Виборне і дідичне гетьманство
Бойовий гомін лунав над українськими землями в 16-му й на початку 17-го століття з побоєвищ, де населення завзято боронилось перед зухвалою шляхтою й татарським нападами. Поволі, поволі витворювались серед народу воєнні навики. Віра в шаблю важила в більше ніж мирне життя і покора перед свавіллям власть імущих. Населення України гартувалось у боях. Для нього були дорогими рідні незаймані степові простори з їх небезпечним, але вільним життям. Та найдорожчим для козацької старшини та всього козацтва завжди був дух волі. Вільні люди закладали Січ Запорізьку і творили полки козацькі, щоб закріпити на Україні статус вільної Волі. На протязі століть кілька поколінь населення України створило козацьку націю, яка залізом і вогнем вперто боронила своїх прав. На козацьку Україну звертались очі цілої Європи а Запоріжжя було немов острів мілітарного вишколу хороброго лицарства вільної України. Туди втікали люди, для яких понад усе була воля, люди, які не витримували шляхетської сваволі й «боярського служительства». І запорізька братія приймала кожного, кого манила воєнна свобода, широка, буйна, нехай він був і не українського етнічного походження. Це був переходовий, сміливий процес творення нового ладу, який поставав у боях і творив нову політичну істину – Гетьманську державу України. Очолювали той новий політичний твір Гетьмани. Влада їх була необмежена не тільки в часі воєн, але і в часах між війнами. Не легко приходилось вкладати в тверді рамці послуху та мілітарних законів вільне козацтво. Жорстока боротьба за життя заставляля такий порядок ціннити й зберігати. То було потрібне для добра населення і для слави козацької. Протягом усього часу тривання Гетьманщини, той дивний, самотужки створений воєнний режим, з більшим або меншим успіхом, служив потребам населення України. В мирному часі (хоть то рідко траплялося), Генеральна Рада вибирала Гетьмана. Сам процес вибору був вільний. Не було, здається, твердих принципів елекції. Були традиції вільного, відкритого вибору. Воєнні обставини оформлювали мілітарну організацію населення, що безупинно змагалася за звільнення від тиску чужих, панівних кругів. Спочатку було написаним законом, що гетьман вибиралось на час воєнної пори. Відтак гетьмана вибиралось «доживотно»
Такими доживотно гетьманами були : Богдан Хмельницький і гетьмани 18-го століття – Іван Скоропадський і Данило Апостол.
Відтак у «гетьманських статтях» з 1669 і 1672 років передбачено право Генеральної Ради – позбавляти гетьманської влади тих, що зраджували інтереси козацької нації. (Н. Полонська - Василенко : Історія України, том ІІ, сторінка 155)
В окресленні «зради» містилось переконання, що гетьман не може відхилитись від генеральних бажань козацького товариства. Були випадки, що гетьмани не поступали згідно генеральних ліній Генеральної Ради, чи загальної опінії запорозького товариства, тоді гетьмани позбавлялись влади, а навіть були суджені і карані.
Не зберігаючи тенденції політики запоріжського загалу гетьман попадали в конфлікт із виразниками «загалу».
Такий «загал» чи опінія загалу виявилися актами виступу «черні»
В історії Гетьманської України є відомі такі конфлікти. Це був змаг волі гетьмана з волею «загалу». Візія гетьмана протиставилась бажання черні. Міцна рука Гетьмана Богдана Хмельницького зустрічала спротив і черні і полковників, представників Генеральної Ради який, однак, великий Гетьман вмів мирно або силою розв'язувати.
Організаційний розвиток Гетьманщини видвигав потребу розв'язки юридичного розподілу влади між Гетьманом і Генеральної Ради.
В історії Гетьманщини занотовані випадки, коли гетьмани повертали булаву Генеральній Раді і зрікалися германської влади. В тих випадках вони ставили владу Генеральної Ради вище від влади гетьмана. Такі випадки влади з Юрієм Хмельницьким, з Іваном Виговським, з Павлом Тетерею й Петром Дорошенком. В таких випадках Генеральна Рада – або приймала акт регназації, або просила гетьмана знову взяти булаву.
В тому суперничанні легко добачувати стремління Гетьманщини йти до двох типів державного устрою - республіканського й монархічного.
Гетьмани, що складали булаву перед Ґенеральною Радою, визнавали її зверхність і волю вищої від Гетьмана ззверхньої асамблеї. Їх можна рахувати приклонниками республіканської форми правління. Це була форма військової республіки.
В противагу їм були й виразники монархічної форми правління. Такими треба уважити Богдана Хмельницького, Дем'яна Многогрішного, Івана Самойловича, Івана Мазепу та в новіших часів Павла Скоропадського.
Монархізм тих гетьманів виявлявся прагненням правити без зверхньої влади Ґенеральної Ради і наміром встановлення спадкової гетьманської влади.
Першим, що підняв потребу спадкової влади у свойому роді, був Богдан Хмельницький. Його наступником мав бути Тиміш, старший син. Він відзначався прикметами, які кваліфікували його на розумного та відповідального приємника гетьманської булави.
Передчасна смерть Тимоша, що був одружений з Роксандою, дочкою молдавського господаря (правителя) Василя Лупула під час облоги Сучави 1653 року, перекреслила далекосяжні балканські пляни Богдана Хмельницького.
В'ячеслав Липинський уважав, що за гетьманування Богдана Хмельницького наступив зудар республіканських та монархічних приклонників в Україні. Міркування на цю тему з'ясовані В. Липинським в творі «Україна на переломі». Гетьман Богдан Хмельницький був переконаний, що «без витворення такої ж абсолюстичної монархічної і дідичної влади Гетьманської, Українська Держава супроти сусідньої Московщини не удержаться». (стр.248) В. Липинський пише : «як глибоко народніми, з психологією народніх українських мас згідними, були наміри гетьманські сотворити подклясову українську дідичну владу, булаву по наслідству синові - наслідникові передавши, найкращим доказом, служить-як популярність цих намірів власне, серед «черні» козацької й зненависть з якою ця "чернь" елекційні, республіканські пляни старшинські зустрічала – так і те, що спомин про ці наміри гетьманські тільки неграмотні маси народні в своїй пам'яті досі заховали, тоді, коли всі книжки і вчені землі нашої і вся наша "свободолюбива" старшина, згодом в рабстві у чужинців опинившись, давним давно про них забули» (ст.249).
Гетьман Богдан Хмельницький намагався прихилити до своїх плянів всю старшину і «спочатку він благав видатніших представників козацької старшинської опозиційної партії - ґенерального осаула Ковалевського та полковника Лесницького призначив опікунами Юрія а самого Виговського просив бути наставником його. Але ніщо не допомогало; тоді гетьмане перейшов до терору; наказав стратити Лесницького і ще чотирьох полковників, а Виговського – ланцюгами до землі прикувати і так біля ніг своїх тримав "мало не цілий день–"» (стр.297).
Опозиція старшин доправадила до опозиції в війську.
«Наслідком хвилювання гетьмана був у нього серцевий удар, від якого він і помер». – каже В. Липинський.
Не стало Гетьмана Богдана – не знайшлася міцна рука, щоби допровадити будову державу на тривких основах.
Дальші спроби впровадити принцип спадкової монархічної влади наступили в 1671 р., коли Дем'ян Многогрішний назвав своїм наступником Наказного Гетьмана, свого брата Василя. Це теж прискорило загибіль Многогрішного.
Третю спробу зробив гетьман Іван Самойлович. Він хотів передати гетьманську булаву свойому старшому синові Семенові. Семен помер у молодих роках. Другий син жив з батьком у неприязних відносинах. Останнім кандидатом на гетьмана був молодший син Яків. Ця перспектива настрашила козацьку й за допомогою злоби вищої старшини в 1787 р. усунено Самойловича.
Четверта спроба впровадження спадкового гетьманства виявилася за гетьманування Івана Мазепи. І ця спроба була неуспішна.
Гетьман І. Мазепа не мав прямих нащадків. Полковник І. Обидовський, якого він передбачав на свого наслідника згинув у шведській війні 1702 року. Молодший сестрінок І. Мазепи А. Войнаровський був схоплений царськими аґентами і засланий на Сибір. Його українські історики характеризують негативно. (В 1962 році вийшла книга Л. Винара про А. Войнаровського, в якій автор дав А. Войнаровському прихильну оцінку.)
Була зроблена спроба Гетьманом Кирилом Розумовським для впровадження спадкового гетьманства. Гетьманське старшинство внесло 1763 р. петицію до царського уряду, в якій добивалось спадкового гетьманства за родом Розумовських. Старшина уважила, що таким актом «гарантувало б ся збереження державної природи України – Гетьманства на далекі часи». Цьому спротивалась Катерини ІІ і хотіла, щоб «саме ім'я гетьманів було забуто» (Л. Окіншевич – Лекції...сторінка 130).
Було скасовано гетьманат взагалі. Проводячі політику придушення незалежности України Катерини ІІ зліквідувала Запорожську Січ 1775 року радіючи, що «Сеч Запорожская вконец уже разрушена, со истреблением на будущее время и самого название запорожских казаков» (Гайдамацький рух в Україні в XVIII столітті, сторінка 560).
В новіших часах Гетьман Павло Скоропадський підготовляв сина Данила на приємника гетьманської булави. Несподівана смерть забрала Гетьманича.
Досвідчення політичного розвитку Гетьманщини вказують на те, що питання виборного і дідичного гетьманства займали увагу українського суспільства. Засаду спадковости гетьманства відкидала гетьманська старшина побоюючись втратити своє управілейоване становище. Не без значення був вплив суспільно-політичних відносин Польщі й Москви, які козацька верхівка хотіла наслідувати.
Спадковість гетьманства знаходило більше схвалення і зрозуміння серед широких кругів населення, як серед старшини.
Виборчість гетьманського уряду стала притокою для політичних традицій українського самостійництва, як засади українського республіканства.
Досвідчення минулих історичних процесів вказують на припадковість та слабкі основи виборного гетьманства.
Комментарии
Отправить комментарий