-
Печатка з тризубом Ізяслава Володимировича, курського князя у 1094—1095 рр.
-
Після того, як монголи пішли геть з України та теренах Слобожанщини, то Курськ та Рильськ увійшли до складу Великого Князівства Литовського. [11], [14], [2]
У 15 ст. Московське князівство розпочало своє розширення на схід заради того щоб захистити свої землі від нападів татар внаслідок чого, розпочалося будівництво Бєлгородської фортеці за часів Івана IV Грозного кордон Московської держави дійшов до Чернігівської землі а також, було захоплено місто Курськ. За часів правління Федора Івановича у кінці 16 ст. було збудовано нові міста а саме, Воронеж, Білгород та Валуйки а також, було розпочато відновлення життєдіяльність міста Курськ. Але була проблема, для повноцінного заселення потрібні люди та кошти, тому від того часу у тодішні прикордонні фортеці (зокрема у Тулу, Єлець та Курськ) залучалися українські козаки. Першими козаками що прийшли до лінії прикордонних фортець був наказний гетьман Яків Острянина у 1638 році разом з 865 чоловік українців серед них були жінки, діти, та навіть зі збіжжям та худобою вони прибули до Бєлгорода, однак було дві умови щоб їх було прийняти : 1) вони присягають вірність на Москві; 2) та те, що вони не повернуться до України а також, вони обривають повністю зв'язків з Україною.
-
Яків Острянина
-
Однак, українці мігрували з періоду 1638 - 1647 рр. на службу до Московського царства поселило для прикордонної служби понад 10 тис. українців у Воронежі. А також, надавала землі на Курщині. [1], [11], [15], [4]
З початком національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького козаки вигравали битви під Жовтими Водами, Корсуні, Пилявцями та Зборовом народ сподівався надію на перемогу над Річчю Посполитою і ніхто навіть і не думав переселятися до незаселених земель. Однак, після програшу Берестейської битви (1651 р.) почалося масове переселення українців у прикордонні райони Московського царства, Московське царство охоче приймало українців адже, загроза зі сторони татарів нікуди не зникла. Укранці які жили поза Білгородською обороною межею отримували різні пільги від Москви, а саме : 1) право безмитної торгівлі; 2) звільнення від податків; 3) мали виборних правителів; 4) та дозволялося зберігати власні традиції та звичаї. І таких поселенців називали "свободними".
У наступному році почалося масове переселення з Чернігівського полку, справа в тім, що в той момент розпочали повертатися поляки що налякало місцеве населення тому, 1067 чоловік на чолі з Чернігівським полковником Іваном Дзинковським почали свою міграцію та заснували місто Острогозьк. І в тому ж році був заснований перший полк Слобідської України а саме Острогозький полк і головою цього полку був призначений засновник цього полку Іван Дзинківський. Полк охоплював окрім теренів Воронезької, а також частину Орловської області росії. [1], [4], [15], [31], [22], [7], [8]
Іван Дзинковський
-
У 1659 році було засновано Сумський полк котрий охоплював територію Сумської області (окрім Охтирського району, котрий був окремим полком з 1652 року) а також, охоплював місто Суджу (Курщина) [21], [10]
За часів «Руїни» козаки з Острогозького полку приймали участь у різних війн Московського царства до 1698 року (включно з війнами у боротьбі з турками та татарами) також у цей період розпочинаються війни за об'єднання обох берегів Дніпра під однією булавою внаслідок таких війн Україна перетворюється на пустелю але натомість Східна Слобожанщина залюднюється та виникають нові міста, такі як Грайворон до котрого прибувають вихідці з Київщини, Житомирщини, Полтави та Черкащини а також місто виникає міста Полатов, Розсош, Богучар, Нова Калитва, Ольховатка, Кантеміровка та Підгірна.
Паралельно з цим, поселенці прибувають до поселень що були утворені раніше переважно в міста Сумського полку. Було два цікавих випадків, перший випадок трапився за часів гетьманування Івана Самойловича, той підняв питання щодо приєднання Слобідських полків до складу Лівобережного гетьманату однак, царський уряд відхилив його пропозицію, але його ця ідея не полишила під час антимоськовського повстання де він надіслав листи до полковників з метою спільного протистояння проти Москви, відкликалась тільки частина Харківського полка на чолі з кошовим отаманом Іваном Сірко, другий випадок не менш цікавий, за часів гетьманування Дем'яна Многогрішного був вбитий чернігівський полковник та засновник міста Острогозьк Іван Дзинківський бо той підтримав бунт Степана Разіна і саме вбивство Дзинківського підняло в очах московитян Многогрішного.
У 1660-му році пропонувався проект створити "черкаський" (український) козачий полк в Воронежі через те що у селі Єндовище та Землянськ що знаходилося поруч Воронежа було багато українців. Однак, у 1702 - 1724 роках російський уряд розпочав переводити українське населення до річок Айдару, Білої, Чорної Калитви, Богучару. Врешті українських переселенців майже не залишилося в Землянську чи Старому Осколі. [4], [15], [17], [16]
У 1696 році відбулася у місті Острогозьку остання зустріч зустріч Івана Мазепи та московського царя Петра І. Перекази кажуть, що їхня зустріч відбувалася на невеликій площі, де стоїть церква Різдва Богородиці. Вже під час Північної війни (1700-1721рр.) Слобідські полки приймали участь у бойових дій проти шведів, були також і бойові дії на території самої Східної Слобожанщини, відомо що запорізькі козаки воювали проти московських військ у місті Хоперськ. Також, слобідські полковники приймали участь у поході росії на Персію (Іран) де було приєднано Дагестан до складу Росії.[8], [4]
На протязі 1720-1742 рр. відбувалось переросподілення населення по території Курської та Бєлгородської області, внаслідок того, що було побудовано Українська оборона лінія завздовжки 400 км від Дніпра до Північного Дінця по ріках Орель. На цій лінії було поселено дев'ять полків, набраних з Курську, Рильську та інших південноросійських містах. Внаслідок чого виникли слободи Петровська, Тамбовська, Михайлівська, Олексіївська та інші. [16], [19]
1765 році, було указом Катерини ІІ було скасовано Слобідські полки, однак на основі колишніх полків було сформовано гусарські полки. Були протести зі сторони козаків, однак все було марно. У тому ж році було утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові туди і увійшли всі Слобідські полки у 1708 році Острогозький та Ізюмський полк увійшли до складу Азовської губернії з центром у Воронежі, у 1725 році було перейменовано губернію на Воронезьку. У 1780 році було утворено Курське намісництво (у 1802 році було перейменовано на губернію) до котрої увійшли землі Курської та Бєлгородської області російської федерації а також місто Путивль (Сумщина) [8], [16]
Карта Азовської губернії
-
Протягом довгого періоду часу основним заробітком для жителів Східної Слобожанщини відігравала роль сільське господарство, адже землі де вони перебували були досить родючими. Однак, окрім сільського господарства, розпочалася і промислова революція наприкінці 1830-х - початку 1840-х років, спочатку охопив найбільш капіталістичне розвинену тут харчову галузь промисловості. Найбільшою продуктивністю відрізнявся цукровий завод Ребиндера в сл. Шебекино Бєлгородського повіту, де працювало до 200 найманих робітників, а також цукровий завод Терещенків в сл. Головчино Грайворонского повіту. До 1912 р. у цій галузі налічувалося 13 цукробурякових і цукрорафінадних заводів, у тому числі 9 були побудовані на східно-слобідських землях Курської губернії та 4 на східно-слобідських землях Воронезької губернії. Розвиток цукробурякового виробництва характеризувалося широким введенням нової техніки й технологій. Спостерігався значний прогрес й у винокурному виробництві, на частку якого у 1850-ті роки доводилося до 70 % вартості загального промислового виробництва українських етнічних земель Курської та Воронізької губерній.
Після скасуванням кріпосного права й проведенням в 60-70-х роках XIX ст. ліберальних реформ, промисловий переворот пішов значно швидше, охопив нові галузі промисловості. Протягом другої половини XIX - початку XX в. на Слобожанщині сформувалися більше сприятливі умови, як для розвитку традиційних форм промислового виробництва, так і для появи принципово нових. Українським населенням Східній Слобожанщині протягом XIX - початку XX ст. було створено багато виробництв фабрично-заводського типу: борошномельні, олійні, пивоварні, салотопні, миловарні, шкіряні, тютюнові, свічкові та ін. Найбільш істотні позитивні зміни відбулися в харчовій промисловості. На місці невеликих виробництв поступово виростали великі капіталістичні підприємства.
Перед тим як ми перейдемо до періоду визвольних змагань, потрібно розповісти про те, що відбувалося до періоду Перших визвольних змагань, почнемо ми з 1897 року, саме у той рік виходить перепис населення. У 1897 році за переписом населення у Курській губернії проживало 1,6 млн чоловік серед який 32,16% українці найбільша кількість українців була у Грайворонському (57,3%), Путивльському (51,9%) та Ново-Оскольскому (50,8%) повітах.
У сусідній Воронезькій губернії проживало 915 тис. серед яких було 36,2% українців найбільша кількість українців була в Острогозькому (93, 5%), Богучарському (82,2%), Бірюченському (69, 3%) та Валуйському (52, 9%) повітах.
У 1912-1913 рр. розпочався на території Острогозького повіту розпочався український кооперативний рух. Кооперативи розпочали відкриватися по всьому Острогозькому повіті з метою покращення життя місцевого населення, кооперативні магазини відкривалися з українськими вивісками що свідчило про національну свідомість населення. Під час Першої світової війни, Східна Слобожанщина була тиловим регіоном і війна до цього регіону не докотилась. Однак, після окупації Галичини за указом графа Бобринського Галицького митрополита Андрея Шептицького було заарештовано та відправлено спочатку до Києва, потім він поїхав до Нижнього Новгорода, потім до Суздаля де знаходилася Суздальська Спасо-Єфимівський монастир Володимирівської єпархії, на території якого розташована добре обладнана в'язниця для духовенства. Однак, йому не прийшлось зупинитися у цьому місті, він зупинився у Нижньому Новгороді а потім переїхав до Курська.
Андрей Шептицький
-
У Курську митрополита зустрів його Курський губернатор і голова дворянства Курщини, в супроводі яких митрополит оглянув усі православні храми, а також згодом бував у них на богослужіннях. Андрей Шептицький листувався з архієпископом Харківським Антонієм. Спілкувався з архієпископом Курським та відвідував храми на території Курської губернії, через що, це виникало занепокоєння у архієпископа Курського Тихона та місцевого губернатора , внаслідок чого Шептицькому прийшлося переїхати до Суздаля де він залишився до кінця свого перебування в росії.
У 1916 році було утворено у слободі Пуховій було закладено товариство «Просвіта» воно діяло нелегально. На чолі «Просвіти» став один з її організаторів та видатний діяч Федір Білоус. Філії товариства «Просвіти» розповсюджувалось розповсюджувалися по всьому Острогозькому повіті. [19], [20], [16], [9], [6]
З початком Перших визвольних змагань в Україні повстала Українська Центральна Рада як вищий орган законодавчої влади в Україні. У квітні 1917 року Всеукраїнський національний конгрес поклав в основу відновлення держави етнічний принцип – Україною визнавалися землі населені переважно українцями. Центральна Рада не могла виокремлювати в анклави населені пункти України, де переважало неукраїнське населення, або вдаватися до етнічних чисток.
Тому при визначенні етнічних українських територій врахували адміністративні кордони Російської імперії. Під час виборів до Установчих зборів Української Народної Республіки, виборчі округи формувалися на базі як цілих губерній, так і окремих повітів. У травні 1917 р. з метою переконати нове керівництво Росії у доцільності створення української автономії до Петрограда була спрямована делегація УЦР на чолі з Володимиром Винниченком. Територіальне наповнення планованої автономії було обґрунтоване в спеціальній декларації, яку делегація і пред’явила Тимчасовому уряду. У цьому документі наголошувалося про включення сучасних українських земель, а також, включення губерній українських частин із суміжних губерній Курської та Воронезької губернії та інших губерній.
Паралельно з цим, формується і українська рада у місті Острогозьк котра на початках намагалася встановити контакт з Харковом як центром Слобожанщини, також, вона приступила до українізації повіту. Також, розпочинається у місті Вороніжі українською громадою видавничою діяльністю. І все ж, повіти які переважало українське населення бажало приєднатися до складу України. У червні 1917 році у місті Хоперськ відбувається маніфестація українського війська 214 пішого запасного полку з прапором де було написано «Підемо всі за автономну Україну» у вересні в місті Харкові відбувається з'їзд делегатів з Харківської, Курської, Воронезької губернії та області Війська Донського з метою об'єднання цих областей до України, але щоб була утворена Слобожанська губернія з обласним центром в Харкові. Протягом листопада - жовтня слободи Курської та Воронезької губерніях було прийнято рішення про приєднання цих слобод до складу України. [5], [3], [8], [7], [15], [32], [24], [25], [26], [27], [23]
Після встановлення радянської влади Бєлгород, Курськ, Воронеж, були окуповані більшовиками і український рух на цих територій пожвавився. Вже після встановлення уряду гетьмана Павла Скоропадського почалися перемовини з радянським урядом щодо кордонів але паралельно з цим, жителі Курських та Воронезьких повітів що були населені українцями надсилали листи до гетьмана Павла Скоропадського щоб приєднатися до України, адже жителі тих країв дуже потерпали від більшовиків які стирали українську ідентичність та намагання приєднатися до України. І Гетьман дослухався до них, 15 серпня 1918 року відбулося по справді історичне рішення, адже було видано постанову Кабінету Міністрів Української Держави про приєднання Путивльського, Суджанського, Рильського, Грайворонського, Білгородський, Корочанський, Новооскільський повіти Курської губернії, Валуйський та Острогозький повіт Воронезької губернії до складу України.
Карта Української Держави
-
Рильськ та Путивль були приєднані до складу Чернігівської губернії (тобто, Рильськ повернувся назад до Чернігова, що була включена у давньоруські часи) а всі інші повіти відійшли до Харківської губернії, ще трохи раніше до офіційного оголошення території вище сказаних повітів Харківської губернії були утворені пункти для заготівлі збіжжя на зиму у вищезгаданих повітів. Одразу після оголошення приєднання повітів, було зайнято військами Окремим Запорозьким Корпусом на чолі з полковником Петром Болбочаном, 1-ша кінна сотня ім. Гетьмана Петра Дорошенка та полк ім. Богдана Хмельницького де вони боронили кордони від порушників спокою.
Після повалення Гетьманату Східна Слобожанщина вже 21 листопада була окупована більшовиками, першим містом що потрапила під окупацію червоної армії стало місто Білгород та Суджа. Потім було окуповане місто Курськ де 28 листопада у цьому місті було проголошено створення Тимчасового робітниче-селянського уряду України (ТРСУУ). Його очільником став П’ятаков. Однак "столицею" було обрано місто Суджу. Однак через місяць було прийнято рішення про переїзд до Бєлгорода а вже після зайняття Харкова уряд переїхав туди. Майже відразу після цього постала проблема належності Білгороду. Курський губревком вважав його своїм. Щоби такого не було, було прийнято рішення про включення Бєлгородського повіту до складу УСРР і воно увійшло як до часів гетьманату до Харківської губернії.
У березні 1919 року відбулася фактична анексія Білгородської області адже РНК РСФСР ратифікував рішення, за яким говорилося що Білгород та повіт входить до складу Росії. Однак, уряд радянської України на це не погодився і домагався від Кремля передачу повіту [Білгородського] до складу УРСР але уряд проігнорував цю вимогу, але не було полишено подальшу боротьбу. Після утворення СРСР боротьба вже велася не тільки за Білгород а вже за всю Слобожанщину, було утворено влітку 1924 р. на паритетних засадах була створена комісія ЦВК СРСР з питання про зміну кордонів між УСРР та РСФРР. Комісія одноголосно вирішила «в основу урегулювання кордонів між УСРР та РСФРР покласти принцип етнографічний у розумінні приєднання до республіки території, що безпосередньо межує з нею і заселеної в абсолютній або відносній більшості населенням відповідної республіки».
Українська сторона до своєї аргументації залучила спеціально підготовлені дописи українських науковців також,були і звернення місцевих жителів щодо приєднання до складу України. У довідці під назвою «Історико-етнографічні та лінгвістичні матеріали про кордон між УСРР та РСФСР» відомого українського історика та дослідника Слобожанщини академіка Дмитра Багалія де він обґрунтував низку важливих тверджень. Зокрема, він наголосив на першочерговості саме мовного критерію у висновку своєї доповіді він наголосив те, що найбільш українським регіоном був Білгородський повіт а також, Багалій у своїй доповіді наголосив що Білгородський повіт є економічно важливим адже, його залізниця з'єднує Харків з Доном.
Дмитро Багалій
-
Але все ж це не допомогло, в лютому 1929 році було прийнято остаточне рішення про те, що Білгородський, Курськ, Воронеж попри українське населення котре бажало приєднатися до складу України було приєднано до складу росії адже це були ще й чорноземні райони які були життєво необхідні. Отже, незважаючи на те, що повіти Курської та Воронезької губернії не увійшли до складу України а були включені до Росії на території відбувся процес "українізації" відкривалися школи у період з 1924 - 1925 роках в чотирьох повітах були відкриті 32 українські школи. Власті вирішили збільшити число українських шкіл до 1926 року до 74. Цей план в радянських традиціях був перевиконаний - в 1926 році працювало 90 українських шкіл. У 1925 році були організовані курси для підготовки викладачів для українських шкіл. З кінця 20-х років як по всій території України так і в областях де переважало українське населення почалися процеси русифікації та політики терору. Хоча, Олександр Довженко писав у 1942 році що у Воронежі можна часто почути українську ніж у Києві.
У 1990-тих роках відбувається недовге відродження. У 1990-му році було створене Українське товариство “Перевесло”. Його очолив професор кафедри експериментальної фізики ВДУ Микола Данилович Бірюк. У декількох воронізьких школах було почате факультативне викладання української мови. У середній школі № 8 був організований дитячий хор української пісні. У школі № 91 українська мова викладається як спецкурс. Управління освіти Воронізької області в 2005 - 2006 роках планувало ввести уроки української мови і в інших воронежських школах. Викладання української мови почате в Богучарськом інтернаті. Однак, невідомо мені чи функціюють вони зараз, чи їх було прикрито у 2014 чи 22 році.
Що стосується моменту самовизначення, скільки себе українців визнають себе українцями у Східній Слобожанщини на даний момент, на даний момент українцями визнають себе лише 4% населення цього краю. Російська федерація ще до початку 2014 року просувала ідею, шо мовляв не існує українського народу на території Слобожанщини, а є народ під назвою "слобожанє" адже у 2011 році вийшла книга під назвою «История Слобожанщины и Белгородского края». Основні її тези можна навести що :
1) не існує українського народу на території Слобожанщини, а існує окремий народ під назвою "слобожанє" що було зазначено трохи вище і тому всі видатні особистості родом зі Слобожанщини це не українці а той псевдонарод (десь ми вже це чули);
2) те що вся Слобожанщина повинна увійти повністю до складу РФ заради "відновлення історичної справедливості" (десь ми вже це чули х2) [15], [28], [29], [13], [8], [30], [12], [5]
Східна Слобожанщина є доволі обширним регіоном для дослідження в будь-якому аспекті історії цього краю.
З початком російського вторгнення 2014 та повномасштабної її фази 2022 року зі сторони Східної Слобожанщини пішли російські війська які почали стирати з лиця землі землі Слобожанщини та Сіверського краю. 6 серпня 2024 року ЗСУ увійшли до Суджі та розпочали бойові дії на території Курської області де все ще бойові дії тривають.
Висновок
Східна Слобожанщина — це історико-географічний регіон, що охоплює території сучасної Бєлгородської, Курської та Воронезької областей Росії, які в минулому були заселені українцями. Вона стала частиною українського етнічного простору ще в XVII столітті завдяки активному переселенню українців, зокрема козаків і селян, які шукали захисту від утисків Речі Посполитої та інших загроз.
Згодом, під впливом політики русифікації, етнічний склад населення значно змінився, а українська культура, мова та традиції зазнали суттєвих втрат. Попри це, досі в топоніміці, місцевих говірках і культурних особливостях можна знайти сліди української присутності.
Таким чином, Східна Слобожанщина є важливим регіоном для розуміння історичних процесів української колонізації, культурної взаємодії та етнічної асиміляції, що відбувалися впродовж останніх століть.
Список використаних джерел та літератури
[1]Багалій. Д. Історія Слобідської України / Харків, 1990 р. вид. Основа
[2]Вортман. Д. Рильськ. Електронний ресурс Енциклопедія історія України, режим доступу : http://www.history.org.ua/?termin=Rylsk_litopysne_mst
[3]Вістник Українського Військового Генерального Комітету. —1917,—Ч.5-6.
[4]Головінський. П. Слобідські козачі полки / Санкт-петербург, 1865 р. вид. типографія Н. Тіблена, Н. Комп
[5]Гарматний. Ю. Східна Слобожанщина - землі анексовані московськими більшовиками // особистий сайт Юрія Гарматного режим доступ : https://garmatny.blogspot.com/2020/05/blog-post_23.html?m=1
[6]Ідзьо. В. Свідчення російських газет про перебування митрополита Андрія Шептицького у Росії // інтернет - ресурс «Кобза» режим доступу : https://kobza.com.ua/doslidzhennja/4001-svidchennja-rosijskyh-gazet-pro-perebuvannja-mytropolyta-andrija-sheptyckogo-u-rosiji.html
[7]Животко. А. Подонь (українська Вороніжчина) в культурному житті України / Прага 1943 р. вид. Юрія Тищенка
[8]Животко. А. Острогожчина. Осередок подоня / Прага, 1942 р. вид. Колос
[9]Животко. А. Визвольний рух на Подоні (1905-1918 рр. закінчення) // Літературно-науковий вісник. 1927 р. кн. 1
[10]Корнієнко. О. Нариси військової історії України. Сумський слобідський полк 1659 - 1765 рр. / Харків, 2008 р. вид. Глобус
[11]Коваленко. В. Курськ (давньоруське місто) // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — 560 с. : іл.
[12]Кирчанів. М. Чи існує в Росії українська діяспора або песимістичні роздуми воронезького українофіла. // https://web.archive.org/web/20150924042659/http://www.interklasa.pl/portal/dokumenty/r_mowa/strony_ukr02/publicystyka/00pub14.htm
[13]Газета «Земське діло» за 11 серпня 1918 р.
[14]Роздобудько. І. Курське князівство // Східна Слобожанщина. Українці навколо України. Інтернет - ресурс «Гайдамака» режим доступу : https://web.archive.org/web/20140714121634/http://www.haidamaka.org.ua/page_kurskknsxslob.html
[15]Маслійчук. В., Єфіменко. Г. Слобідська Україна та формування українсько-російського кордону / Київ, 2017 р. вид. Likbez
[16]Макарчук. С. Етнічна історія України навчальний посібник / Київ, 2008 р. вид. Знання
[17]Маслійчук. В. Козацька старшина слобідських полків другої половини XVII - першої третини XVIII ст. / Харків, 2003 р. вид. Райдер
[18]Манченко. П. Острогожський полк – Слобідська Україна // газета "Січ" (Чикаго) 1931 р.
[19]Подрєз. Ю. Українці Східної Слобожанщини у другій половині XVII - на початку ХХ століття // Збірник наукових праць Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди. "Історія та географія". - 2013. - Вип. 49.
[20]Сергійчук. В. Українці. Східна діаспора. Атлас / Київ, 1993 р. вид. Мапа ЛТД
[21]Сапухіна. Л. Історія Сумського козацького та гусарського полку. Короткий історичний нарис / Суми, 2005 р. вид. Центр соціально-гуманітарного розвитку "Рідний край"
[22]Тацюра. В. І., Пересада. О. О. Історія Слобідської України. Навчальний посібник / Харків, 2013 р. вид. ХНУ. ім. В. Н. Каразіна
[23]ЦДАВО. Ф. 1113, оп. 1, спр. 1, арк. 19
[24]ЦДАВО. Ф. 1115. Оп. 1. Спр. 47. Арк. 15
[25]ЦДАВО. Ф. 1115. Оп. 1. Спр. 47. Арк. 16
[26]ЦДАВО. Ф. 1115. Оп. 1. Спр. 47. Арк. 13
[27]ЦДАВО. Ф. 1115. Оп. 1. Спр. 47. Арк. 17
[28]ЦДАВО. Ф. 2607. Оп. 1. Спр. 44. Арк. 21-22
[29]ЦДАВО. Ф. 1077. Оп. 2. Спр. 3. Арк. 30
[30]Єфіменко. С. «28 грудня уряд переїжджає із Суджі до Білгорода»: «українська історія» Білгородщини у ХХ столітті // інтернет - ресурс «Likbez» режим доступу : https://likbez.org.ua/ua/28-grudnya-uryad-pereyizhdzhaye-iz-sudzhi-do-bilgoroda-ukrayinska-istoriya-bilgorodshhini.html
[31]Юркевич. В. Еміграція на схід і залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького / Київ, 1932 р. вид. ВУАН
[32]Южный Край за 26 сентября 1917 года
Комментарии
Отправить комментарий