Починаючи з 1916 року війна набула позиційного характеру. Також, розпочалися проблеми у Німеччини яка почала відчувати проблему нестачи сировини та введення війни. У пошуку нових резервів для введення війни губернатори Варшави та Любліна оголосили про створення 5 листопада 1916 року Королівства Польського не було оголошено ніяких кордонів, лише співпраця з німецьким та австрійським урядом та майбутньої монархії на чолі з німецьким королем. Польське населення на "Акт 5 листопада" зустріло прохолодно. На початку січня 1917 року було утворено Тимчасова державна рада на чолі з землевласником Нємойовським а також було утворено Військову комісію що входила в раду очолив Юзеф Пілсудський.
Польський постер з приводу 5 листопада 1916 року
-
З початку повалення самодержавства на Росії активізувалися польські емігрантські кола та польські біженці, вони бажали бачити Польщу незалежну. В Україні також поляки почали презентувати себе як діючу політичну та військову силу. Так станом на 1917 рік в Україні діяли польські політичні організації які презентували польський рух в Україні а саме :
1) Польська соціалістична партія яка базувалася у Харкові;
2) Польський комітет виконавчий на Русі що базувався у Києві що був створений за ініціативи Національно-демократичної партії (які згодом стали ліберальною партією тобто ендеками);
3) Польський демократичний централ
Також, окрім польських політичних партій в Україні діяли і польські корпуси військова формація створена з представників польского населення спочатку в російській армії яка приймала участь у Галичині в 1917 році однак вона втратила багато військових внаслідок чого було прийнято рішення про повернення їх до Білорусі. Потім під час розкладання російської армії був сформований 2-й польський корпус в Одесі з різних родів військ. У момент квітня-травня 1918 року вони налічували у своєму складі близько 10 000 чоловік, 129 кулеметів, 5 гармат, 5 бронеавтомобілів і 10 літаків. Вони, під впливом ендеків, не визнали III універсал Центральної Ради, а під час війни між УНР і Радянською Росією зайняли нейтральне положення, але після зайняття України німецькими та австро-угорськими військами почали намагатися врегулювати своє правове становище. 4 квітня 1918 року їхнє керівництво підписало договір з урядом Української Народної Республіки, згідно з яким польські частини зобов'язувалися дотримуватися суворого нейтралітету та передислокуватися для об'єднання з I Польським корпусом, а УНР зобов'язалася забезпечувати підрозділи всім необхідним. Однак, у червні 1918 року ці корпуси були розформувані.
-
Пам'ятна нагорода з латуні польських солдатів після битви. Текст: "1918 - Канів - II корпус".
-
Окрім того, що діяли ці корпуси було також відомо що на території України діяли Польська Військова Організація яка вербувала офіцерів-поляків до своїх лав. Центральна Рада сприяла озброєнню завербованих нею військових, а Польська Військова організація в свою чергу сформувала військову дружину, яка взяла участь у січневих боях у місті Києві на стороні УНР
Отже, за часів УНР, можна констатувати що що дипломатичних відносин як таких не було зроблено, натомість, було встановлені стосунки з різними політичними та військовими формуванням.
Після підписання Брест-Литовського мирного договору та його таємного протоколу щодо майбутнього розділу Галичини на польську та українську неабияк обурило польське населення, так у Познані, Королівству Польському голова Януш Кухаревський та Станіслав Шептицький (брат митрополита УГКЦ Андрея Шептицького) та на Галичині (по крайній мірі де більшість становить поляки) відбулися патріотичні маніфестації з вимогою передивитись це питання на користь саме польського населення щоб Галичина приєдналася до складу майбутньої польської держави. Внаслідок чого, Юзеф Галлер котрий був командиром польського легіону відмовився підкорятися австрійському командуванню і перейшов до російського командування де він приєднався до 2-го польського корпусу, після його роззброєння він подавався на Далекий Схід звідкіля він хотів добратися до Франції.
Не менш спекотно було і у Відні, де українська депутація відстоювала право на відділення Галичини на дві частини, польську та українську як зазначив Кость Левицький, шо саме поділ Галичини є "єдиним правильним варіантом" таку ідею і підтримували українські депутати в Райхсраті та митрополит Андрей Шептицький.
-
Андрей Шептицький
-
З приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського була продовжена політика України щодо об'єднання всіх земель в одну єдину державу. Тверда позиція Гетьманату в обстоюванні реалізації умов Брестського договору щодо північно-західних кордонів Української Держави змусили Регентську раду, створену Центральними державами у Варшаві у жовтні 1917 р. на чолі з Янушем Радзивілом, ініціювати встановлення двосторонніх дипломатичних відносин.
-
Януш Радзивілл
-
До Києва 7 жовтня 1918 прибув її представник у ранзі надзвичайного посланника й уповноваженого міністра Станіслава Ваньковича, який вручив Павлу Скоропадському вірчі грамоти, де Українська Держава визначалася як «Велика», а відрядження до неї польського посла мотивувалося наміром, щоб два великі народи, віддані праці для добра людства, могли жити у мирі.
З прибуттям Станіслава Ваньковича і врученням вірчих грамот Павлу Скоропадському було започатковано відносини між Українською державою і відновленою Польською Республікою. Рада Міністрів Української Держави, зі свого боку, ухвалила постанову про створення з 15 жовтня 1918 р. дипломатичного представництва у Варшаві на чолі з послом Олександром Карпинським, який правда не встиг виїхати до Варшави.
Свідомо йдучі на зустріч відновленій польській державності гетьман та його уряд розраховували на лояльність Варшави при розв’язанні проблеми демаркації міждержавного кордону, насамперед, щодо Холмщини та Підляшшя. З моменту підписання Брест-Литовського мирного договору Холмщина була ще одним епіцентром протистояння з урядом Австро-Угорщини. Австро-Угорські війська були введені у південні райони Холмщини та не допускали українську адміністрацію. Пропонувався варіант що потрібно поступитися у питанні Холмщини а саме такої думки і притримувався і гетьман Скоропадський. 5 листопада 1918 року Гетьман Павло Скоропадський особисто звернувся до командування німецьких військ в Українській Державі з проханням щодо введення на територію південних повітів Холмщини, звідки евакуйовувалися австро-угорські частини, німецької армії та щоб були допущені у Брест українського кадрового формування для охорони адміністрації й місцевого населення. Через 4 дні Дмитро Дорошенко, який перебував із офіційним візитом у Берліні, домовився з імперським урядом про те, що до Південної Холмщини будуть введені 2 німецькі дивізії а також була допущена українська цивільна адміністрація. У той же день відкрилася і Рада Міністрів Української Держави на якій було доручено заступнику міністра закордонних справ Олександру Палтову щоб він відправив ноту протесту для польського уряду той не втручався у справи Холмщини та дав населенню право на самовизначення а також, дотримання домовленостей Брест-Литовського мирного договору.
Проте після того, як Регентська рада передала військову та цивільну владу 11 листопада 1918 р. генералу Юзефу Пілсудському до кінця листопада польські війська генерала Вацлава Івашкевича окупували Північну Холмщину, усе Підляшшя й навіть частину Західної Волині. Після встановлення польської влади на території Холмщині був заарештований крайовий староста Холмщини Олександр Скоропис – Йолтуховський котрий був призначений ще засів УЦР та був “відправлений до табору інтернованих”.
Після вибуху польсько-української війни в Галичині на прохання галичан Павло Скоропадський віддав наказ вислати їм на допомогу підрозділи Українських січових стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем, які, однак, відмовилися виконувати наказ гетьмана, тому, що брали активну участь у підготовці антигетьманського повстання, якою керував Український національний союз. На Волині дійшло до збройних зіткнень між гетьманськими й польськими військами. Поляки виявилися дещо вправнішими і встановили свій контроль над Холмщиною та Західною Волинню. Єдине на що спромігся офіційний Київ це дипломатичний протест під час антигетьманського повстання після цього була встановлена влада Директорії.
Отже, за часів вже Гетьманату було встановлено вже офіційно дипломатичні відносини з пронімецьким урядом у Варшаві який прагнув домогтися у вирішенні питань з приводу Холмщини, але через програш країн Центральних держав та проголошення незалежності Польщі та початку агресивних дій проти України ці питання були поставлені нанівець.
Окремо потрібно розповісти українсько-польські відносини в період Листопадового Зриву. Як зазначав трохи вище з моменту підписання договору, були пекельні дебати щодо Галичини. З розпадом Австро-Угорщини та завершенням першої світової війни, 5 жовтня Регентська Рада оголосила незалежність Польщі, а вже 28 жовтня у Кракові була утворена Польська ліквідаційна комісія яка мала на меті приєднати всю Галичину до складу Польщі що в свою чергу активізувало дії УНРади щодо встановлення у Східній Галичині польської влади, 30 жовтня був випущений указ Львівської УНРади щоб українські органи влади не підкорялися указами Ліквідаційної комісії.
В свою чергу розпочалося за розпорядженням начальника штабу Тадеушу Раздовольський генерала В. Чарторийського було призначено Генеральним комісаром для всієї Галичини із завданням перебрати "управу від генерал - полковника Гуйна", а також визначено генералів Пухальського та Ламезана де Салена командувачами польськими військами в районі Кракова та Львова. У самому Львові активізувалися польські воєнізовані організації, що підпорядковувалися підпільному Начальному комітетові.
Щоб забезпечити успішну місію Польської ліквідаційної комісії, 31 жовтня на засіданні керівників польських військових підрозділів та воєнізованих організацій у Львові було прийнято рішення про створення єдиного військового командування під керівництвом полковника Чеслава Мончинського, яке мало забезпечити взяття влади у місті. 1 листопада розпочалася відбувся Листопадовий Зрив. Одночасно з цим розпочалася польсько - українська війна яка на початку була між польськими воєнізованими формуваннями, а з проголошення незалежності Польщі 11 листопада переросла у повноцінну війну.
Після приходу до влади Директорії відбулося встановлення контактів з галичанами. Водночас почалося встановлення контактів з Польщею цю місію довірили В'ячеславу Прокоповичу, однак через конфлікт який тільки но розгортався. Однак все ж наприкінці січня 1919 року відновлена діяльність Варшавського посольства на чолі з Капринським а послом Польщі в Україні став Станіслав Васькович.
Однак у травні 1919 року, коли внаслідок синхронних ударів поляків та більшовиків обидві українські армії втратили майже всі території. Тоді 24 травня дипломат Борис Курдиновський від імені УНР підписав договір з прем’єром Польщі Ігнацієм Падеревським, за яким Україна зрікалася на користь Польщі Східної Галичини (ЗОУНР), а на Волині польсько-український кордон мав проходити по річці Стир. Після того, як про угоду стало відомо українському уряду, Курдиновського відкликали з Варшави, а сам договір оголосили недійсним. Та все ж Падеревський, ігноруючи українські спростування, сповна скористався «поступками» УНР на Паризькій мирній конференції.
У липні Галицька армія залишила межі ЗОУНР, на цьому гаряча фаза польсько-української війни завершилася. Директорія УНР прагнула домовитись про умови перемир’я та демаркаційну лінію, а в перспективі – укласти з Польщею політичну угоду, щоб замість ворога отримати союзника. Перемир’ям займалася делегація Петра Липка, а політичними переговорами – місія Пилипа Пилипчука. У грудні Андрій Лівицький підписав декларацію, за якої говориться що визнається право Польщі на землі Галичини, на території Польщі дозволяється формування українських дивізій на території Польщі, в свою чергу Польща визнає Україну як суверенну державу та надає військову допомогу. У Варшаві 21 квітня 1920 році було підписано Варшавську угоду яка підтвердила декларацію Лівицького таким чином Польща перетворилася з ворога на союзника України. Через 3 дні було підписано військову конвенцію яка передбачала об’єднання збройних сил Польщі з Армією УНР для спільних операцій в Україні було необхідним і надзвичайно важливим. Зауважимо, що на цей крок Пілсудський зважився, незважаючи на застереження Антанти, яка не вважала Україну самостійним чинником у боротьбі з Москвою. Втім, поразка білої армії була очевидною. У цій конвенції окрім озброєння та створення українських частин передбачалося створення українських адміністрацій на відвойовуваних територій а також польське військове командування. Цю конвенцію підписали Володимир Сінклер та М. Дідковський які мали спеціальні повноваження від уряду УНР.
Однак вже в жовтні через активні бойові дії та виснаженість польського населення війною та під тиском Антанти у жовтні 1920 року у Ризі відбулася Ризька конференція на якій Червона росія, УРСР та Польща підписали перемир'я а вже у 18 березня 1921 року був підписаний Ризький мирний договір яким визнавав уряд УРСР та Червоної росії, в свою чергу, радянський уряд підтвердив претензії Польщі щодо Західноукраїнських земель.
Отже, за часів становлення Директорії та ЗУНР відносини з Польщею були ворожими адже Польща хотіла відновлювати "історичну справедливість" уряд Директорії через проблеми у війську вимушено пішов на суттєві територіальні поступки що в свою чергу призвело до повної ліквідації держави вже через певний час.
Висновок
Перші визвольні змагання стали серйозним випробуванням для українсько-польських відносин. Попри напруженість, цей період продемонстрував важливість діалогу та пошуку компромісу для досягнення спільних цілей. Історія цього часу нагадує, що навіть у складних обставинах можливе порозуміння, якщо сторони готові до взаємоповаги та співпраці. Уроки минулого є нагадуванням для нас про необхідність будувати майбутнє на основі діалогу, а не конфронтації.
Список використаних джерел і літератури
Гай-Нижник П., Потапенко М. Ставлення польського революційного руху в Наддніпрянській Україні до питання самостійності УНР (1917-1918 рр.) // Шляхи становлення незалежності Польщі і України: минуле, сучасне, майбутнє / Матеріали V Міжнародної наукової конференції, 15-16 листопада 2008 р. - Житомир, 2009.
Головченко. В., Солдатенко. В. Українське питання в роки Першої світової війни / Київ, 2009 р. вид. Парламентське видавництво
Дорошенко. Д. Мої спомини про моє недавнє минуле / Мюнхен, 1969 р., вид. Дніпрова хвиля
Дацків. І. Варшавський договір 1920 року в історії української дипломатії // Україна–Європа–Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. – Тернопіль: Видавництво ТНПУ ім. В.Гнатюка, 2015. – Вип. 16. – У 2 ч. – Ч. 2.
Зашкільняк. Л., Крикун. Л. Історія Польщі. Від найдавніших часів до наших днів. / Львів, 2002 р. вид. Львівський національний університет ім. Івана Франка
Жванко. Л. Біженці Першої світової війни : український вимір (1914 - 1918 рр.) / Харків, 2012 р. вид. Апостроф
Кугутяк. М. Західно-Українська Народна Республіка 1918 - 1923 рр. / Львів – Івано-франківськ, 2008 р. вид. Манускрипт – Львів
Красівський. О. Україна і Польща в період революції від конфронтації до співробітництва // Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України випуск 39
Красівський. О. Я. Еволюція українсько-польських відносин в період революції // Гілея (науковий вісник)": Збірник наукових праць.- К., 2008. Випуск 11
Папакін. Г. Стосунки між УНР та Польщею в 1918 - 1919 рр. // Наукові записки. Том 27. Історичні науки
Папакін. А. Польські корпуси в Україні // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 4. Предметно-тематична частина: П–Я/Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2013.
Липинський В. К. Повне зібрання творів, архівів, студії. Т.1 : Листування (А- Ж) (2003) / Вячеслав Липинський ; голов. ред. Ярослав Пеленський ; Ін-т європ. дослідж. НАН України, Східноєвроп. дослід. ін-т ім. В. К. Липинського (США). - Київ, Філадельфія, 2003.
Матвієнко. В. Українська дипломатія 1917 - 1921 років на теренах постімперської Росії / Київ, 2002 р. вид. Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет"
Майоров. М. На шляху до Варшавської угоди : дипломатична битва за кордони // інтернет-ресурс Likbez [режим доступу] : https://likbez.org.ua/ua/ukrayinska-na-shlyahu-do-varshavskoyi-ugodi-diplomatichna-bitva-za-kordoni-karti.html
Омеляновича-Павленко. М. Українсько-польська війна 1918 - 1919 рр. / Прага, 1929 р. вид. Меркур - фільм
Сінкевич. Польсько-українські визвольні змагання 1917 - 1919 рр. // Історичний архів. Наукові студії: Збірник наукових праць. – Миколаїв: Видавництво ЧДУ ім. Петра Могили, 2016. – Вип. 16.
Скоропадський П. Спогади кінець 1917 – грудень 1918 року / Київ-Філадельфія , вид. НАН України, 1999 рік
ЦДАВО. Ф. 1064. – Оп. 1 – Спр. 7. – Арк. 16-17
ЦДАВО. Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 27-28
ЦДАВО. Ф. 1064. – Оп. 1. – Спр. 7. – Арк. 37-39
Комментарии
Отправить комментарий