Хто визволив Олександрівськ у 1918 році

Я, як мешканець Олександрівська, недалеко від Південної залізниці, що веде з Харкова до Севастополя, був наочним свідком бою за місто Олександрівськ в один із перших днів у квітні місяця. Подаю тут моменти, які мають тривалу вартість, тому документально їх можна вважати цінними для історії. З 15 січня 1918 року (за нов.ст.) в місті була совєтська влада. Того дня в місто аж з Петрограду прибула так звана "Червона гравдія". Назва "гвардія", та ще "червона" заінтригували мене тому,що нагадувала мені колишніх вояків російської імператорської гвардії,які прибували додому на відпустки у парадній формі різних кольорів та з нагрудниками інших кольорів. При назві "червона гвардія" так і вживалися мені якійсь не то гусари,не то улани, тому я один з перших побував на Південному двірці, де стояв ешелон з "червоною гвардією" і всім бажаючим роздавали зброю з закликом ставати в ряди та боротися за совєтську владу! Яке ж було моє розчарування, коли в тій "червоній гвардії"я не побачив ні одного вояка, які би взагалі надавалися служити в гвардії!Мало не всі вони були майже однолітки (16 літ тоді в тих днях сповнялося!). Аж соромно було відчувати, що перед такою "червоною гвардією"відійшли українські гайдамаки з українізованих частин, які доти стояли в місті. Зброя, яку роздавали червоноармійці, була дотопна "берданки" на один патрон, неймовірно довгі й відповідно до того й тяжкі. Протягом трьох місяців, поки тривала совєтська влада, до приходу німців, жодних відділв совєтської армії не було! були окремі відділи, які без кривди для них не можна інакше назвати,як бандами. В тих бандах були вже дорослі вояки з колишньої російської армії,були серед них і матроси. На чолі тих банд стояли окремі хні ватажки, як напр.Полупанов, Мокрус та деякі інші, імен яких я же не пам'ятаю. А також голосна на той час Маруся Нікіфорова, яку я часто бачив, а з її тілохранителем озброєним з ніг до голови, як тоді казали, я випадково познайомився у кінотеатрі "Колізей", де він був з дівчинкою Марусею Нікіфоровою,рочків 3-4 віком. Дівчинка була гарненька, бо й її мама, не була непогана, яка вбиралася в чумарку перешиту з солдатським шинелі, а на голові мала пишну сиву папаху. В тих бандах були деякі мої сусіди й однолітки з мого передмісття, насиченого "набродом", який тепер і виконував ролю п'ятої колонії в боротьбі проти автохтоного господаря української землі - українського народу. Людські добросусідські відносини між нами не псувалися й від них я мав відомості про їхню діяльність над "углубленням" революції. всі згадані банди від'їздили час від часу на Захід за Дніпро, до Нікополя а іноді й до Апостолова. Затримувалися на малих станціях та робили вилазки у сусідні маєтки. Там грабували все, що впало їм в очі й поверталися до Олександрівська мало що не з лавровими вінками на головках, п'яні від своїх революційних "успіхів", а ще більше від справжнього алкоголю, якого було ще подостатком на державних горільчаних складах. Воєнно-поліційну службу в місті мав невеликий відділ при воєнному комісарі,та якась кількість горлорізів при ЧеКа. Поза тим жодної частини, яку би можна було називати військом, у місті протягом трьох місяців не було. І як що совєтська влада тоді трималася в місті, то тільки з-за браку будь-якої організації або української, або взагалі з колишніх старшин російської армії, яких було а було в місті багато! Коли з Заходу від Нікополя та з півночі від Синельникова мали наближатися німецькі війська,то совєтські банди спішили евакуюватися на Схід в напрямі Азовського моря. Коли залізниця Олександрівськ - Маріюпіль була вже загорожена, тоді евакувалися на Південь до Пришиба, а звідти знову ж таки на Схід. В останніх днях совєтської влади в місті деякі українські старшини заворушилися й організували якусь боївку, в якій були й такі юнаки,як я та на мені подібні.Завдання наше було сполювати й не дати зникнути з міста большевицьким головорям,як воєнний комісар та інші головарі в цивільному. Вони мали до диспозиції авта російського військового типу Путиловського заводу в Петрограді. Напрям їхньої втечі був на Південь, але з міста їм лежала дорога головною вулицею міста - Соборною. В призначений день я вірно відстояв на розі Соборної й Покровської біля Собору. За пазухою я мав ручну гранату, яку мав кинути в авто будь якого головаря, який перший проявиться на полі мого зору. Відстояв я вірно жо полудня і жодного головаря, ані авта не бачив бо зникли десь мабуть ще передсвітанком. Коли почалася артилерійська стрілянина, такі стійки,як моя,була зняті й я пішов додому,гранату віддавши тому старшині (це був прапорщик Іван Сорин),який її доручив мені. В місті вже небуло ніякого вже не було ніякого війська. Я пішов додому. Мій рідний дім був неподалік від в'їзду до Синельникова. Прибувши додому між першою й другою годиною,я був свідком так званої психологічної гарматньої стрілянини. Десь з- поза міста не так може на місто, як скоріше на степи, що лежали тут же за річечкою, було випущено може з десяток стрілів з польових чотирьох і пів цалевих гармат. Решту шість гранат, які не вибухнули, бо дали "осєчку", я пізніше знайшов неподалік нашого баштану під косаркою одного недбалого господаря Губенка, у якого косарка зимувала під відкритим небом на степу. Це добре пам'ятаю, бо пізніше, розбираюч ті гранати я сам мало не влетів на небеса! Далі за Тім Боці, як називали той степ за річкою, пройшла чота німецького війська на чолі з лейтенантом. Ішли вони лавою в точно виміряних інтервалах. І цей похід був також "психологічний", розрахований на глядачів нашого передмістя, які всі як один спостерігали як один "завзятий" бій за місто Олександрівськ. В між часі із - залізничого наступу Маріюпіль - Олександрівськ Катериненська почала показувати вояки, які здаля мали вигляд мов би водолази вилазять із води, бо такі широкі й масивні були німецькі шоломи в першій світовій війні Один поляк біженець, яких було багато в передмісті, сам з Познанщини, знав добре німецьку мову, запропонував мені піти на зустріч тим воякам з-поза насипу. Я радо погодився, хоч в душі може й були пригадки з російської пропагади про німецькі "звірства". Ми поволі, обережно наблизилися на зустріч воякам, які нам усміхалися й руками кликали до себе. ми обоє, бо й мій поляк трохи не був цілком спокійним, набрали відваги й підійшли до вояків, яких там було троє. Поляк відразу почав з ним розмовляти, вояки радо відзивалися. Навіть і я пробував додати пару слів із своєї шкільної німецької мови! Що нас здивувало, так це те, що вояки щойно вступили, так би мовити, лише на поріг міста, а вже замотували замки рушниць брезентованими покривками! Як вони знали що в місті ворога вже нема? За пару хвилин до нас наблизилися ще декілька вояків і ми, так би мовити, мов би привели їх у місто, прийшли на нашу головну на нашому передмістю Севастопольську вулицю. На вулиці було багато людей всі вийшли подивитися на справжніх германців, бо місцевих ми називали німцями, а це ж були справжні германці. на розі Севастопольської й Мідної вулиць жила численна родина німців, і мене неприємно вразило що мати з цієї родини голосно вигукнула "Дойчлянд, Дойчлянд юбер аллес!" От,подумав, проклята німкеня! В той день я в місті вже не був і що творилося в самому місті, того не знаю. Але Запорізький корпус під командою генерала Натієва показався перед брамами міста щойно на другий день після приходу німців. На другий день з самісінького ранку, українське військо їхало потягами ешельон за ешельоном. Залізниця попереду була переповнена, так що ешельони може більше стояли ніж їхали. І перед самим в'їздом до міста як раз коло жидівського цвинтаря сталося й нещастя, коли на попередній ешельон, який стояв, наїхав на наступний і вдарив з такою силою, що пошкодив останній вагон, в якому були коні. Були ранені коні й люди. Але, мов би, не дуже. Цілий день я крутився біля ешелонів та й не тільки я, радість з українського війська мали всі. Бо терор "червоної гвардії" був тоді поважний і люди з полегшою сприймали прихід української влади. Хоч трошки й дивно було бачити германців як союзників, які ще вчора були нашими ворогами. До таких оборотів на "всі 180" не так легко звикати звичайній людині. На другий день після приходу українського війська, яке властиво не прийшло, а прийшло, бо поїхало далі в Крим, визволяти ще й ту перлину Української Землі, в місті вже був призначений воєнний комендант Гемпелль і життя потихоньку починало входити в нормальну колію. Потягом з Нікополя до Олесандрівська прибути тоді не можна було, бо большевики при втечі з міста зірвали Кічкаський міст, моми того, що представники громадянства просили їх не робити такої кривди.

З Великого Лугу Запорізького не можна наступати на місто та ще й з гарматами, бо в квітні місяці Великий Луг завжди заллятий водою й там тоді нема жодного руху. Оповідали, а пізніше я начитався в різних споминах, що УСС-и прибули до міста пароплавами з Нікополя. Чи приймали участь у визволенню міста від большевиків, того свідком я не був. Бій за місто називають "визволенням" а не "здобуванням", так вірніше, бо здобувати не було від кого - ворог спротиву не робив!

Список використаних джерел і літератури

Гордієнко. Г.Хто визволив Олександрівськ у 1918 році // Українське козацтво. ч 2 (28) квітень - червень 1974