Петро Григоренко народився 16 жовтня 1908 року у селі Борисівка Запорізької області у селянській родині Григорія та Агафії Григоренків, мати померла коли Петру було 3 роки, через 3 роки після смерті матері його батько знову одружився на дівчині з іншого села, окрім Петра був у нього брат Іван який в часи визвольних змагань був в армії анархістів та Червоної Армії. Дитинство минуло його в його рідному селі.
В часи визвольних змагань Петро Григоренко у 1918 році закінчив сільську школу у своєму селі, він продовжив своє навчання в місті Ногайську (Приморськ) де однак він час від часу повертався до свого рідного села. Під час свого навчання його дуже сильно зацікавило вивчення математики та фізики де у нього народилося бажання стати інженером. Також, у нього пробуджувалось і українська національна свідомість завдяки тому, що у його селі була відкрита філія товариства «Просвіта» де він вперше познайомився з українською культурою а також, на його велике враження справила книга «Кобзар» Тараса Шевченка, згодом його почали цікавити такі українські письменники як Леся Українка, Марко Кропивницький Іван Франко та ще декілька письменників. Однак, з окупацією більшовиків його рідного села він піддався впливам комунізму і після "стабілізації" ситуації Григоренко став засновником комсомолу у своєму рідному селі. Однак не знайшовши роботу у своєму селі він поїхав на заробітки до Донбасу де він працював на різних підприємствах та навіть працював у трудовій школі і в дитячому містечку для неповнолітніх правопорушників політруком. У 1929 – 1931 роках навчався у Харківському технологічному інституті.
Не оминула Григоренка і трагедія українського народу 30-х років, а саме Голодомор, Григоренко повертаючись до села наприкінці 1931 року застав початок Голодомору, з його спогадів
«...Побачив я зовсім пустельні вулиці села. Кілька людей, що попалися назустріч, байдуже пройшли повз, навіть не відповівши на вітання (випадок абсолютно неймовірний для колишнього українського села). Батько був удома. Він з великими труднощами міг стати на ноги. У нього явно починався безбілковий (голодний) набряк. З їстівного в будинку залишався один невеликий гарбуз. Це у середині грудня 1931 року. Мені було ясно, щоб урятувати батька, його треба негайно вивезти. Тому я сказав: «Іду до колгоспу за підводою. А ви зберетеся, щоб одразу вантажитися і їхати». Батько заперечував, втім, досить байдуже, що треба було б відібрати необхідне і запакуватись. Я відповів, щоб брали лише те, що потрібне в дорозі. Решту кинути. У правлінні колгоспу сиділа одна єдина людина. То був Коля Сизоненко перший секретар нашого Борисівського осередку комсомолу. Тепер він був колгоспним рахівником. Сидів він за зовсім порожнім столом, якщо не брати до уваги старенькі канцелярські рахунки, трохи опустивши голову і втупившись поглядом у стіл. Привіт, Миколо! привітав я його. А-а, Петро! Не дивлячись на мене і не рушивши жодним членом, сказав він. За батьком приїхав. Дякую, що не забув. Забирай, вивозь, може, і врятуєш. А нам уже не врятуватися. Він продовжував говорити, сидячи, як і раніше, зовсім нерухомо, рівним голосом, тоном абсолютної байдужості. Мені б підводу, Миколо. - Та ти йди на стайню. Скажи, що я велів. Та вони й самі тебе послухають. Я підійшов попрощатися. Він затримав мою руку: «Стривай. Тобі ж ще потрібна довідка, що колгосп відпустив твого батька на заробітки, а то ж у місті його не пропишуть. І він написав мені довідку, підписавши за голову та за себе, і пристукнув гербовою печаткою. Ну, а тепер іди, а то можеш живим не довезти свого «заробітника».
Покидаючи рідне село, Петро Григоренко побачивши на його вулицях неприбрані трупи. Він застав перших жертв Голодомору. У 1932 році він переводиться до Військово-технічної академії в Ленінграді, а потім до Військово-інженерної академії в Москві, яку закінчує 1934 року з відзнакою після чого, розпочинається його військова кар'єра спочатку він працював на командних посадах у Білоруському військовому окрузі, потім був слухачем академії Генерального штабу. У 1938 році він ледь не потрапив під каток репресій, завдяки своїй вдачі, однак, він отримав від свого брата який теж не потрапив під каток репресій він розповідь про злочини та безкарність чекістів у Запоріжжі. Тоді Петро Григорович записався на прийом до генерального прокурора СРСР Андрія Вишинського – одного з організаторів показових судових процесів 1930-х років. Як казав Григоренко пізніше: “Я не розумів того, що сам ходив цього часу по лезу ножа”. Після цієї розмови низку організаторів репресій в Запоріжжі було заарештовано тим самим, врятувавши багатьох людей від репресій.
У тому ж році Григоренка перевели до Далекого Сходу де він проходив військову службу, він навіть встиг прийняти участь у боях проти японців за Халхін-Гол де був поранений. Перебував на Далекому Сході до 1943, він перевівся до радянсько-німецького фронту, спочатку він воював у складі Прибалтійського фронту, згодом перевівся до 4-го Українського фронту де він приймав участь у "визволенні" Карпатах. Після закінчення війни, Григоренко перебрався до Москви де він працював у військовій академії ім. М. В. Фрунзе науковим співробітником він писав різні статті на військові теми, захистив кандидатську дисертацію «Особливості організації та введення загальновійськового наступального бою у горах» засновуючись на власному досвіді в боях у Карпатах.
Родина фотографія Григоренків, 1950-ті роки
----
Однак, у 1961 році він виступив з промовою яка змінила його життя назавжди, промова була виголошена на ХХ з'їзді КПРС у Москві де було розвінчання культу особи Сталіна, Григоренко підтримав дану ідею, однак він наголосив на тому, що не повинен бути новий культ особи, натякаючи тим самим на Микиту Хрущова внаслідок чого, був звільнений з академії та направили служити до Уссурійська де він не те що полишив подальшу критику радянського уряду, а активно її розпочав, так він розпочав друкувати листівки у яких розповідалося про бюрократичне переродження радянської держави, її каральна політика стосовно робітників (придушення заворушень у Новочеркаську, Темиртау і Тбілісі), причини продовольчої кризи в країні.
Внаслідок чого, у 1964 році його було затримано співробітниками КДБ у аеропорту Хабаровська та доправлено до Москви спочатку до внутрішньої в'язниці яка знаходилася на Лубянці, де йому пропонували "покаятися", однак Григоренко відмовився і його було направлено до психлікарні у місті Ленінград (Санкт-Петербург) де, за словами його жінки Зінаїди йому кололи потужні ліки від яких у Григоренка з'явилась на обличчі конвульсії. І це призвело до того, що він був у несвідомому стані, тоді, його дружина протестувала проти такого свавілля і після протесту було припили колоти йому ці препарати він був врятований. Григоренко став першим українським дисидентом який відчув на собі, нові методи боротьби радянської влади проти тих, хто виступав проти неї, а саме каральну психіатрію.
Після приходу до влади Леоніда Брежнєва, його випустили з в'язниці однак не поновили на військові посади тоді, Григоренко ким тільки не працював, працював він екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні.
Окрім праці, він розпочався його кар'єра в дисидентському русі, перший його рух був російським, тоді у 1966 році Олександр Добровольський з яким Григоренко познайомився під час перебування у психлікарні ввів його до групи московських дисидентів де він дізнався про долю депортованих народів під час німецько-радянської війни зокрема, його особисто, зацікавила доля кримськотатарського народу однак, до нього також зверталися і інші народи яких було депортовано з їхньої батьківщині.
У 1968 році в Москві в ресторані «Алтай»
відбувається зустріч представників російського та кримськотатарського дисидентського руху, зустріч відбулася на честь 72-річчя письменника Олексія Костеріна, чия стаття «Про малих і забутих», присвячена проблемам виселених народів, отримала широке ходіння в самвидаві та серед кримських татар. В той самий час відбулася і вже відома промова Григоренка у якій наголошено було що
«Кримських татар хотіли винищити як націю, частково ‒ фізично, потім ‒ шляхом асиміляції. Саме для останнього кримських татар позбавили споконвічної Батьківщини... Ліквідували: кримськотатарську національну автономію, кримськотатарську мову, кримськотатарську літературу, духовне життя народу, його вірування, традиції, свята»
Дана промова, стала однією з відправних точок до протестів кримських татар у Москві 1968 році яка стала одним з важливих протест в історії руху і на цьому протесті, був присутній сам Григоренко, хоча, його просили не приходити на цей протест. В наслідок участі Григоренка у цьому протесті, на Григоренка почали готувати арешт КДБ і вони вирішили зробити наступне, після другого протесту татар у Москві проти паспортної системи, було заарештовано було багато людей і тоді, в Ташкенті повинен бути розпочатий судовий процес проти цих всіх акцій в тому числі і голови Мустафи Джемільова, до Григоренка звернулося понад 2 тисяч осіб з метою їхнього захисту, звичайно що Григоренко не відмовив їм, перед вилітом до Ташкенту до нього постукали у двері де заявили що вони татари з Ташкенту, Григоренко з радістю відкрив а то виявилися співробітники КДБ, провели обшук та відправили його до психлікарні (знову) але навідміну від цього разу Григоренку не кололи препарати а просто тримали його, як політв'язня тоді, проти його арешту виступила українська діаспора, українські дисиденти, кримські татари та міжнародна спільнота і у 1974 році його було випущено на волю і він продовжив свою правозахисну діяльність. Першою справою якою він розпочав займатися це справа Мустафи Джемільова де він його захищав і захистив його, відновив зв'язки з Андрієм Сахаровим відомим радянським вченим та дисидентом. У 1976 році у співпраці з Миколою Руденком вони створили Українську Гельсінську Спілку. У наступному році він отримав візу в США заради того, щоб зустрітися зі своїм сином Андрієм який емігрував трохи раніше, однак, він вирішив вже не повертатися назад і тоді, у 1978 року радянський уряд лишив його радянського громадянства.
Незважаючи на те, що його полишили громадянства він проявив на Заході себе дуже чудово, він проявив себе доволі чудово він поселився у Нью-Йорку проявив він громадському життя, очолив закордонне представництво Української Гельсінкської Групи; читав в університетах лекції з прав людини, брав участь у різних міжнародних форумах, зустрічався з главами урядів, включаючи президентів США Джиммі Картера та Рональда Рейгана, прем'єр-міністра Великої Британії Маргарет Тетчер і багатьох інших; його статті публікувалися в провідних засобах масової інформації демократичних країн, а також, за дорученням УГГ, СКВУ, Литовського, Латишського та Білоруського Світового Конгресу Григоренко подав до ООН Акт про деколонізацію СРСР. Але, попри його вдалу кар'єру на Заході він дуже сильно тужив за Батьківщиною на превеликий жаль Григоренко не дочекався відродження України, 21 лютого 1987 року Петро Григоренко помер. Похований він Саут-Баунд-Брук де знаходиться український некрополь.
Висновок
Життєвий шлях Петра Григоренка — це винятковий приклад перетворення з вірного сина радянської системи на її безкомпромісного критика, борця за права людини та свободу поневолених народів. Пройшовши крізь жорстокі репресії, переслідування, психіатричне ув’язнення та втрату батьківщини, він не зламався, а навпаки — утвердився у своїх переконаннях. Його боротьба стала символом моральної стійкості, людської гідності та самопожертви заради справедливості. Григоренко не лише виступав проти тоталітаризму, а й відстоював права кримських татар, українців, представників інших депортованих народів, довівши свою щиру відданість загальнолюдським цінностям. Навіть у вимушеній еміграції він залишався голосом пригноблених, гідно представляючи український визвольний рух на міжнародній арені. Постать Петра Григоренка — це жива пам’ять про боротьбу, яка не знає кордонів, і приклад того, як одна людина може протистояти цілій імперії, залишаючись вірною правді до самого кінця.
Григоренко. П. Спогади / Детройт, 1984 р. вид. Українські вісті
Григоренко. А. Человек который не смог молчать... часть первая / под общ. ред. А. П. Григоренко; ОО «Харьковская правоза-щитная группа». — Харьков: ООО «Издательство права человека», 2015.
Григоренко. П. В подполье можно встретить только крыс / Нью-Йорк, 1981 г. изд. Детинец
Зубарєв. Д. І., Кузовкін. Г. І. Григоренко Петро Григорович // Віртуальний музей дисидентського руху
Толстеньова. В. Роль Петра Григоровича Григоренка у розвитку кримськотатарського національного руху (1960-1970 рр.) // Наукові записки. Серія «Історичні записки» випуск 21
Комментарии
Отправить комментарий