Запоріжжя у період Перших визволених змагань

З початком у Першої світової війни місто Запоріжжя було повітовим містом у складі Катеринославської губернії та мало назву Олександрівськ у цьому місті проживало 69 тисяч осіб. Місто було одним з центром сільськогосподарського машинобудування та торгівлі товарним хлібом на півдні царської росії.

Участь Російської імперії у Першій світовій війні справила неоднозначний вплив на стан як міського господарства так і торгово-промислового потенціалу Олександрівська на початку 1917р. Триваюча третій рік війна набувала затяжного характеру і вимагала дедалі більшої кількості людських і матеріальних ресурсів, потреби фронту стали пріоритетними у житті держави. Саме в ці роки економічний потенціал міста помітно зріс завдяки евакуації сюди промислових підприємств з інших регіонів, що знаходилися поблизу театру військових дій.

З початку Лютневої революції 1917 р. в Росії стала тим каталізатором, під впливом якого активізувалося українське суспільно-політичне життя, зокрема і у Запорізькому краї. Широкий відгук отримало проголошення І та ІІ Універсалів Української центральної ради. У березні на хвилі революційних подій в губернському центрі відроджується українське національне життя так, відроджується товариство «Просвіта» яке було заборонено у 1916 році. Тоді ж, у середині березня завдяки робітникам і учням середніх шкіл у Олександрівську було відкрито товариство «Просвіта» до якої в перший вечір записалось 150 (!) чоловік «Просвіта» розпочала свою працю.

---

Народний дім товариства «Просвіта»

---

До ради товариства увійшли Олександр Ткаченко, Янчук, Обраменко, Козачук, Похілов, Безверхий, Сіваш та інші. Серед засновників «Просвіти» у місті були три залізничника та сім поштовиків. До керівництва ж філії увійшли Олександр Ткаченко (голова), Юрій Магалевський, Скасків та Іван Оліфер. Також, було прийнято статут Олександрівської «Просвіти» де говорилося що вона «становить своїм обов'язком працювати для розвитку просвіти й добробуту українського народу, а також для його політичного виховання і взагалі для розвитку української національної культури».

На початку травня 1917 року при товаристві «Просвіта» було організовано наступні комісії : шкільна, бібліотечну, театральну, співочу, лекційну тощо, було відкрито кіоск з українськими книжками котрий користувався значним попитом. Однак, була одна суттєва проблема не вистачало коштів на облаштування бібліотеки. Через це, просвітяни зверталися до міської думи щоб вона допопогла фінансово й надати субсидію на бібліотеку. Це питання було вирішено тільки 27 вересня коли міська дума прийняла рішення про виділення 200 карбованців на просвітницьку діяльність. Після того як були виділені кошти на бібліотеку «Просвіти» то було наповнення фондів бібліотеки книг українською мовою, відомо що був Кобзар, Енеїда та казки Ганса Крістіана Андерсена. 

Але поруч з товариством «Просвіта» існували і інші національно-культурні організації, так літом 1917 року було утворено робітниками залізничниками курені «Січ» (К. Білашкевич) та «Хортиця» (Іван Оліфер). Керівники куренів брали активну участь у засіданні повітової Ради, міської думи, а І. Оліфер став членом міської Ради робітничих і солдатських депутатів. Також, ще у квітні 1917 року було сформовано у місті поліцію для забезпечення безпеки у місті однак, були у них проблеми, з фінансуванням, штатом поліції, незадоволені кількості заробітної плати та матеріально-технічного забезпечення. Спочатку були підвищенні заробітні плати для співробітників поліції, однак вони не задовольнили їх, так як ціни росли на очах, тоді співробітники поліції підписали ультимативний документ, у якому говориться щоб місцева влада підвищила зарплату до 1 вересня в іншому випадку, вони не вийдуть на роботу та не будуть нести правоохоронну службу. Окрім того, у їхньому виробленому уставі, вони вимагали що б у них було право приймати на роботу, звільняти та переводити працівників міліції за погодженням з начальником. Цей статут не був зареєстрований окружним судом і суперечив постанові Тимчасового уряду про заснування міліції, згідно з якою призначення начальника міліції та його помічників було прерогативою міської управи. А прийом на службу, переведення та звільнення решти співробітників – начальника міліції. Слід зазначити, що міську праву було вироблено новий штатний розпис міської міліції, але потрібен був час для затвердження його міською думою. Ті, хто пред'явив ультиматум, відмовилися чекати рішення думи. За обставин, що склалися, міська влада прийняла рішення звільнити з 21 вересня всіх службовців міської міліції, які підписали ультимативну вимогу до управи. Для несення служби з охорони правопорядку в місті було запрошено військовослужбовців Кримського кінного полку та 2-ї сотні 2-го Волзького полку Терського козачого війська, розквартованих в Олександрівську. Міська дума на своєму засіданні 22 вересня 1917 р. схвалила рішення управи щодо міської міліції та надала їй надалі повну свободу дій з цього питання. 

Не менш цікаво розгорталися події навколо товариства «Просвіти» так як з початку заснування «Просвіти» у Олександрівську не було офіційного приміщення тоді, голова «Просвіти» у Олександрівську Омелян Лазаревський, звернувся до міської думи щоби вони передали Народний дім для потреб товариства «Просвіти». Своє прохання він аргументував тим, що товариство «могло б свою працю іще ширше розвити для піднесення української національної культури свого народу, і найбільш тут, в Олександрівську, котрий стоїть як раз в тім місці, де була перша запоріжська Січь на острові Хортиця, і котрий відомий всякому українцю».

На наступний день відбулося засідання українських організацій і партій з метою відправити листа до Олександрівської міської управи про передачі міської управи Народного дому до «Просвіти».

Вже 20 липня відбулося засідання міської думи міста, де було постановлено не передавати Народний дім «Просвіті» аргументуючи тим, що «народний дім потрібен для потреб національних товариств міста у користуванні Народним домом та планованим відкриттям у будівлі Біржі праці.», однак, в тому ж рішенні пропонувалося передати одне з пустих приміщень для облаштування бібліотеки - читальні для безкоштовного користування. 10 листопада, під час планового ремонту Народного дому, міська дума передала під управління товариства «Просвіти» повністю так як товариство також взяла відповідальність та участь у ремонті. 

У вересні було сформовано у Олександрівську і загін вільного козацтва. Це трапилось завдяки тому, що відбулося засідання повітової Ради та представників УСДРП й УПСР. 

Під головуванням голови повітової Ради Юрій Магалевський на засіданні обговорили позицію міської Ради щодо УЦР та автономії України. Також вирішено негайно приступити до формування Вільного козацтва, зокрема через загрозу анархії та бунтів у Олександрівську. Місцеву сотню Вільного козацтва очолив Іван Оліфер, до її складу входило 50-60 осіб. Основу їхню склали залізничники. 

Як не вигладала картинка, проте у будь-якому випадку є нестабільність і ця нестабільність проявилася у формуванні більшовицького уряду у Петрограді. Так, 27 жовтня 1917 року о 4-ій годині ранку, відбулася спроба більшовиків захопити владу в Олександрівську, але що цікаво, владу хотіла захопити анархо-комуністка, місцева жителька Марія Никифорова її було заарештовано але згодом її та спільників було заарештовано в той же день, але трохи згодом Олександрівська міська управа ухвалила рішення про створення комітету з охорони громадської безпеки з представників міської та земської управ, Ради робітників, солдатських та селянських депутатів, військових організацій та військових частин, соціалістичних партій та громадських організацій.  

---

Марія Никифорова

---

26 листопада, на площі Тараса Шевченка (нині парк Авіаторів) відбулося свято з нагоди проголошення ІІІ універсалу УЦР було відправлено молебень після якої відбувся парад вояків-українців серед яких були і Вільні козаки. Після параду кандидат Українських Установчих зборів Радомський виступив з промовою. Крім нього, маніфестантів вітали комісар УНР Лазаренко, голова повітової управи Міхно, голова повітової Ради Юрій Магалевський, голова ради селянських депутатів Іванченко, від земельного комітету – Скрипник, від Вільного козацтва – Іван Оліфер. Останні слова кожного промовця покривалися гучними «Слава!» і оплесками. 

Незважаючи на те, що більшовикам не вдалося захопити владу у Олександрівську вони пішли по іншому шляху, вони не мали достатньої підтримки вони почали готувати озброєнне повстання формували на заводах озброєні загони робітників, вони агітували на свій бік солдатів місцевого гарнізону. Озброєнні загони Центральної Ради, що зміцнилися до середини листопада в Олександрівську, почали роззброювати солдатів більшовицьких частин була у них спроба захопити автомайстерні Бадовського де на той момент ремонтувалися бронеавтомобілі 

Перші бої за встановлення радянської влади в Олександрівську розпочалися 12 грудня 1917 р. Увечері цього дня до міста на допомогу місцевим більшовикам прибули два ешелони моряків-чорноморців під командуванням Мокроусова. Матроси зайняли Південний залізничний вокзал. Для запобігання можливому збройному зіткненню між протиборчими силами міська дума ухвалила рішення делегувати своїх представників на Південний вокзал (Запоріжжя-І) до моряків та на Катерининський вокзал (Запоріжжя-ІІ), де зосередилися українські війська, донські козаки та кримський ескадрон, а також до Ради робочих та солдатських депутатів. Міський голова Попов закликав командування моряків не входити до міста та розпочати переговори з українськими військами та козаками. Тим не менш, озброєний загін моряків рушив у місто, де був обстріляний українськими військами, в результаті загін був розбитий: частина моряків убита і поранена, моряки, що залишилися, взяті в полон. Після цього сторони обмінялися умовами мирного вирішення конфлікту, посередником виступив міський голова. Так як ці умови виявилися неприйнятними для обох сторін, бойові дії продовжувалися. Загін матросів зайняв міську електростанцію та вступив у бій із козаками. Міський голова неодноразово пропонував матросам залишити електростанцію, оскільки її пошкодження могло спричинити зупинку міського водопроводу та інших служб, які забезпечували життєдіяльність міста. Чорноморці відмовилися залишити електростанцію і вона припинила роботу. Цілу ніч представники міської управи безуспішно вели переговори з обома сторонами конфлікту. Вранці моряки розпочали гарматний обстріл Катерининського вокзалу. Члени міськради відновили переговори з воюючими сторонами, робили розпорядження щодо виклику карет швидкої допомоги пораненим, ремонту пошкоджень на електростанції та ін. Надвечір 13 грудня загін моряків залишив місто на умовах, запропонованих командуванням українських частин. 

Згодом бої відновилися коли місцеві більшовики захопили автомайстерні Бадовського. Сили були нерівні 300 місцевих червоногвардійців проти 40 вільних козаків, 13 вояків-українців і десятка старшин. Більшість вояків розташованого у Олександрівську 8-го авто панцерного дивізіону підтримували більшовиків й лише поодинокі офіцери виступали на боці Центральної Ради. Кримськотатарський ескадрон, який перебував у місті, дотримувався нейтралітету. Однак, прибуло підкріплення з Сімферополя, прибув гайдамацький курінь який нараховує 250 осіб що в свою чергу трохи підвищило сили української частини, на наступний день гайдамаки зайняли автомайстерні Бадовського.  А 27 грудня більшовиків знищили, однак, місцева не влаштувала репресій проти тих людей, які повстали. Більшовики повернулися, але на цей раз, це були вже невеликі місцеві загони, це були більшовики з Петрограду, Москви та Катеринославі місто більшовики захопили без жодного пострілу, так як гайдамаків розформували. 

Після того, як місто було зайнято більшовиками гайдамаки та вільні козаки, які залишилися вірними УНР, невеликими загонами відступали за Дніпро. Частина вільних козаків на чолі із Юрієм Магалевським та Іваном Оліфером від’їхали до Києва, де взяли участь у придушенні повстання на Арсеналі та обороні самого міста. Деякі козаки та старшини залишилися у Олександрівську для підпільної роботи. Решта відступила у плавні Великого Лугу* й проводила партизанську боротьбу.  Після приходу до влади більшовиків розпочалися репресії проти всіх проукраїнських організацій та людей як згадував місцевий житель Гаврило Гордієнко у своїх спогадах що навіть Шевченко на той час був для більшовиків «таким самим «контрою» як напр. і Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка й самі портрети його профанували, дерли, топтали їх». З підписанням Брест-Литовського мирного договору заради того щоб допомогти Армії УНР у боротьбі з більшовиками. У складі австрійської армії перебував полк Українських січових стрільців, який у першій половині квітня, пройшовши Одесу, Херсон та Нікополь, прибув під Олександрівськ.

У с. Нижнє Тарасівське селяни розповіли січовим стрільцям, що у с. Біленьке знаходиться більшовицька залога. В цьому напрямку виїхала одна чота як передня сторожа. До бою не дійшло, оскільки на той час більшовики вже залишили населений пункт. 

Стрілецькі сотні увійшли до Біленького при звуках церковних дзвонів, їх зустрічали місцеві жителі та загін Вільних козаків. Останні надали інформацію, що в Олександрівську знаходиться сильна більшовицька залога, в якій однак панував нелад. Здавалося, що місто неважко зайняти швидким наступом.

Командир січових стрільців сотник Осип Микитка 13 квітня 1918 року прийняв рішення атакувати Олександрівськ силою лише одного куреня. До цієї операції долучилися біленьківські вільні козаки силою близько 30 осіб. Згодом до Січовиків приєдналися і «Запорізький корпус» Петра Болбочана який мав наказ рухатися в бік Криму. Обидві армії увійшли синхронно і тоді, голова місцевої управи запропонував щоб ці обидві військові формації влаштували парад, і вони погодилися провести цей парад. 

---

Зустріч військ УСС та Запорізького корпусу на околицях міста Олександрівська

---

Зі спогадів військового УСС Андрія Кігічака як відбувся військовий парад

«Вулиці міста Олександрівська наповнилась народом по обох боках. Проходили ряди запорізької піхоти, побрязкуючи зброєю , гарцюючи переїжджала кіннота, цокотіли колеса легкої та важкої артилерії, гуділи мотори автомашини ,тихо просувалися наколесники, а в повітрі гуділо : «Слава Україні!». Логотіли жовтоблакитні прапори й земля весело відгукувалась на марші непоборних.»

Війська Болбочана далі рухалася в бік Криму визволяючи землі від більшовиків, а Січові Стрільці залишилися у Запоріжжі. Після звільнення міста від більшовиків, відбулося відновлення українського національного життя в Запоріжжі, так було відновлено діяльність товариства «Просвіта» до якої долучилися війська УСС вони тісно співпрацювали з «Просвітою» : допомагали місцевим активістам організовувати політичну, військову та освітню напрямки діяльності. Стрільці запрошували викладати на курсах українознавства для залізничників, займалися упорядкуванням бібліотеки «Просвіти», співпрацювали з місцевими українськими газетами, зокрема тижневиком «Січ». У міському парку відбувалися гуляння, грав стрілецький оркестр. По всьому місті спільно організовували читальні, освітні гуртки, вистави з української класики, навчаючи грамоти місцеве населення і навіть впливаючи на мову богослужіння.

Окрім того, деякі Січові Стрільці навіть ходили на могилу останнього кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Гладкого який похований був там. 

---

Могила Йосипа Гладкого на початку ХХ століття

---

Після Кримської операції війська Петра Болбочана напочатку червня увійшли до Запоріжжя де вони перебували до кінця червня, а наприкінці червня на острові Хортиця відбулася панахида за тих, хто віддав життя за Україну, там були присутні як представники армії УНР так і Січових Стрільців, зі спогадів Никифора Авраменка

«Великим пароплавом, без зброї курені переправились через Дніпро і пішо пройшли коло 4-х кілометрів на найвище місце в голові острова. Було запрошено кілька гостей, серед їх і Андрій [рідний брат Н. Авраменка -авт.]. По дорозі затримувались коло історичних місць, як редут на Вошивій скелі, оборонні фортифікації першої Січі з видом на урочище Сагайдачного, Стовпи… На найвищому місці поставлено приготовлений гранітний пам'ятник з хрестом і одповідним написом. Дивились гості на кількатисячну групу наслідників колишньої козацької слави, і не одному блиснуло сльозою око.

Після короткого одпочинку польовий священик пан-отець Микола Мошняга посвятив пам'ятник, одслужив молебень за закінчення боїв та панахиду за полеглих за волю тепер і колись. Оркестр грав одповідні мелодії, хор співав величаво. Виголосили мови полковник Болбочан, Оліфер [отаман Олександрівського куреня Вільного козацтва] і Андрій. То були хвилі глибокого скуплення, поваги, порушення душевних струн.

Наступили поминки. Наше постачання постаралось. Німці-колоністи, господарі Хортиці, тоже несподівано привезли пару возів молока, масла, ковбас, хліба. Їли і пили хто що хотів і скілько хотів. Довго, до вечора тягнулись поминки під музику і спів. Як довга і широка Україна, знайшлись тут представники всіх земель: Київщини, Полтавщини, Харківщини, Запорожжя, Волині, Поділля, Полісся, Бессарабії, з-над Дністра. Каждому запали в душу ці хвилі, як символ соборності України».

Переворот Скоропадського українські військові та свідоме українське населення зустріли негативно так як, після приходу відігравати роль русифіковані верстви населення. Відповідно до своїх уподобань, вони почали пристосовувати до себе оточуюче середовище, це все призвело до того, що була навіть спроба повстання Вільного козацтва на чолі з головою Вільного козацтва Івана Оліфера, однак, представник Січових Стрільців провів перемовини з Іваном Оліфером і тоді Оліфер прийняв рішення не підіймати повстання а також, він виїхав з міста. 

---

Панахида на острові Хортиця

---

Але незважаючи на такі репресії зі сторони гетьманського уряду та просування русифікованого елементу була спроба відкрити українську книгарню, цим питання зацікавилося УСДРП де вони попросили міську управу виділити приміщення. Звичайно невдоволення новою владою призвело до того що, відбувся ріст опозиційних партій та українських організацій, так під час антигетьманського повстання місто Олександрівськ перейшло під керівництво Директорії, 24 листопада було отримано наказ від Олександрівської повітової революційної ради видала наказ волосним земським управам про встановлення влади УНР у повіті. Вільним козакам наказувалося роззброїти Державну варту і всіх багатіїв-землевласників. 

Тих, хто був причетний до репресій гетьманської адміністрації необхідно було відправити в Революційну Раду для суду. Така ж доля очікувала тих представників офіцерського корпусу, які «нищуть здобутки революції». А також щоб новоутворений 1-ий Хортицький курінь вільного козацтва виконував роль військової залоги міста багато молоді вступало до війська. Місто Олександрівськ не оминуло друга більшовицька окупація яка відбулася напочатку січня майже нічого не змінилося з минулорічної окупації. На відміну від минулого разу, розпочалося організація підпільно - партизанської боротьби. У першій половині 1919 р. біля Катеринослава та Олександрівська бойові дії з більшовицькими військами вів Катеринославський Кіш вільнокозацьких повстанських військ. У другій половині того ж року повстанці вже вели бої проти Добровольчої армії Антона Денікіна а згодом і анархістів які зайняли місто 11 листопада 1919 року.  Анархісти не затрималися надовго згодом їх вибили білогвардійці а тих, більшовики які окупували місто остаточно у жовтні 1920 року. У березні 1921 р. за пропозицією міської влади була змінена назва міста, Олександрівськ став Запоріжжям. Також, варто розповісти що у 1921 році та 1922 роках у Запоріжжі за сприянням відомого українського історика Якова Новицького було відкрито музей на місці колишньої земської управи де директором став Новицький, а також було відкрито у наступному році сучасний обласний архів які зараз попри війну та обстріли продовжують виконувати свої функції та розповідають що Запоріжжя це Україна. 

Висновок 

Запоріжжя в період Перших визвольних змагань стало одним із важливих центрів боротьби за українську державність. Попри численні окупації, репресії та складну політичну ситуацію, місто дало притулок українським військовим формуванням, діячам культури та патріотично налаштованим громадянам. Події тих років залишили глибокий слід у пам’яті запоріжців і стали частиною героїчної історії боротьби за свободу України. Саме завдяки таким містам, як Запоріжжя, і формувалася національна свідомість, що згодом стала основою для відновлення незалежності наприкінці XX століття. 

Пояснення

*Великий Луг  - історична назва місцевості, велетенських річкових плавнів, які існували до 1950 року на лівому березі Дніпра, між Дніпром і його притокою Кінською, а також тягнулись широкою смугою вздовж правого берега від гирла річки Середня Хортиця. Плавні, зарослі листяним лісом, очеретом і рогозом мали площу понад 400 км² Великий Луг був затоплений водами Каховського водосховища у 1955–1957 роках за винятком деяких ділянок.

В результаті підриву Каховської ГЕС 6 червня 2023 року, Великий Луг був вивільнений на поверхню. 

Список використаних джерел і літератури 

Архієрейський. Д. Тернистий шлях Революційної повстанської армії України (махновців) 1918-1921 рр. / Київ, 2019 р. вид. Темпора 

Авраменко. Н. Спомин Запорожця / Київ, 2007 р. вид. Темпора 

Бокій. Г. Діяльність культурно-освітнього товариства «Просвіта» в м. Олександрівська // ДАЗО

Бондарь. В. А., Величко. Е. Г. Александровское городское самоуправлениев период революционных событий 1917 года (По документам Государственного архива Запорожской области) // інтернет - ресурс «Запорізька спільна дія» [режим доступу] : https://web.archive.org/web/20160813064903/http://ssrk.zp.ua/art-43.html

Вишиваний. В. Автобіографія. // ЦДАВО України. Ф. 1075. Оп. 4. Спр. 18-а

В. П. Могила останнього кошового // журнал «Українське козацтво» ч. 3 (29) 

Бондаренко. В. Олександрівський курінь вільного козацтва (1917-1920 рр.) // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя: Просвіта, 2009. – Вип. XXV. 

Гірняк. Н. Полковник Василь Вишиваний / Вінніпег, 1956 р. вид. Видав хорунжий УСС Дмитро Микитюк

Гордієнко. Г. Вовнизький повстанський відділ та інші спогади з Олександрівська 1920 року / Запоріжжя, 2019 р. вид. Запорізького науково-дослідного центру «Спадщина»

ДАЗО. Ф-24, оп. 7, спр. 44, арк. 9

ДАЗО. Ф-24, оп. 7, спр. 44, арк. 10-10

ДАЗО. Ф-24, оп. 7, спр. 44, арк. 12

ДАЗО. Ф-24, оп. 7, спр. 44, арк. 22

ДАЗО. ф. 24, оп. 7, спр. 42, арк. 4

ДАЗО. ф. 24, оп. 7, спр. 66, арк. 1

ДАЗО. P-3, оп. 1, спр. 458, арк... 20,20 зв. 

ДАЗО. ф. 24, оп.7, спр. 44, арк. 48

ДАЗО. ф. 24, оп. 7, спр. 281

Кігічак. А. Памятні дні в Олександрівську // Український журнал для молоді і старших «Екран» ч. 78, листопад - грудень 1974 р. 

Магалевський. Ю. В Олександрівську на Запоріжжі (Спомин про боротьбу з червоною Москвою) // «Дніпро» : календар-альманах на звичайний рік 1929. – Львів : Накладом Укр. Т-ва допомоги емігрантам з Великої України, 1928.

Турченко. Г. Запорізький край за доби Центральної Ради // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. – Запоріжжя: Просвіта, 2009. – Вип. XXV.

Щур. Ю. Відродження «Просвіти» в Олександрівську (Запоріжжі) 1917 року на хвилі революції // інтернет - ресурс «Націоналістичний портал» режим доступу : https://ukrnationalism.com/history/3207-vidrodzhennia-prosvity-v-oleksandrivsku-zaporizhzhi-1917-roku-na-khvyli-revoliutsii.html

Щур. Ю. Українська революція на території Запорізької області (1917-1921рр.)  // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2018. Вип. 51.