Як ми підготовлювали і перебирали владу у Тернополі 31-го жовтня 1918 року? (Автобіографічний спогад)

Перебуваючи на італійському фронті в складі 36-го стр. піх. полку, ми мали в 1918 році дуже скупі політичні відомості з нашої Галицької Землі. Український часопис був у нас рідкістю, в німецьких було більше відомостей зі Східних Земель України і то переважно в хлібній справі, листи ж, що їх одержувало вояцтво, були короткі навіяні тугою й журбою і кожний із нас мріяв про хочаб і короткий "урльоп", щоби відвідати своїх рідних, бо деякі не бачились з ними ще від серпня 1914 року й бажали глянути на знищену війною батьківщину.

Просив і я о відпустку, бо в рідному селі стояв довго фронт занятий німецькими військами, родичі були евакуювані й доперва 1918 року вернули домів на голе подвір'я, бо хата, як в листі писали, була спалена, господарські будинки повалені й розібрані, овочеві дерева й інші зрубані й зужиті на будову воєнних схованок і спалені, нажаль мою відпустку відклали доперва несподівано одержав я "урльоп" від 12-го по 24-го жовтня 1918 р., з якого я, теж несподівано, вже більше на італійський фронт не вернувся.

Кілька днів радости, праці й смутку, бож треба знову вертати на фронт, а "урльопники" дуже часто вернувши, там і гинули. Мама оглядала мою рану (я був ранений в ліву руку) працювали, плакали і молилися. Рідня замешкала в "Хаті - буді". Зі старої глиняної хати залишились в одній половині стіни, їх зверху перекрили дошками і соломою, піч заховалась але комин був завалений і тому "хата", під час варення їжі загорілась, на тому, що це сталось під час дня, ніхто не потерпів і навіть обід не змарнувався. "Хату" знову прикрили листям і недопаленою соломою і далі так капарили аж до літа 1920 року, коли то збудували нову хату - ліплянку. Отож я, скинувши військовий мундир, взявся до праці на знищеному обійстю і тих кілька днів відпустки проминули гей би одна хвилина й треба було з жалем прощатись з рідними і від'їздити на фронт у невідоме.

Дня 24 жовтня рано подався в пішки (около 10-ти кілометрів) до Тернополя на залізничну станцію. Там, довідавшись, що до від'їзду поїзду на Львів маю ще більше трьох годин часу, пішов я оглянути дещо Тернопіль й захотілося побачити будинок гімназії, в якому, здавалось так ще недавно, склав іспит зрілості, а може дасться зустріти там декого з професорів і товаришів з гімназіяльної ланки. Та звернувши біля пошти на право, я побачив здалека (тоді я мав 21 років і дуже гострий зір) професора Іларія Бричковича, який вчив мене вже від 5-ої кляси в гімназії латини, з перервою в клясі 7-ій і питав при іспиті зрілости, як ішов напроти мене з якимсь поручником і вже здалеку вітав мене рукою. Ми пристанули, привіталися, професор запитався звідки йду й куди прямую, та почувши, що я вертаю з відпустки на італійський фронт й поклавши руку на моє рам'я промовив : «Я вам, кадете, забороняю туди їхати, правда, пане полковнику! Їдете з нами на нараду, що зачинається за півгодини в канцелярії "Народної Торгівлі"». По дорозі довідуюсь, що дні цісарської Австрії вже почислені, що у Львові вже є Український Уряд, який підготовляє перебрання влади на українських землях Галичини, Буковини, можливо навіть Закарпаття, що вже є зорганізовані військові комітети на провінції і тільки ждуть на наказ, щоби приступити до дії. Слухаю й передовір'яю бо все це виглядає для мене більше на фантазію, як на правдиву дійсність. Та, от ми вже в канцелярії. Вітаюсь щиро о. д-ром Миколою Конрадом, мій катехит в гімназії, пізнаю декількох гімназистів, є кілька селян і міщан й кількох військовиків, невелика канцелярія скоро заповнюється прибулими і почалась тригодинна нарада - звідомлення. Поволі приходжу до себе й вгублююсь у суть справи. До нас на фронт ще такі справи не доходили. Вправді вояцтво вже було війною змучене, але на фронті ще голоду не було. Ми знали вправді, що Німеччині та Австрії проходиться важко, але їх війська стояли усюди на чужій території і підкріплялись українським хлібом і цукром. Знали ми також, що італійці дістали підкріплення від французів і англійців, передусім в тяжких гарматах і ми сподівались їхньої офензиви, але поки що ми стояли твердо на їх території й радше очікували мирного закінчення війни. Про це й переконували нас часті підкріплення німецьких пробоєвих куренів, що добре вживлені й прекрасно узброєнні, в розмові натякали про близьку перемогу та замирення. Що в Австрії так накіпіло, цього ми не сподівались й тому на мене воно спало досить нагло, хоч у своїх батьків я застав правдиву нужду.

-

Вокзал міста Тернопіль на початку ХХ століття

-

На цій же нараді подоповнювано ще деякі комітети, роздано відповідні інструкції й особливо підкреслено довіреність і тайність нарад аж до слушного часу. Мене ще затримує проф. Брикович, та після перекуски таки в "Народній Торгівлі", додає що деякі завваги в слові й інструкції на письмі для зорганізування в північно-східніх громад Тернопільського повіту український урльопників, воєнних інвалідів, вояків перебуваючих на хворобивих відпусток, навіть дезертирів й інших здорових і охочих мужчин, по можливості узброєних й привести їх 31-го жовтня вечором до Тернополя біля пошти, де одержу наказ дальшого діяння. Окремо дав мені звернення до всіх війтів, щоби були мені в цьому ділі помічними. Побажавши собі взаємних успіхів, ми розійшлись, коли вже почало вечоріти. Вечір був трохи прохолодний, та я не відчував холоду, роздумуючи над своїм ще таки неясним положенням і як за ніч вжитись й приступити до праці. Адже цісарська Австрія все ще таки існує...

Я прийшов додому досить пізно й усі вже спали, та як тільки зайшов у "хату", мама спитала : "То хто?" Мамо, кажу тихо, я вже на фронт більше не поїду й кількома словами пояснив мамі тихо мій наглий поворот додому. І не сподівався я тоді, що за 9 днів поїду на інший фронт, навіть без прощання й поверну майже після двох важких років. Мама встали, вони ще зовсім не спали, засвітили каганець і я побачив їхні заплакані очі, мама дали мені добрий кусень хліба й горня молока, і я підкріпившись, тихо, щоби нікого не збудити, ліг на лавці спати. І, о диво, сразу й заснув і проспав одним словом на твердій лавці до самого ранку. Навіть нічого не приснилось, що я уважав за добрий для себе знак.

З'ївши ранішній обід (у нас рано обідали, в полудень - полуднували і вечорі вечеряли) і поговоривши обережно з батьками, я забрався до праці й пішов до війта у своєму селі. Та яке ж було моє здивування, коли війт подав мені вже готовий список зголошених "вояків", приобіцяв з ними поговорити і доставити їх 31-го жовтня на 10-ту годинну ранку до Шляхтинець біля церкви на головну збірку. Звідкіля ви про це довідались?, питаю. "Та у нас вже від тижня про це тихо говорять і я був вчера в місті – відповідає, вас бачив, і я знав, що ви нині до мене прийдете. Я вже й з деякими війтами в цій справі говорив і ще буду говорити та декого запрошу до себе на нараду й труднощів ви з цим не будете мати, бо "щандарі" вже від двох неділь до нас не показуються і за дезертими не пускають". Це справді була для мене дуже приємна вістка, бо хоч звичайного жандарма було мені нічого боятись, все ж таки краще було з ним не зустрічатися.

У війта я полуднував й зайшовши на хвилинку до родичів, подався до сусіднього села Стегноковець, де й заночував у своєї сестри, що була там заміжня. Село велике й розкинене і в ньому прийшлось мені зупинитися на цілий ще слідуючий день, бо треба було відвідати майже усіх "вояків" особисто. Залишивши там зв'язкового, я подався в інші села, не натрапляючи на більші труднощі, а одинокою морокою узброєння, хоч кілька крісів російських вдалось придбати. 29-ий жовтень я присвятив Шляхтинцям, село велике й національне село, що видало десяток інтелігентів, положене найближче Тернополя і, нажаль, в половині спалене через московські війська під час відступу 1917-го року. Тут багато мені допоміг десятник Степан Середюк, узброєний Манхліхером і при багнеті. Тогож дня вечером я вернув до батьків, 30-го майже усі зв'язкові зголосили стан звербованих "вояків", а 31-го жовтня зранку, я зі своїми односельчанами "відмаршував" на збірку до Шляхтинець, де вже деякі нас очікували. Дослівно о год. 10-ій були зібрані з усіх сіл, 80 чоловік, з одним Манхліхером, 8 крісів російських і я при револьвері з неповним латунком, та кожним з торбою хліба на два дні. Деякі мали грубі, свого виробу палиці, дехто рискаль, а найбільше голіруч. Розглянувшись по них, я ще промовив до всіх кілька слів і ми, уставившись двійками, відійшли на Гаї Шляхтецькі (сьогодні Гаї Шевченківські) до Тернополя (7 км), бо звідтам вже видно Тернопіль і зараз за Гаями були ще не закриті московські окопи з землянками.

Прибувши на місце біля 12-ої години, ми розташувались в окопах з видом на Тернопіль, бистріші принесли від сусідніх господарів соломи, виглянуло сонечко й усі почали підкріплятись чим хто мав. О год. 2-ій я вислав на звіди до Тернополя трьох цивілістів, та коли вони довго не вертали, о год. 4-ій я рішився "охоронним порядком" маршувати до Тернополя з північно - східньої сторони, бо вечоріло й насідала мряка. Увійшовши в місто, ми застали його майже неосвітленним, але йдемо обережно далі до пошти і там вже здалека зауважаємо збільшений рух цивілістів. Мене пізнає колишній гімназист, тепер хорунжий, і по кількох словах спрямовує в сторону залізничного двірця, ще нашими не перебраний. Кілька хвилин ходи і ми вже на двірці. Роззброємо стаційну варту, зложену з самих поляків й до ранку затримую їх під вартою в одній із станційних кімнат, а їхніми крісами дозброюю своїх людей. Дижурному руху (також поляк) наказую виконувати далі службу під делікатним наглядом, висилаю охорону до ремізу й біля усього залізничного ремаменту, питаю за українськими залізничниками і врешті висилаю звідомлення до нашої Команди, що здається містилася в готелі Адлера та прошу о збільшення залоги і комендата станції, бо в мене відзивається ще не вилікувана малярія. Біля себе затримую лише кількох своїх людей. А тут на станції рух. Всюди вештаються військові і цивілісти, мабуть поляки. О 10-тій алярмують, що якісь людці розбили вагон з крісами й розбирають кріси. Беру з собою двох узброєних в Манліхери і біжу в сторону вагона та наближаючись випускаю понад голови рештки куль із свого револьвера. Юрба (мабуть з польської боївки) розбігається кидаючи кріси, які визбируємо, та дозброюємо своїх людей, вагон замикаємо дротом біля нього залишаю охорону та з одним вояком вертаюсь на станцію. І в такому перенапруженні проминає моя перша-листопадова ніч. Потребую бодай кількагодинного відпочинку. На щастя біля 8-ої година ранку 1-го листопада приходить зміна для мене і тільки частинно для моїх людей. Команду двірця перебирає хорунжий Володимир Лисий, пізніший адвокат в Тернополі. Частину своїх людей, вже всі узброєні, запроваджую до школи при вул. Тарнавського, сам голошусь з коротким звітом в Комендатурі й прошу о короткий відпочинок, що його мені з місця уділено, зважаючи на мій перевтомлений вигляд. Виходжу на т.зв. "панську вулицю", вулицю недільних променад. Засвітило осіннє сонечко й заповідається гарний день. Йду я на колишнє своє гімназіяльне мешкання, до старенької пані Чубатої, бо там найкраще відпочину. Чи вона ще жиє, бо її мабуть вже понад 80-тку, та чи мене пізнає? Адже з того часу минуло чотири роки. Наближаючись до партнерового будинку і стукаю в двері. Отриває старенька господиня і стає мов би врита, та враз плаче й промовляє : "Павло. Павло!" Вітаюсь зі старенькою скидаю свій військовий плащ, вона щось говорить, ніби про каву, я глянув на свій колишній "бамбетель", сів чи впав на нього і пробудився другого дня, тобто 2-го листопада, ранком. Розповідала мене старенька, що пробувала мене будити, але я тільки муркотів і далі спав. Перенапруження робило своє....

2-го листопада, біля полудня я зайшов до Комендатури і просив о відповідний приділ у війську. Тут мені розповіли, що владу в Тернополі перебирали українці без труднощів. Помогли вояки 15-го піх.полку, якого кадра була вже була повернула з " евакуації ". Лише 1-го листопада, якийсь напевно поляк, застрілив нашого вартового біля пошти. Сказали також, що у Львові збунтувалися поляки і там вже ведуться бої та " запропонували" мені відпровадити відділ добровольців до Львова на підмогу. Очевидно я це прийняв як обов'язок і наказ та пізно вечером залудувався з добровольцями на поїзд і ніччю 2-го на 3-го листопада виладувався з добровольцями на Підзамчу, бо Головний Двірець вже був в руках поляків. І зачалась для мене друга війна в обороні рідної землі, спочатку на фронті протипольському, згодом більшовицькому і денікінському та ще раз на протипольському аж до нещасливого її закінчення. Та це вже не належить до Тернопільської розповіді. Може іншим разом й під іншим заголовком зможемо ще дещо продовжувати, якщо пам'ять буде ще дописувати.

Джерело : Бабяк. П. Як ми підготовлювали і перебирали владу у Тернополі 31-го жовтня 1918 року? (Автобіографічний спогад) // журнал «Українське козацтво» січень - березень 1978 р. ч. 1-2 (46-47)