Кубань – земля українська козача

 Кубань – земля українська козача 

Народність на Кубані з'явилась ще за часів давньої людської історії , перебували на Кубані племен - кочівники і завойовників, період сарматського періоду, еллінізації та існуванням Боспорського царства, на території Таманського півострова виникли давньогрецькі поселення Кепи, Гермонасса, Горгіппія, Кіммеріон, Аххілеум, Петреус, Корокондама, якіпізніше увійшли до складу могутньої Боспорської держави.Поступово поблизу сучасної Тамані виникла багата грецька торгівельна колонія Фанагорія, яку населяли представники різних народів. Були тутрусичі і касоги, булгари і половці, хозари і готи. 

І ця давньогрецька колонія увійшла до складу Тмутороканського князівства що входила до складу Київської Русі. У 988 році Тмуторокань з'являється у згадці як Тмутороканський уїзд адже невідомо коли саме виникає це князівство, за легендою це князівство було засновано самим Святославом Хоробрим. У 990 році Володимир Великий відправив до свого сина Мстислава княжити у Тмуторокані прославився Мстислав тим, що переміг кавказьке плем'я касогів (адиги або черкеси) він княжив до 1022 року потім він переїхав до Чернігова а на його місце як вважають сидів його син Євстафій до 1033 року. Після смерті Ярослава Мудрого Тмуторокань стає частиною Чернігівського князівства. 

З часом Тмуторокань стає відомою як військова база чернігівського князя Олега Святославича, знаного в історії як Олег Гориславич. Доля князя Олега склалася трагічно. Не захотівши бути простим васалом при чернігівськім князівстві, він втік до Тмуторокані, звідки разом з половцями прийшов на київську землю. У битві при Нежатиній ниві 3 жовтня 1078 р. князь Всеволод розгромив заколотників, і Олег дивом втік до Тамані. Але заможні тмутороканці не хотіли прийняти авантюрного князя. Хозари схопили його і відправили до Візантії. Чотири роки пробув Олег на острові Родос. А потім знову повернувся на Тамань, де жорстоко розправився зі своїми супротивниками та розпочав активну боротьбу з іншими князівствами, що призвело до нових міжусобиць на Русі. 

Окрім міжусобиць між чернігівським князівствам Тмуторокань славилося тим, що це був єдиний осколок античної грецької культури а також великий торговельний центр, туди прибували купці зі сходу і заходу. Бурхливо розвивається тут наука й освіта, землеробство й ремісництво. Але минав час і Тмутороканське князівство поступово втратило свою могутність та самостійність. Цьому сприяла і участь тмутороканських князів у міжусобицях і активізація половців, які опановують басейн Дону, перекриваючи сухопутні шляхи між Кубанню та центрально українськими землями. Останні згадки про Тмуторокань в давньоруських літописах належать до кінця ХІ ст., а приблизно у середині ХІІ ст. коли візантійський імператор Михайло Комнен захопив Тмуторокань. 

Таманський півострів входив до складу Візантії і на цьому півострові велася активна торгівля з кипчаками, половцями куманами які ще до того були панівним народом на Кубані. Під час панування монголів та утворенням Золотої Орди Тамань входило до складу звичайно Золотої Орди, однак був певний період часу коли на Тамані з'явились італійці (а точніше генуезці) які викупили у татарського хана в 1266 році землі для будівництва Кафи, найважливішого торгівельною колонією в Чорному морі, згодом генуезькі колонії розширилися і на Кубань, так було засновано Матрега (Тамань), Копа (Слов'янськ-на-Кубані), Мапа (Анапа) та Бата (Новоросійськ) стало своєрідним торгівельним пунктом де переправляли товари кавказьких племен та приазовську рибу в Константинопіль, країн Середземного моря та Єгипет а також, місцем вивозу рабів до Туреччини та Єгипет. 

Після розпаду Золотої Орди, Тамань входить до складу Кримського ханства, інші міста входять до складу Османської імперії. У другій половині 18 століття, з занепадом Османської імперії росія розпочинає свою експансію на територію Кавказу так, після підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору турки втратили свого васала Кримське ханство. У 1787 році відбулася російська - турецька війна яка закінчилася поразкою Туреччини та підписанням у 1791 році Яської угоди яка в свою чергу анексувала територію Правобережної частини Кубані, а вже в наступному році відбулося остаточне входження Кубані до складу Росії, тоді розпочинається нова сторінка для історії Кубані та її "офіційна" історія. 

Що стосується Кубані та запорізьких козаків, то запорізькі козаки ходили часто у походи на Кубань там багато їх і гинуло, але в свою чергу перевалочним пунктом для їхнього походу на ногайців, татар та турків слугував Таманський півострів походів були стільки, що козаки вважали Кубань частиною Запорізької Січі однак після ліквідації Запорізької Січі у 1775 році козаки мігрували до Дунаю там де вони заснували Задунайську Січ тоді, Катерина ІІ розпочала переконувати козаків повернутися до імперії і вони знайшли людину яка буде переконувати ним став Захар Чепіга, він почав переконувати через те, що була підготовка до нової російсько - турецької війни. Захар Чепіга не зміг переконати масово козаків повернутися назад до Захарія Чепіги було залучено 600 чоловік. Тоді Григорій Потьомкін пообіцяв що козаки які згодилися на війну отримають забезпечення що матеріальну так і військову а також, отримають ще й додатково офіцерські звання та дворянський титул, тоді трохи згодом приєдналося ще понад 200 чоловіків. Потихоньку виокремився статус і вже у грудні 1788 році була затверджена офіційна назва «Чорноморське Козацьке військо». Першим кошовим отаманом став Захарій Чепіга та Чорноморське козацьке військо почало приймати участь у російсько-турецької війни про яку я говорив трохи вище. 

Внаслідок виграної російсько-турецької війни, Катерина ІІ 30 червня 1792 року надала грамоту Чорноморському Козацькому Війську на землі Кубані. І 25 серпня 1792 році запорізькі козаки висадилися на землі Таманського півострова, тоді, розпочалася колонізація земель. У наступному році на Кубань переселилося понад 5 тисяч чоловік. Вже на початку 19 ст. до Кубані переселилися вже 25 тис. чоловік це були люди з Полтавської губернії, переселенцям надавали допомогу Чорноморське військо надавало допомогу у вигляді позику хлібом по дві чверті борошна на чоловіка і одну чверть збіжжя для посіву, будівельні матеріали та трирічну пільгу на звільнення від служби для заведення господарства.  Поступово до переселенського руху приєднувалися люди з Чернігівської губернії. У 1820 році Чорноморське козацьке військо було приєднано до Окремого Кавказького корпусу де вони приймали участі в всіх війн на Кавказі але починаючи з 20 ст. приймали участі і на Західному фронті російської імперії. Попри те, що Кубань була областю, Кубань не втратила те, що було у запорожців, саме устрій, були отамани, кошові, однак було і цивільне право. 

Окрім українців котрі переселялися з України на Кубань, на саму Кубань переселялися і інші народи, так на Кубань переселяється і галицький шляхтич польського походження Теофіл Лапинський який переселився на Кубань у 1857 році заради того щоб організувати з поляків які служать в російській армії окрему армію для визволення та утворення польської держави а також, він планував залучити і адигів які протистояли російським військам йому вдалося сформувати війська з поляків та вести боротьбу з російськими військами однак, росіяни знищили базу для тренерувань цього польського легіону та виснажувальні бої з росіянами змусило поляків покинути Кавказ що стосується Лапинського, він покинув росію та надрукував у Гамбурзі книгу під назвою  “Горці Кавказу та їх визвольна боротьба проти росіян" яка поєднує як спогади автора так і історію черкеського народу ця книга і по сей день є поважною книгою в дослідженні Кавказу. 

В подальшому, була висунуто в польських політичних колах що поляки повинні співпрацювати з національними рухами Кавказу заради того, щоб розвалити Росію саме з Кавказу. 

У 1860 році було перейменовано Кавказьку лінію оборони на Кубанську область перед тим як ми ринемо з головою у дуже насичений на події період, а саме в 20-те століття потрібно розказати що до Кубані наприкінці 19 століття активно переселялися люди з України так і з Росії, з України переселялися в основному з Полтавської губернії, а також є відомості що переселялися з Центральної України та Слобожанщини прибуло 161 тис. переселенців внаслідок чого, українці були більшістю 80% другою за чисельністю населення були росіяни були і інші національності такі як черкеси, німці та інші . 

Переходимо до напевно найяскравішого періоду в історії Кубані а саме ХХ століття. Починається наша розповідь з того, що в цей період починається активізація пропаганди української національної ідентичності. І першим значною пропагандою українською ідею стало заснування у 1902 році  на Кубані філію партії РУП котру очолив Прокіп Понятенко а помічником Понятенко став Симон Петлюра котрий приїхав на Кубань спочатку вчителювати, однак, як член РУПу він був залучений до Катеринодарського осередку РУПу у Катеринодарі вони намагалися пробудити українську ідентичність через листівки до робітників та людей різних станиць що проживали у Кубанській області. Петлюра відчував себе на Кубані не як чужа людина в окремому краї, а як у себе на рідній Полтавщині адже в станиці де він вчителював було багато вихідців з Полтавської губернії 

У грудні місцева жандармія заарештувала члена РУП Ткаченка та Петлюру, Петлюрі повезло за нього вступився Федір Щербина внаслідок чого, Петлюрі разом з Понятенком вдалося виїхати до Львова тоді РУП перестала існувати у Катеринодарі. У 1906 році Катеринодарі в приміщенні жіночої гімназії виникло товариство «Просвіта» на чолі з Сергієм Ерастовим також, філії товариства були розповсюджені на 15 станиць та в Майкопі. Кубанські просвітяни проводили в області публічні лекції, святкові вечори, присвячені пам’ятним датам української історії та культури, які широко висвітлювались в газеті «Кубанські обласні відомості» та «Зоря». Ці заходи користувались незмінним успіхом у кубанців. Але нажаль щастя було недовгим у 1907 році губернатор Кубанської області санкціонував обшуки "Просвіти" внаслідок якої товариство "Просвіта" було закрито. Однак, попри закриття товариства, це товариство повпливало і на темпи українізації місцевого населення так, в середині травня 1907 р. в Катеринодарі відбувся Перший з’їзд вчителів-українців Кубані, в резолюції якого містився заклик до переходу шкіл краю на українську мову викладання. Утворилося товариство «Шкільна освіта», почала виходити газета «Кубанська зоря». 

Варто тут і відзначити і діяльність Олександра Кошиця. Олександр Кошиць прибув на Кубань після того як у 1901 році він закінчив Києво-Могилянську академію приїхав він як і Петлюра виїхав вчителювати на Північний Кавказ до міста Ставропіль де він викладав у жіночому училищі. У Ставрополі Кошиць організував «Малоросійський хор» з місцевих українців. Як працював Кошиць в умовах коли українська була заборонена? З його спогадів 

«...через те, що в тих краях і в ті часи це було небезпечно (давати чисту українську програму), то приходилось третину заповняти рос. творами». 

Тобто, щоб не загриміти до тюрьми, Кошиць додав окрім українських творів ще й російські твори. Але не побував недовго через те, що він хотів відправити вітального листа до Миколи Лисенка на честь його 35-річчя його творчої діяльності. Однак, проти нього почалося переслідування через цей лист до Лисенка. Однак, Микола Лисенко рекомендує Кошиця Кубанському урядові як етнографа щоб він записував пісні кубанського козачого війська а також, він збирав фольклор він з цим завданням впорався дуже якісно, він записав понад 500 (!) пісень і на етнографічній виставці 1910 року отримав золоту медаль (нажаль цей збірник в ході війни був втрачений). Також, окрім Ставропіля він побував і в Тифлісі (Тбілісі). 

Таким чином, Кубань вступає у період Першої світової війни як область де було українське населення та область у якій багато хто говорив українською мовою. Що стосується Кубані в період Першої світової війни, то варто сказати що Кубань була типовою областю, для Західного фронту Кубань була далекою від бойових дій, а ось для Кавказького фронту це була тилова область. З початку бойових дій було мобілізовано все чоловіче населення до Кубанського козачого війська також, було мобілізовано і представників черкеського народу. Козаки приймали участі як у Галицькому [Західному] так і на Кавказькому фронтах. Кубанські козаки приймали участі у завоювані Галичини та Буковини а також на турецькому фронті (або кавказький) вони брали участь у завоювані Ерзурум та Трапезунду а також, брали участь у Брусилівському прориві. Проте попри перемоги над німцями, австрійцями та турками не вистачало людей та військового спорядження. Як я зазначив трохи вище було мобілізовано все чоловіче населення краю однак є маленький нюанс, мобілізувували лише чоловіків зі станиць, мобілізація не торкнулася жителів міст. Також, не видавали військову форму і кожен військовослужбовець приходив у власній формі. Війна втомлювала як і вояків так і жителів міст, де розповсюджувалися ті самі чутки що і по всій Росії, а саме про діяння Распутіна, негаразди в російській імператорській родині та на фронті. 

З початком революційних подій на росії цю новину зустріли на Кубані по різному, одні відреагували спокійно та врівноважено, деякі відреагували на цю новину як на те що це нові можливості для міжнародного рівня Росії. В політичному плані почалося гуртуватися нові політичні рухи а саме 

1. найсильніша, підтримувана козацькою інтелігенцією кубанська самостійницька ідея з метою утворити власну державу; 

2. проросійська, місцева російська інтелігенція дивилась на Кубань як звичайну провінцію; 

3. автономістська, за автономію у Федеративній Російській Республіці; 

4. найменша проукраїнська, що виступала за приєднання Кубанщини до України як федеративної одиниці без зв'язку з Росією. 

Після утворення на Кубані Кубанської Військової Ради та Краєвого Уряду почалися пошуки і лагодження зв'язків та стосунків з Україною, Центральною Радою тобто перемогла найменша політична течія. Одним з найактивніших політичних діячів у цій справі був Микола Рябовіл. Українці Катеринодару вітали утворення УЦР та хотіли виконувати накази саме УЦР та просять УЦР не виключати Кубань як потрібну складову українського народу 24 вересня 1917 Кубанська Військова рада на своїй 2-ій сесії поповнилася депутатами від черкесів і інших горців, міст і корінного некозацького населення. На цій сесії Військова Рада проголосила себе Крайовою радою з повноваженнями Установчих зборів й ухвалила 1-шу Конституцію Кубані; перейменувала Кубанську область у республіку Кубанський Край у складі Російської Федеративної Республіки. За Конституцією була створена Кубанська Законодавча Рада і згодом уряд — Крайовий уряд Кубанського краю. 

24 вересня 1917 року розпочала свою роботу 2-га сесія Кубанської Військової Ради, на неї запросили представників України. Вони виступили на одному з засідань Ради, М. С. Рябовіл вітав їх 

«Україна прислала до нас у гості своїх послів. Вітаю вас, браття! 

бурхливі оплески. Всі встали. Вигуки: "Слава! Слава! Ура!" Представників України, що займали місця в одній з лож, просять на сцену, де була президія 

Браття козаки, лінєйці! Я певний, що ви не осудите, а зрозумієте вашими серцями ті почування, які наповнюють мою душу… та чи тільки мою? Душі всіх козаків-чорноморців у теперішню хвилю. Привітаймо ж послів Матері-України мовою наших батьків, дідів та прадідів… 

вигуки: «просимо, просимо», далі Рябовіл продовжує українською мовою. 

Дорогі гості! Мачуха доля відірвала наших дідів Запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду… 

Царі, робили все, щоби вибити з наших голів, з наших душ пам'ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері… 

голоси з місць. «Не діждали б! Не діждали б!» 

Так! Не діждали б цього вони ніколи. Не діждали б бо хоч наші душі царі понівечили, та не вбили, і ми, діти, руки на Матір не підняли б… Та минула лиха година… Прийшла воля і ми ожили. Ожили і, як вірні діти своєї Матері, йдемо тим шляхом, який указала вона, йдемо туди, де зорять уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів… 

оплески. 

Йдемо, і нас не звернуть на свої стежки ні централісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок… Не звернуть, бо нам з ними не по дорозі… 

дужі оплески. 

Будете, брати, на нашій Раді і побачите, чи ми вже твердо ступаємо тим битим шляхом волі народів, що Мати нам показує, чи ще тільки ми спинаємося йти… А коли ми ще справді йдемо нетвердо, а тільки, може, дибаємо ще, то, будьте певні, незабаром ми наберемося сили й разом з козаками всіх Військ підемо-таки тим славним шляхом. Ще раз вітаю вас, любі брати! 

Оплески. На сцені з'являються представники України; їх вітають голосними оплесками та криками: «Слава! Ура!».» 

Таким чином, було чітко накреслено цим виступом що саме вони бажали приєднатися до складу України. Перед тим як ми перейдемо до періоду більшовиків варто тут заявити що у жовтні 1917 року до Чигирина було відправлено делегацію на утворення «Вільного Козацтва» і варто відзначити що навіть вдалося заснувати там філію «Вільного Козацтва» очолив її Кіндрат Бардіж. З приходом до влади більшовиків у листопаді кубанці були категорично проти приходу до влади їх адже першою справою що зробили більшовики це підписали декрет про ліквідацію козацького стану. Варто відзначити що на Кубані прямо що вони є українцями не говорили, вони себе називали "козаками" або "хохлами" (але хохли це вже зросійщені українці називали себе). Також, після приходу до влади більшовиків на Кубані було відновлено діяльність товариства "Просвіта" однак, після заняття білими військами Кубані товариство "Просвіта" припинила своє існування 

16 листопада 1917 року було утворено Об'єднаний уряд на чолі з військовим отаманом Донського козацького війська Каледіним. Ця ідея виявилася неефективною у військовому відношенні, а Союз недовготривалим, одначе сама ідея Союзу декілька місяців утримувала Кубань на деякій відстані від України. 

30 грудня 1917 року відбувся з'їзд українських громадських діячів та представників українського населення Чорноморської губернії, на якому у резолюції було вказано «про приєднання Чорноморської губернії до України». Великий вплив в утвердженні незалежності Кубані відіграла агітація кубанців-українців на сесії Крайової Ради та на Обласному з'їзді представників усього населення краю у грудні 1917 року. Тоді відбулось повне порозуміння між кубанцями та делегатами Української Центральної Ради Галаганом та Онацьким. 

4 січня 1918 року на заклик Української Чорноморської Ради 29 політичних партій та організацій підтримали Третій Універсал Української Центральної Ради та звернулися до Кубанського Військового Уряду щодо доцільності приєднання Кубані до України. Перешкодою до утворення кубанської державності та налагодження найтісніших стосунків Кубані з Україною був конфлікт між кубанськими козаками та іногородніми, на якому набували хиткий авторитет серед кубанців більшовики. Завдяки невтомній роботі Луки Бича та Кіндрата Бардіжа цей конфлікт було залагоджено та відкрито дорогу до кубанської незалежності. 

16 лютого 1918 року Кубанська Законодавча Рада проголошує Самостійну Кубанську Народну Республіку. Через декілька днів по закінченні сесії нарада членів Ради ухвалює резолюцію про прилучення Кубані на федеративних умовах до України. 

У другій половині лютого 1918 року опісля закінчення сесії на нараді членів Ради була прийнята та ухвалена резолюція про прилучення Кубані на федеративних підставах до України. Члени Ради підтримували відокремлення України від Росії. Цікаво, що навіть найзапекліші прихильники «єдиної та неподільної Росії», такі як Скобцов, голосували за федерацію з Україною. Ще раніше була прийнята конституція Незалежної Кубані. Однак розпочалася війна з більшовиками і тоді на Кубань прийшли ЗСПР які влаштували "Перший Кубанський похід" (або Крижаний) який закінчився перемогою білих. 

Після приходу до влади Павла Скоропадського та формування кабінету міністрів гетьманський уряд дивився на Кубань як неодмінну складову частини України і представники Кубанського уряду також бачили Кубань у складі України. Першим позитивним кроком стало те що 28 травня прибула кубанська делегація до Києва з видатними діячами Кубані, а саме головою Кубанської Народної Республіки Миколою Рябоволом, його заступником Шахин - Гірей, деталей що обговорювалося нажаль невідомі, через день після прийому у гетьмана Кубанська делегація рушила у Український Клуб що знаходився на вулиці Пушкінській (нині вулиця Євгена Чикаленка) там вони відпочивали. Потім, Кубанська делегація прибула до Києва вже на початку червня, однак, трапився невеликий конфуз, зі спогадів Василя Іваниса : 

«Кубанську делегацію в Києві прийняли тепло. Та дуже швидко виявилося, що урядові українські кола дезорієнтовані в кубанських справах. Взаємини що могли б установитися поміж Україною й Кубанню, в Києві уявляли цілком фальшиво. Ясновельможий гетьман П.Скоропадський спочатку був готовий призначити якогось генерал-губернатора. Довелося кубанцям вчити історії Ясновельможого, що кошового отамана на Запорізькій Січі вибирали козаки, а не призначав гетьман. Військовий же отаман по ідеї наподоблює кошового й є вибраною особою вільними голосами ради. 

Скоро відповідними інформаціями кубанці довели офіційним проводирям України, що ґрунт для взаємовідносинами. Представники українського уряду хотіли б бачити Кубань автономною, або навіть федеральної частиною України. А кубанські делеґати настоювали на федеральному зв'язку. Одначе непримирного розходження чи суперечок не було. » 

Однак, незважаючи на такий невеликий конфуз, Павло Скоропадський заявив що «тепер славні Кубанці підуть ра­зом з молодою Українською Державою, щоб здійснити ті гарячі мрії, котрі являлись керовничою зіркою для наших батьків» а Шахин - Гірей запевнив українське керівництво в тому, що «обидва ці народи будуть жити в дружбі та союзі». Що було далі, далі велися перемовини щодо надання допомоги проти більшовиків та агітація за приєднання Кубані до складу України, зі спогадів Дмитра Дорошенка : 

«Настрої кубанських діячів - українців цілком відповідали нашим плянам. На Кубані велася агітація за приєднання до України, і наше міністерство закордонних справ підтримувало цю аґітацію морально і матеріяльно (асиґнувавши, між іншим, кошти через С. І. Ерастова, котрий також приїздив до Києва, на видання українських часописів). Яко генеральний консул Української Держави був висланий на Кубань Прокіп Понятенко (визначний український соціал - демократ), що мав великі зв'язки в тамтешніх колах. Та найважливішою в той час для кубанців була поміч мілітарна. Діло в тім, що Добровольна армія під проводом генерала Алєксєєва перебувала тоді на донсько - кубанських пограниччю й лаштувалась до походу на Катеринодар. Було ясно, що той хто визволить Кубань від більшовиків (а вони тоді вчинили страшенні звірства й спустошення) , той здобуде собі симпатії населення, і до того прихиляться кубанські козаки. Отже ми умовились з українськими делеґатами Кубані, що я старатимусь добитись того, щоб з України було вислано на поміч Кубані все, що тільки ми будемо в силах. Властиво мова йшла про дивізію ген. Натієва (на Харківщині). Ця дивізія значно поширила свій склад і нараховувала коло 15.000 людей. Гетьман цілком погоджувався з нашим пляном – вислати цю дивізію до Азовського побережжя, посадити на кораблі і зробити десант на кубанському березі. Тим часом на Кубані вибухнуло б повстання і за його допомогою можна було б очистити край від більшовиків, загорожених з півночі й північного сходу донцями й російськими добровольцями. Йшлося про те, щоб випередити Алєксєєва , захопити Катеринодар , і тоді можна було б проголосити прилучення Кубані до України. Після довгих тяжких клопотів удалось досягнути згоди на нашу операцію з боку німців : вони згодилися замінити дивізію ген. Натієва на большевицькому фронті своїм військом і допомогти нам в справі організації десанту на кубанськім побережжю. Вже був виданий наказ сягати відділи Натієва до залізниці для посадки. Був вироблений плян операції і відпущені на неї засоби. Але справа розбилась через саботаж, чи вірніше через зраду одного з високих урядовців українського міністерства війни : очевидняки бувши в стосунках з Алексєєвим і сприяючи його інтересам, цей пан умисно затягав цілу справу, не вважаючи на виразні накази Гетьмана й військового міністра, зволікав під різними претексами початок операцій, а тим часом  Алексєєв швиденько вирушив у похід, захопив Катеринодар і скорим маршем посувався до Новоросійська. Тоді німці заявили, що вже пізно, і що вони не можуть допустити збройної сутички й добровольцями : вони, як звичайно у відносинах до нас вели подвійну гру в цілій цій історії, окрім українського гегенерала з німецьким призвіщем, правдоподібно брали участь німецькі військові кола, що почали якусь оосбливу політику загравання з армією російських добровольців. 

Таким способом замість приязної або навіть прилученої до нас Кубані постала територія, опанована Добровольча російською армією ген. Алексєєва з її ворожими до українства настроями і планами відбудови єдиної і неділимої Росії. Кубанська Рада мусіла коритись добровольчим генералам, котрі скоро добре дались її у знаки, а ми мусіли обмежитись заснуванням на Кубані українських консульств і таємних агентур для агітації. Все, що було на Україні активно - вороже до української державности (з антибільшовицьких елементів) почало орієнтуватись на опановану російськими добровольцями Кубань. Туди переніс своє видавництво відомий ворог українства, редактор «Кіевлянина» В. Шульгин , і між Києвом та Катеринодаром почали снуватись таємні нитки зради й повалення української державности. І як частина українських націоналістів шукала для зруйнування Української Держави помочі в російських більшовиках, так само українці - русофіли шукали її в російських добровольцях.» 

Після того, як Кубань була зайнята російськими білогвардійцями було прийнято альтернативне рішення, а саме, призначення консула котрий окрім дипломатії виконував обов'язки агента Української Держави Федора Боржинського він був призначений у місто П'ятигірськ. Через місяць Боржинський надсилає свій перший таємний звіт до МЗС де говорилося що назріває конфлікт між кубанськими урядом та Добровольчою армією, що грубо порушувало традиційне козацьке самоврядування й пере­ шкоджало скликанню Військової ради, яка мала прийняти конститу­ цію Кубанської Республіки. Федір Боржинський вважав, що варто «скористуватись відповідною хвилею - й вести агітацію, користну для України не тільки біля Уряду, але й серед верств козацтва». 

Також, кубанський уряд дивився на уряд Павла Скоропадського як на уряд який зможе врятувати Кубань та кубанських діячів від окупації більшовиків. Кубанський уряд вітав утворення у Львові УНРади однак після того як про це дізналися представники ЗСПР то починалися репресії. 

Після повалення уряду Павла Скоропадського співпраця продовжилася вже з Директорією, однак я вважаю що це окрема тема для розмови. Варто також відзначити що кубанці в період перших визвольних змагань були розділені на 3 лінії фронту, одні боролися за ЗСПР, інші боролися за УНР/УД та Червоних. Найяскравішим прикладом для ЗСПР є Андрій Шкуро, маючи досвід в першій світовій війні та маючи українські коріння, він воював на стороні білих, однак, попри те що він воював за білих він все ж був проти зверхнього поводження з українцями інший приклад це Василь Прохода, який в період визвольних змагань боровся за УЦР, за часів гетьманату він осів в місті Оріхів, Запорізької області де він розбудовував місцеву філію товариства «Просвіта» та Іван Цапко який воював за Україну до кінця також, варто зазначити що і кубанці - фронтовики які воювали на полях великої війни вони примкнули до більшовиків через обіцянки власної землі. Дві течії звичайно що після війни емігрували з-за кордон де вони продовжили свою боротьбу. 

Після завершення революційних подій на Кубані, Кубань увійшла до складу РФСР а місто Катеринодар було перейменовано на Краснодар. З середини 20-х на Кубані як і по всьому радянському Союзі розпочинається політика "коренізації" (або якщо локально то "українізації") населення утворюються українські школи, театри, гуртки, спілки та навіть утворюється в Москві «Союз українських пролетарських та сільських письменників Російської Федерації» та "Село і місто". У цю організацію на рівні філій увійшли літературні групи кубанських українських письменників в Краснодарі та в станиці Полтавській. Зокрема, у Краснодарську філію входили Іван Луценко, Яків Промінь, Тимофій Іващенко, Олександр Лісогор та інші. «Сімівці» проводили літературні вечори українською мовою в Краснодарі та в станицях Кубанського округу, виставки книг у хатах-читальнях та інших закладах культури. Багато видавалося газет саме українською мовою, школи, університети, інститути, театри вели діловодство, розмови виключно на українській мові також до Кубані залучалися вчителі з України. У 1925 році була ліквідована Кубано-Чорноморський комітет Української Комуністичної партії який існував 5 років, така партія дійсно існувала, вона утворилася у 1920 році як легальна опозиція до комуністично партії і ця партія також сприяла українізації Кубані. 

Однак, у грудні 1932 року відбулося згортання українізації. Першим дзвінком рішення політбюро ЦК ВКП(б) 1932 року у якому говорилося що українізація за межами УРСР припинено у контексті цих рішень національно-культурне життя українців Кубані було згорнуте, і політика коренізаціі трансформувалась у політику формування єдиної нації, що спричинило русифікацію всіх сфер суспільного життя в етнокультурному напрямі. У листопаді 1932 року Лазарь Каганович підготував постанову бюро Північно-Кавказького крайкому ВКП(б) “Про хід хлібозаготівель і сівби по районах Кубані”. Текст постанови він переправив Сталіну, який вніс свої поправки. За вказівкою Сталіна постанова була опублікована в краєвій газеті “Молот”. 

Цією постановою на “чорну дошку” заносилися перші три станиці: 

Ново-Рождественська, Медведовська і Теміргоївська. Населення попереджувалося, що у випадку продовження саботажу сівби і хлібозаготівель всі колгоспники та одноосібники будуть вислані на Північ, а станиці заселятимуться старанними колгоспниками, які працюють в умовах малоземелля в інших краях. Крайпрокуратура і крайсуд зобов’язувалися у прискореному темпі розглянути всі справи щодо розкрадання колгоспного майна і застосувати до винуватців заходи, передбачені відповідним декретом. 

8 листопада Каганович виїхав в Москву. Депортація жителів деяких кубанських станиць відбувалася вже без нього, але з його ініціативи. Постанову ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 14 грудня він написав майже повністю, в тому числі помістив до неї окремий підпункт про станицю Полтавську: “Виселити в найкоротший строк в північні області СРСР з станиці Полтавської (Північний Кавказ), як найбільш контрреволюційної, всіх жителів, за винятком справді відданих Радвладі і не замішаних в саботажі хлібозаготівель колгоспників та одноосібників і заселити цю станицю сумлінними колгоспниками-червоноармійцями, працюючими вумовах малоземелля і на незручних землях в інших краях, передавши їм всі землі і посіви озимини, будівлі, реманент і худобу тих, хто виселяється". Чому саме цю станицю виокремили, бо в свою чергу там працював останні свої роки життя Микола Міхновський 

З чотирьох великих станиць – Полтавської, Медведовської, Урупської і Уманської було вислано на Північ країни 51,6 тис. осіб, а з інших станиць – не менше 10 тис. 

Ті, хто не бажав грабувати селян і козаків, ставлячи їх перед перспективно смерті від голоду, самі опинялися перед обличчям смерті. Ще перед прибуттям Кагановича на Північний Кавказ чекісти заарештували 5 тис. кубанських комуністів (в цілому по краю – 15 тис.). 

Таким чином Голодомор на Кубані такий самий голод як і в Україні відзначився жорстокістю зі сторони радянської влади, єдине чим він відрізнявся це тим що це відбулася депортація кубанців по інших території срср де вони або асимілювалися, проживають в Україні або з-за кордону. 

Період Другої світової війни на Кубані розпочинаються з 1942 році коли німецька армія групи «Південь» спільно з дивізією "Вікінг"*¹окупували в кінці серпня всю Кубань. Тоді починається період окупації німців з того що, починається формуватися батальйони зі справжніх нащадків козаків, бо початку війни на Кубані в лавах Радянської армії формується "червоні Кубанські козаки" (або як би зараз сказали ряжені козаки) які були відновлені в радянській пропаганді ці козаки подавалися як "справжні". Водночас з формуванням на Кубані німецьких кубанських дивізій до Кубані і прибувають і ОУН (б) вони прибувають у жовтні 1942 року і з'являються у місті Єйськ де і утворюють сітку ОУН, підпільники мали зв'язок з Україною через Маріуполь очолив цю сітку Спиридон Ткаченко. Кубанський провід ОУН підкорявся Східноукраїнському проводу ОУН у Дніпропетровську [Дніпро]. Що стосується діяльності ОУН то вона була стандартною, агітація серед українського населення, залучення членів до ОУН і спроба була утворення УАПЦ, так, у 1943 через Донецьку область поступали підпільники ОУН якими були священиками УАПЦ на Донеччині де вони намагалися утворити на Кубані УАПЦ. З поверненням радянської влади на території Кубані провід ОУН відправляє до Кубані кубанця Василя Плетного "Шума" місцевого кубанця родом зі станиці Батуринської. Його група мала доправитися поїздом до Туапсе під виглядом солдат будівельної роти. Втім, до Туапсе вони не дістались, а вийшли на станції Хандиженській, і там, в горах Кавказу, почали збирати козаків, які тоді масово переховувались у лісах від сталінських карателів. Восени того ж року було сформовано сотні "Шума", "Гомона" та декілька розвідувальних роїв – загалом близько 300 осіб. 

22 липня 1944 року було утворено Козацьку Повстанську Армію або КОПА. Забезпеченням військової форми займався Пантелеймон Василевський. Діяльність КОПА була як і в УПА боротьба з окупантами. Також, окрім того що КОПА воювала самотужки, вони вели спільні дії з черкесами які радянська влада виселяла та стратила лідера черкеського народу у 1947 році Султана Клича-Гірея (потомок кримсько-татарського роду Гіреїв) боротьба КОПА з усією специфікою та умовами продовжувалася до 1950 року. Тоді розпочинається етап миру. Після розпаду Радянського Союзу на Кубані відбулося певне відродження, адже знову почало відновлення всього що було у 1920-х роках. 

Однак, одностайності щодо того поглядів не було, формується дві гілки кубанців проукраїнська та проросійська, і ці погляди відображалися в Чорноморській Козацькій Раді яка презентувала проукраїнську гілку та Кубанська Козача Рада яка презентувала свою проросійську позицію. Що стосується ЧКР то вони вирішили почати свою співпрацю з українським націоналістичним рухом, так у 1992 році вони представники ЧКР приймали участь в VII сесії УНА очолював її отаман Юрій Пилипенко. На сесії було утворено фонд "Кубань" (Всеукраїнський Комітет повернення Кубані в Україну) метою цього фонду це збирання коштів на діяльність проукраїнським політичним силам на Кубані. ЧКР звичайно  конфліктувала з проросійськими кубанцями з Кубанської Козачої Ради. Саме ККР стали першими з козацьких організацій які приймали участь у складі російських військ у Абхазії та були у них бойові зіткнення з бійцями УНСО. Але бійці УНСО приймали участь з ЧКВ у Придністров'ї молдавські військові підрозділи та спецпризначенців. Також під час цієї війни були ліквідовані всі лідери молдавськими спецслужбами (ймовірно у співпраці з ФСБ) всі проукраїнські представники ЧКВ а всі лідери ККР не були ліквідовані свідчить про те, що ймовірно всього була якась співпраця з ФСБ. 

Після підписання російсько-молдавської угоди представників УНСО та ЧКВ були роззброєні в Придністров'ї. У середині 90-х російське керівництво почало політику придушення будь-яких козацьких організації що мали сепаратистський або проукраїнський рух але відбувалася підтримка всіляка підтримка проросійських козачих організацій внаслідок чого, всі козачі організації підкорилися Москві. 

Висновок 

Кубань — це унікальний регіон, історія якого нагадує нам про важливість збереження культурної спадщини та національної ідентичності. Український вплив на формування місцевої культури та традицій залишається незаперечним фактом, а зв’язки між Кубанню та Україною й досі є предметом історичних досліджень та суспільної уваги. 

Ця територія символізує не лише героїчне минуле запорозького козацтва, але й випробування, що випали на долю українців у їхній боротьбі за збереження власної самобутності. Кубань є прикладом того, як культурні, етнічні та історичні зв’язки можуть переживати століття, навіть в умовах змін політичних кордонів та соціальних реалій. Розуміння історії Кубані допомагає нам краще усвідомити значення національної пам’яті та цінність культурної спадщини в сучасному світі. 

З початком російсько-української війни з 2014 року кубанські козаки приймають участь у боротьбі проти українського народу воюючи таким чином проти вони воюють предків які висадилися наприкінці 18 ст. Але не всі воюють в Україні існує "Вільно Козачий Отряд" який входить до складу РДК котрий виконує свій обов'язок по всій лінії фронту. 

Пояснення 

*¹Дивізія "Вікінг" - це елітна танкова дивізія у складі СС. 

Список використаних джерел та літератури 

Білий. Д. Українці Кубані в 1792 - 1921 роках. Еволюція соціальних ідентичностей / Львів - Донецьк, 2009 р. вид. Східний видавничий дім 

Білий. Д.  Українці Кубані та діяльність польських повстанців на Північному Кавказі в ХІХ столітті // Україна – Польща: історична спадщина і суспільна свідомість: [зб. наук. праць / відп. ред. М. Литвин] / Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2010-2011. – Вип. 3-4. – 348 с. 

Білий. Д. Малиновий Клин. Нариси з історії українців Кубані / Київ, 1994 р. вид. Товариство «Україна» 

Білий. Д. Тмутороканське князівство в історії Київської Русі // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. – Т. 37. – Донецьк : Український культурологічний центр, Східний видавничий дім, 2013. – 220 с. – (Серія «Історія»). 

Білий. Д. Діяльність Кубанського Товариства "Просвіта" на початку ХХ століття // Наукові праці. Том 115. Випуск 102 

Волиняк. П. Кубань – земля українська, козача... / Буенос-Айрес, 1948 р. вид. В-во "Полтава" 

Відродження – 1918. – ч. 171. 

Грибовський. В. Запорожці на Кубані / Київ, 2008 р. вид. НАН України 

ГДА. СБУ у Донецькій області. Ф. 379 . – спр. – 77. Арк. 1 

Головченко В., Матвієнко В. Дипломатична історія України: підручн. Київ: Ніка-Центр, 2018. 420 с. 

Дорошенко. Д. Мої спомини про моє недавнє минуле / Мюнхен, 1969 р. вид. Українське видання 

Дорошенко. Д. Дещо про закордонну політику Української Держави у 1918 році // «Хліборобська Україна» – Кн. ІІІ. — Відень, 1921. — С. 98. 

Іванис. В. Боротьба Кубані за незалежність / Мюнхен, 1968 р. вид. Український технічно - господарський інститут 

Ісакова. І. Національно-культурне життя українців Кубані 20-х початку 30-х років ХХ століття. // 

Іванис. В. Симон Петлюра – президент України 1879 - 1926 рр. / Торонто, 1952 р. вид. 5-ої станиці союзу бувших українських вояків. 

Здоров. А. Кубано-Чорноморський комітет Української Комуністичної партії: передумови та коротка історія створення // інтернет - ресурс «Historians» [режим доступу] : https://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/2766-andrij-zdorov-kubano-chornomorskij-komitet-ukrajinskoji-komunistichnoji-partiji-peredumovi-ta-korotka-istoriya-stvorennya 

Литвин. М.  Суд історії. Симон Петлюра і петлюріана / Київ, 2001 р. вид. Видавництво імені Олени Теліги 

Лащенко. С. УПА воювала і на Кубані // газета "Кримська світлиця" #41 за 10.10.2008 

Кравченко. М. Українська аргонавтика. Закордонна діяльність УНА-УНСО (1991 - 2001 рр.) / Київ, 2017 р. вид. Домінант 

Кульчицький. С. Голодомор на Кубані 1932 - 1933 рр. // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика. - 2007. - 12. - С. 

Котляр. М. Тмутороканське князівство // Енциклопедія історії України [режим доступу] : http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?Z21ID=&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Tmutorokanske_kniazivsstvo 

Каляндрук. Т. "Від Карпат по Кубань чути голос " Повстань! " // інтернет ресурс "Бандерівець" [режим доступу] : http://old.banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmistd0/200711/article05 

Кущинський. А. Українське Вільне Козацтво в 1917 – 18 роках. // квартальник «Українське козацтво» 

Кошиць. О. Спогади частина перша / Вінніпег : 1947 р. вид. Новий шлях 

Коваль. Р. «Нариси з історії Кубані» / Київ: Фоліант, 2004 р. 

Крикунов. П. Казаки. Между Гитлером и Сталиным. Крестовый поход против большевизма / Москва, 2005 г. изд. «Яуза», «Эксмо» 

Пересунько. Т. Культурна дипломатія Симона Петлюри : «Щедрик» проти «русского мира». Місія Капели Олександра Кошиця (1919-1924.) 

Макаренко. П. З життя під радянською російською комуністичної влади (1920-1926 рр.)  // Кубань збірник статтів про Кубань і кубанців / Прага, 1926 р. вид. Видання громади кубанців Чехословацькій Республіці 

Никитин. А. Суверенная Кубань. Опыт отечественного парламентаризма (1917 - 1920 гг.) / Москва, 2010 г. изд. Национальный институт бизнеса 

Резнік. І.В. , Р. І. Пилявець. Битва за Кавказ 1942 - 1943 // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Битва за Кавказ 1942–1943 

Скорбач. Б. Князівства Київської Русі 482 - 1457 рр. Довідник / Рогатин, 2008 р. вид. Друкарня ПП Білінський 

Супрун - Яремко. Н. Українці Кубані та їхні пісні / Київ 

Сулятицький. П. Нарис з історії революції на Кубані (ІІІ - 1917 – VI - 1918) Т. 1 / Прага, 1925 р. вид. Легіографія 

Семёнов. К. Иностранные добровольцы в СС / Москва, 2002 г. изд. Униформа армий мира 

Паначовний. М. Стародавні грецькі кольонії боспорські в межах теперішньої Кубанської області та суміжних з нею місць // Наукове товариство імені Тараса Шевченка Том II: Видавництво присьвячене науці і письменству україньскоруского народу / Впорядкував Олександер Барвіньский. - Львів, 1893. - 189 с., іл., карта; 

Панченко. О. Розгром українського відродження Кубані / Лос-Анджелес, 1973 р. вид. Накладом автора 

Прохода. В. Записки непокірливого. Книга І в Україні / Торонто, 1969 р. вид. Пробоєм 

Пукіш. В. УПА на Кубані // Український журнал - 5 /2009 

«Українське слово» (Львів). – 1918. – 18 жовтня 

ЦДАВО. ф. 4100. оп. 1. спр. 2 . арк. 15 

ЦДАВО. Ф. 3696. Оп.1. Спр.171. Арк.2 

ЦДІАК. ф. 1597, оп. 1, спр. 7, арк. 10. 

ЦДІАК. ф. 320, оп. 1, спр. 257, арк. 17 і зв. 

Цапко. І. Роля вільного козацтва у визвольній боротьбі // журнал «Вісті Комбатанту» ч. 5-6 (30-31) 

Федоров. С. Кубанське військо у світовій та визвольній війні // Літопис Червоної Калини число 2 за лютий 1933 року 

Шанковський. Л. Похідні групи ОУН (Причинки до історії похідних груп ОУН на центральних і східних землях України в 1941 - 1943 рр.) / Мюнхен, 1956 р. вид. Український самостійник 

Шкуро. А. Записки Кубанського партизана / Київ, 2021 р. вид. Залізний тато. 

Шах. С., Волинець. С., Ґосподин. А. Нарис історії матірного Товариства Просвіти і огляд просвітних товариств у Канаді / Вінніпег, 1968 р. вид. Накладом Українського Товариства Читальні "Просвіти" Вінніпег.