у Пряшеві

Горбань. Т. Українці Закарпаття в роки Першої світової війни : етнополітичні аспекти // Наукові записки [Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України]. - 2006. - Вип. 29.

Гичка. Г. Акт Злуки та Хустський з’їзд: як Закарпаття стало частиною Соборної України // інтернет - ресурс «Varosh» 

Зибачинський. С. Випад галицьких військ на Закарпаття (Спомини про події на Закарпаттю в році 1919) // Літопис Червоної Калини √ 7-8, 1932 р. 

Клочурак. С. До волі (спомини) / Нью-Йорк, 1978 р. вид. Карпатський Союз, Інк. 

Кугутяк. М. Західно - Українська Народна Республіка 1918 - 1923. Ілюстрована історія / Львів - Івано-Франківськ, 2006 р. вид. Манускрипт 

Лавер. О., Фатула. Ю., Військові та цивільні втрати населення Закарпаття у роки Першої світової війни (Історико-статистичне дослідження) // Науковий вісник Ужгородського університету, серія «Історія», вип. 1 (42), 2020

Пагіря. О. ЗУНР і національно-визвольний рух на Закарпатті в 1918 - 1919 роках // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 31/2018

Пап Степан. Велика боротьба / Передмова акад. Миколи Мушинки. – Ужгород: Ґражда, 2015. 

Піпаш. В. Гуцульська республіка — унікальна сторінка державотворення // "Голос України" 11 лютого 2009р.

Рипецький. С. Українське Січове Стрілецтво. Визвольна ідея і збройний чин / Нью-Йорк, 1956 р. вид. Червона Калина 

Світлик. Н. М. Культурне життя на Закарпатті напередодні та в роки Першої світової війни // Русин, 2016 √2 (44) 

Твердило. М. Перші революційні проблиски на Карпатській Україні у 1918 р. // Літопис Червоної калини ч. 12. 1938 р. 

Фатула. Ю. «Я ще гадав ґаздувати, але мушу воювати». Бойовий шлях 66-го Унгварского піхотного полку Австро-Угорської армії 1914-1918 / Ужгород, 2021 р. вид. Патент