Реакція держав західньої Европи на монгольську експансію була майже ніяка хоч загроза знищення і підкорення була смертельна. Це дивне явище знайшло потім свою паралелю, коли настала не¬ безпека від турецької імперії в 16 і 17 століттях і має її сьогодні в історичних часах 20 віку, коли зі сходу насувається російський імперіялізм. На ці паралелі звертають увагу деякі історики і не від речі буде коротко пригадати події, зв’язані з монгольською навалою на Україну.
В історії європейських народів монгольська експансія носить назву татарської. Дехто з істориків називає її ще татарсько-монгольською, інші монгольською. Така неустійненість має свої різні причини. Для нас важні є традиційні моменти, зв’язані з тим, що на наші землі йшли підбиті монголами тюркські війська і тільки вожді й добірні військові з’єднання, та, мабуть, вищі старшини були монголами. З тієї причини і в народі і в літописах та в інших писаннях збереглася назва татарського лихоліття.
Доба, про яку йде мова, має велику історичну літературу. Зокрема, коли йде мова про бій над Калкою, в останніх місяцях появилася досконала праця Михайла Б. Ждана у журналі „Визвольний Шлях” чч. 7, 8 і 9 з ц. р. Спирається вона на всіх доступних джерелах і наукових працях найновіших часів, а сам автор висловлює свої логічні погляди на деякі спірні справи. Праця важлива з історично-військової точки бачення і тому при розгляді битви над Калкою я скорочую свої дані, відсилаючи зацікавлених до згаданої праці М. Б. Ждана.
На Заході Европи, як і в нас, проходили в той час великі структуральні зміни в суспільстві. Февдальна система уступала місця національному світоглядові, численні міжусобиці князів, бояр і аристократії відступали на задній плян, а на їх місце звільна витворювалися союзи володарів і зрозуміння співпраці еліти одного і того самого народу. Але все ще, у час татарського походу, міжусобиці вповні не зникли і ще далі національні сили вичерпувалися у взаємних ворожнечах, наїздах і малих і війнах. І коли західня Европа мала потрібний час до створення нових форм життя, у нас до того не дійшло: все зломилося під напором татарської потуги.
Джінґіс-хан стримів невтомно до захоплення цілого світу і до цієї мети йшли теж його наслідники. Міт влади опанував тотально всі інші суспільні сили, згідно з законом „на небі Бог, на землі хан”. Тому монголи стриміли не тільки до поневолення народів, але й до того щоб перетопити їх в монгольському кітлі в один народ однієї імперії світу, (Опанувавши велику більшість народів Азії, монголи вирішили підкорити собі Европу, а в першому пляні Україну, руські землі. Вони поконали не тільки українських князів, але пройшовши Польщу рушили в німецькі землі, де під Ліґніц зустрілися з об’єднаними військами Польщі та східньо-німецьких країв і розбили їх ущент. Тоді рушили далі на Чехію і Угорщину.
Угорщина мала велику геополітичну вагу, це був просто доступ до Адрійського моря, до Італії і Західньої Европи.
З різних причин, монгольське військо завернуло, а в далекій столиці Каракорум („Чорний пісок”) вирішено покищо включити у свою сферу тільки руські землі і не сягати далі поза Карпати і Вислу.
Усе вказує на те, що в останніх десятиліттях чи роках перед походом, ніхто не звернув уваги на бурю, що надходила. Різні посольства до монгольської імперії мали на меті не так провірити поголоски про можливість війни, як добитися співпраці на торговельному полі, по нинішньому „коекзистенції” з далеким потужним володарем. Те саме бачимо і в нас, де князі були зайняті походами проти степових кочовиків і проти своїх таки земляків. Центр державного життя пересувався поволі до галицько-волинської держави, де існувала дещо більша традиція суспільного державного ладу. Від Ярослава Осмомисла, що „залізними полками підпер гори угорські” і що ,,з золотого батьківського престолу стріляв султана за землями” (натяк на участь у хрестоносному поході), через Романа і Данила держава зростала на силі, і поширювала свої кордони поза Київ і Дунай. Правда і тут не минали ще дрібні конфлікти князів і бояр, та війни з уграми і поляками. А проте і явище міжусобиць поволі втрачало на вазі.
-
Ярослав Осмомисл
-
1220 року над Доном появилися перші з’єднання татар. Вони розгромили половців, але далі не пішли. Половецький хан Котіян звернувся тоді до руських князів за допомогою проти ворога, що нині розгромив половців, а завтра готується увійти в руські землі. В той час половці були союзниками руських князів. Котіян був тестем князя Мстислава Удатного (що в ці роки був галицьким князем) і чимало половців служило в руських військах. Мстислав Удатний добився теж тісної співпраці князів смоленського, київського і чернігівського, і навіть князь Данило, хоч не радо, співпрацював з ними.
Тому, що татари залишилися над Доном і небезпека зростала, князі вирішили зібратися на нараду. Суздальський князь відмовився приїхати, вже тоді його інтереси були далекі справам українських земель. Нарада вирішила „совокупити землю руську” і разом з половцями „вийти у степ”, тобто у похід проти татар.
Руські війська складалися з відділів лицарського середньовічного типу, піхоти і легких кінних з’єднань. З браку місця не буду розглядати організації і узброєння, до цих питань можу відослати до моєї студії „Бій під Галичем 1221 року” у „Визвольному Шляху” ч. 28/56. Згідно з джерельними даними і аналізою автора М. Б. Ждана княже військо було таке:
„Відділи погано узброєних селян, звиклих більш до плуга, ніж до меча і таких самих „аматорів” бояр, що — не зважаючи на особисту відвагу і самопосвяту — уступали далеко перед професіоналами. Дисциплінованій армії наїзників, яка за відступ з поля бою передбачала кару смерти і то не тільки для винуватців, а й для всього відділу, — протиставилась армія, еліта якої, себто розсварені й амбітні бояри, в той час уміли міняти собі до вподоби князів та проганяти їх з княжих престолів.” Кермували походом три князі Мстислави, що не мали належного знання полководців на полі битви, особливо проти таких визначних вождів, що здобували сильні азійські держави. Не було в бою ні ростовців, ні переяславців, бо їм не дозволив на це суздальський князь, від якого були залежні.
М. Б. Ждан аналізує мобілізаційну спроможність Русі і доходить до висновку, що княже військо складалося з таких відділів:
Київ: 8-9.000, Чернігів: 8-9.000, Галичина: 10.000 піхоти, 1.000 кінноти. Інші й половці: 6-8.000 піхоти і 10.000 кінноти.
Разом було від 43 до 47 тисяч війська, в тому коло 15 тисяч кінних. Галицька піхота пливла човнами Дністер—Чорне море і Дніпром угору, інші об’єднаним маршем від Києва.
У противенстві до руських військ, татари мали за собою численні перемоги і великий воєнний досвід, та відзначалися високим рівнем тактичного і стратегічного знання. Пляно де Карпіні, посол папи Іннокентія до монголів писав, що в Европі слід зреорганізувати війська на монгольський зразок: інше узброєння. інша тактика, одне керівництво, добра розвідка.
Татарська кіннота була легкого типу, вишколена у блискавичних маневрах, витривала, віддана, здисциплінована. Узброєння було: луки і шаблі. На чолі походу стояв Субутай, один з найкращих вождів, який здобув китайську імперію і перейшов Кавказ, осяг більший від усіх прославлених історичних переходів гірських масивів.
Число татарського війська не можна устійнити, але усі дані вказують, що воно було менш чисельне і сягало найвище 20-30.000 вояків. З татарами були в союзі бродники, українське неосіле населення над Доном, яке часто брало участь у воєнних конфліктах, цим разом проти руських князів. Як бачимо і тут є аналогії до сумних подій 20-го сторіччя . . .
На княжій нараді вирішено, що „краще нам стрінутись з татарами на чужій землі, ніж на своїй”, а це вказує, що темою нарад було теж узброєння війська, його кількість, питання розвідки, шляхи походу тощо. Половці знали силу ворога і тому князі мусіли бути свідомі поваги хвилі.
Збірку військ назначено біля Заруби над Дніпром, проти Трубежі. З того місця рушили вздовж Дніпра до Хортиці і броду Протонні. Туди мали прибути відділи галицької піхоти, водним шляхом.
На переправі князі зустріли татарських послів, які повідомили, що похід татар звернений тільки проти половців, а не проти руських земель. Це був звичайний підступ, спрямований на розбиття союзу, і князі у відповідь послів повбивали. Сама подія вказує на сильну розвідку татар, які мусілизнати не тільки про похід військ, але і про нараду князів.
Після переправи перші руські і половецькі роз’їзди натрапили на татарські загони. У жвавому бою татари залишили якесь своє майно і кинулися до втечі. Маючи такий успіх деякі князі повірили, що татари „прості люди” тобто ніякі воїни. Тільки воєвода галицької піхоти твердив, що вони „войовники добрі”.
Погоня за татарами продовжувалася, за той час через Дніпро переправився Мстислав Удатний з тисячею галицьких дружинників. У почоті князя був князь Данило. За погонею і татарами подалося ціле військо з кіннотою, пішими і таборами. Шлях погоні йшов вододілом р. Московки і р. Гайчука з півночі, та р. Конкою з півдня і виносив около 200 км.
Над Караташею татари втекли за ріку. За ними подалися з’єднання князів з виїмком київського князя, який із своїми військами йшов позаду, обтяжений ще численними таборами.
Бій почався, коли княжі відділи дійшли до Калки. Вони були розчленовані погонею: попереду гналися половці, за ними волинські, курські і галицькі відділи. Далеко позаду, на яких 15 км. залишилися київські війська. У погоні руські відділи перейшли річку.
Тоді появилися головні татарські сили. Рушили до бою, відпочиті, у терені згори вибраному і проти втомлених і розсіяних у терені руських відділів. Під фронтовим ударом татарської кінноти половці у хаосі завернули, впали у кінні руські відділи і викликали паніку. Серед замішання не було часу впорядкувати сили, бо татари негайно головними силами ударили з боків і окружили війська з-позаду. У такій ситуації і під натиском половців чернігівці не вспіли ушикуватися і розбрилися.
Київський князь ще не вспів перейти ріки. Помітивши повний розгром руських військ, вирішив негайно окопатися над високими берегами і боронитися, бо мав немало зброї на возах табору. Три дні князь боронився в укріпленні з возів. Тоді татари вислали до оборонців посла, самого воєводу бродників, який запевнив звільнення військ, якщо князь піддасться. Не маючи, мабуть, іншого виходу, київський князь погодився; татари вирізали військо, а князя покарали смертю.
З битви мало хто вийшов. Мстислав Удатний і Данило переправилися через Дніпро, шість князів згинули вояцькою смертю. Про дальші події літопис згадує, що татари нагло завернули у степи:
„ми не знаємо звідкіля вони прийшли, ані де знову поділися”. Ці слова, це доказ безрадности руської розвідки, одного з важливих чинників побіди.
Мстислав Удатний
-
З татарського боку це була проба: пізнати, яка вона, ця Европа. Тепер знали: можуть іти проти неї!
Деякі історики висловлюють думку, що руські князі злегковажили татарську небезпеку. Вони вірили, що це тільки ще одна степова орда, а бій над Калкою — ще один бій степового характеру; тому після бою все пішло по-старому.
А проте, так воно не було. Бій був невдачний з тієї причини, що тактика і стратегія монголів була до того часу невідомою, або вістки були недостаточні. Деякі кола Заходу старалися пізнати причини успіхів монголів і перестерігали кого слід перед небезпекою. Теж наші князі не були ні перші ні останні у безконечній черзі монгольських перемог. Сімнадцять років, що слідували від битви над Калкою до татарського походу в Україну, були роками шукання нових форм державного життя; зростала на силі галицько-волинська держава, кріпшав союз і зникли міжусобиці поодиноких князів. Данило Галицький приготовлявся до війни і заходився створити оборонний протимонгольський західній союз, але Захід не мав зрозуміння небезпеки, що грозила від Сходу.
Джерело : Тис - Крохмалюк. Ю. Похід татар у 1223 р. і бій над Калкою // Вісті Комбатанта √1 , 1962 р.
Комментарии
Отправить комментарий