Українська еміграція в Німеччині : від таборів військовополонених до осередків державницької думки
Українська громада в Німеччині є однією з найбільших українських діаспор у Європі. Її формування тривало протягом багатьох десятиліть і було пов’язане як із політичними подіями, війнами та економічними труднощами, так і з прагненням українців зберегти власну культуру та національну ідентичність за межами Батьківщини. Особливо чисельною українська присутність у Німеччині стала у ХХ–ХХІ століттях, коли сюди прибували студенти, робітники, науковці, політичні емігранти та біженці.
Сьогодні українці в Німеччині відіграють важливу роль у культурному, громадському та економічному житті країни. Вони створюють власні організації, школи, культурні центри та активно популяризують українську мову, традиції й історію. Після початку повномасштабної війни Росії проти України у 2022 році українська громада Німеччини значно зросла, а тема підтримки України стала важливою частиною суспільного життя країни.
У сьогоднішній статті розглянемо історію формування української громади в Німеччині, основні хвилі еміграції, життя українців у різні історичні періоди та їхній внесок у розвиток української культури й міжнародних зв’язків.
Перші українці прибули на територію Німеччини ще під час першої світової війни коли німецька армія вдарила по російській армії в рамках наступальної кампанії 1914-1915. Тоді перед Німеччиною було постала необхідність про створення таборів для військовополонених російської армії. Значну частину з їх числа становили мешканці українських губерній Російської імперії, які у переважаючій більшості становили українці за своїм походженням. Прагнучи послабити Росію й позавійськовий спосіб – шляхом послабленням імперії через поневолені народи, німецький уряд утворив «національні табори» для українців спочатку було утворено 3 табори на території Німеччини у містах Вецляр, Раштат та Зальцведелі загальна кількість полонених українців становила близько 15,9 тис. осіб, згодом табори з'явились по всій Німеччині. Тоді, на арену вийшла сформована у серпні 1914 року організація під назвою «Союз Визволення України» на чолі якої стояв видатний громадський діяч Олександр Скоропис-Йолтуховський. В квітні 1915 року було створено Берлінське управління СВУ. Першими кроками праці стало утворення Просвітнього відділу СВУ. До їх складу добирались особи, які стояли на ідеологічній платформі Союзу і поповнювались з рядів наддніпрянської політичної еміграції але, головним з числа інтеліґентів з Галичини та Буковини. До співпраці СВУ в Німеччині було залучено 29 осіб. За фахом були вчителя, люди з середньою освітою, працівник бібліотеки та інші.
Здійснення визначеної Союзом національно-просвітньої програми серед полонених здійснювалося з великими труднощами. Так, наприклад у таборі Раштат, був такий випадок, коли СВУ розпочали роботу то вони були здивовані від того, що в цьому таборі окрім українців перебували українці з російських губерніях, росіяни («великороси») з Вятської губернії, євреї та поляки, а також невелика кількість українців які були свідомі. Коли делегати розпочали агітувати за самостійність України це мало негативні наслідки, так вояки казали що вони не підуть на «зраду» російському царю – справедливо очікуючи репресії з боку російського уряду після свого повернення додому.
«Хранителями» російських «скрєпів» виступали насамперед підпрапорщики, які призначались старшими блоків і бараків, отримуючи в такий спосіб владу над рештою таборян. Саме вони розгорнули шалену чорносотенну кампанію проти тих полонених, хто наважувався спілкуватись з представниками СВУ та отримувати від них книжки. «Чорна сотня» не зупинялась ані перед чим аби перешкодити національному пробудженню таборян, використовуючи при цьому всі засоби – від виготовлення та розвішування «патріотичних» листівок до залякування українських активістів, не зупиняючись і перед жорстокими способами фізичної розправи над ними. Незважаючи на ці обставини, знаходились люди які хотіли співпрацювати з СВУ.
Листівка-заклик «Кружка русских солдат» до таборян Раштату,
-----
Так, в таборах діяли курси для неписемних та малограмотних з української мови, курси німецької мови, математика, проводились дискусії на політичні теми та видавались часописи. Серед таборових часописів що видавались були «Українське слово» (видавалось у Вецлярі), «Вільне слово» (видавався в Зальцведелі) та інші. Організовували православну церкву святої Покрови, засновували українські кооперативні союзи тощо. Це дало свої результати, до 1917 року було утворено у таборі Раштад об’єднання «Січ», у якому вже 1916 р. був створений зародок 1-го Запорізького полку (насправді сотні) ім. Т. Шевченка, а у Вецлярі діяв гурток, на основі якого було сформовано 2-й Запорізький полк (теж сотений) ім. П. Сагайдачного. Ці перші напіввійськові формування мали свої відзнаки.
Гурток вояків з 1-го полку імені Т. Шевченка мав нагрудний знак, виготовлений за допомогою Союзу Визволення України наприкінці 1916 р. За формою він нагадував ранньофранцузький геральдичний щит із закругленим верхнім боком, на якому було зображено геральдичного галицького лева, що лізе на гору. Під левом у нижній частині знаку, вміщений напис : «1 Зап. п. ім. Т. Шевченка». Цей знак можна було носити на шурупі, підвіщувати на ланцюжку до круглої застібки або кріпити на жовто-блакитну кокарду.
Гурток вояків 2-ої сотні ім. Петра Сагайдачного у січні 1917 р. розробив власну уніформу синього кольору, якою мусили користувавтися всі члени Вецляровської «Січі». Російська імперська преса за допомогою власних джерел (шпигунів та інформаторів в тилу Німеччини) зі збентеженням спостерігала за цими формуванням «мазепинців» на території Німеччини.
Наприкінці січня 1917 року з табору Раштад виїхав на Підляшшя перший гурток вояків 1-го Запорізького ім. Т. Шевченка полку в кількості 27 осіб. Вони були у складі німецької армії та виконували різні тилові функції а також займатись освітньою справою серед місцевого населення. Вояки цього гуртка були вдягнуті в австрійську уніформу, носили на голові шапки-мазепинки, які використовувалися в УСС, проте амуніцію мали німецьку. Станом на травень 1917 року загін полку ім. Т. Шевченка на Підляшші збільшився до 300 вояків.
Після того як у Брест-Литовську було укладено мир між УЦР та країнами Четверного Союзу німецьке військове командування почало формувати з українців - військовополонених російської армії кількох дивізій. 22 лютого 1918 року у селах в районі м. Ковеля прибули перші командні кадри з офіцерських таборів військовополонених у Ганноверіш-Мюден які сформували 1-шу Українську козацьку дивізію (більш відому як Синьожупанники). 4 березня із солдатів –українців, шо перебували у таборах Раштат, Зальцведель та Вецляр, досить швидко було утворено 4 Українських козацьких (піших) та 1-й Український гарматний полк. Начальником дивізії став генерал-майор російської служби Віктор Зелинський.
Чота 1-го Запорізького полку ім. Т.Шевченка (Синьожупанників) в м. Парчеві на Підляшші, 20 травня 1917 року.
----
Наступним етапом в формуванні української діаспори виступає визвольні змагання. Після підписання у Бресті договору про визнання України як самостійну державу, УЦР направила своїм послом до Німеччини Олександра Сервюка одного з підписантів історичного Берестейського мирного договору його було направлено як тимчасового представника УНР в Німеччині. Головними задачами окрім дипломатичних ставали й опікування полоненими українцями – вояками колишньої російської армії. Так, у березні 1918 року в Берліні діяла військово-санітарна місія яка тісно співпрацювала з Місією українського Червоного Хреста де закуповували ліки, медичне устаткування, білизну. У травні зняли з посади посла, а на його місці став громадсько-політичний діяч німецького походження Федір Штейнгель. Штейнгель прибув до Берліну 1 липня 1918 року. Після його призначення на посаду посла Української Держави його привітали офіцери та козаки українського табору в Ганновері. За відносно недовгий період перебування на посаді посла Української Держави в Берліні Федір Штенгейль відвідав міністра закордонних справ Німеччини Ріхарда фон Кюльмана, влаштував декілька прийомів за участю акредитованого в Німеччині дипломатичного корпусу та представників німецьких політичних, військових та фінансових середовищ. Посол встановив контакти з послами нейтральних країн та сприяв визнанню України, Грузії та Фінляндії. Також, продовжив політику попередника а саме, опікування військовополонених українців-вояків та біженців які почали прибувати до Німеччини. Після підписання капітуляції Німеччини 11 листопада 1918 року а через декілька днів Павло Скоропадський підписує сумнозвісну «Федерацію з небільшовицькою Росією» що ознаменує через місяць крах його режиму. Цікавим є те, що 15 листопада був призначений консул Української Держави у місті Мюнхен Василь Оренчук.
Федір Штейнгель - посол Української Держави в Німецькій імперії
----
Після поразки Гетьманату на еміграції опинилися колишній гетьман України та його родина, проте не перестало функціонувати посольство України в Німеччині воно функціонувало ще до кінця визвольних змагань. Після поразки петлюрівської армії в боротьбі з російським більшовизмом у 1919-1920 роках спричинили ідейно-світоглядну й мотиваційну кризу в середовищі української еміграції. Так наприклад у 1920 році з числа колишніх інтернованих військ УГА було утворено «Українську Військову Організацію»(УВО) на чолі якої став полковник Євген Коновалець вони були окремою від всіх існуючих рухів, з самого початку Євген Коновалець налагодив стосунки з німецькими військово-політичними колами. Він доручив достатньо суперечливій постаті Ріко Ярому організовувати постійний контакт з представниками Рейхсвером (військове командування Німеччини). Як твердить львівський історик Ярослав Грицак, леґальним приводом для перебування українських політиків у Берліні був великий (бл. 475 млн марок) грошовий борг Німеччини перед колишньою Українською Державою, що складався з вартості вивезених за час німецької окупації українського зерна та матеріалів, а також українських державних депозитів у німецьких банках. У такий спосіб керівництво УВО розраховувало отримати певну матеріальну допомогу від Німеччини. Вже наприкінці 1922 р. у Мюнхені за участі фахівців Рейхсверу проведено перший вишкіл: тримісячні курси (20 осіб), які вивчали радіотехнічну справу та диверсійну роботу. Також для ведення розвідки у Польщі на користь Німеччини УВО отримувала місячно 9 тис. марок та матеріальну допомогу: зброю, набої, вибухівку тощо. В результаті у середині 20-х років УВО мала розгалужену й добре налагоджену сітку військової розвідки на терені всієї міжвоєнної Польщі.
Паралельно з ним активно формувався прихильний до гетьмана рух під назвою «Український союз хліборобів-державників» очолив його Павло Скоропадський. Рух об’єднав колишніх прихильників гетьмана та людей які розчарувались в Директорії. Як зазначив сам Павло Скоропадський у листі до публіциста Осипа Назарука датована 1939 року що гетьманський рух – це рух суто український.
Провідну роль у формуванні положень у новому політичного проєкту належить В’ячеславу Липинському . В умовах дезорієнтації в лавах української еміграції Липинський постав перед викликом, на яких ідеологічних засадах можлива подальша боротьба за українську державність. На його думку, в основу нової ідеології мали бути покладені принципи елітизму та монархізму. Вони мали стати противагою соціалістичним доктринам, які показали свою недієвість у справі консолідації української нації та побудови держави. Ідейний та організаційний складники нового руху були тісно пов’язані між собою і формувалися майже синхронно. В обох цих вимірах провідна роль належала В’ячеславу Липинському. Союз офіціно сформувався у травні 1921 року коли всі моменти були узгоджені.
Проте не всі були згодні щодо такого розвитку подій. В осені 1920 року було утворено «Українське козаче товариство» (УНАКОТО) на чолі якого став колишній писар Гетьмана Іван Полтавець-Остряниця та його заступником Гнатом Зеленевським. Це товариство очолювала Козацька рада Українського вільного козацтва гетьманом якого був Павло Скоропадський, відповідно вшановувало Скоропадського з відповідним титулом. Проте, з 1921 року намітились розбіжності між Скоропадським та Остряницею. Адже останній перейшов на радикальну ідеологію, а також співпрацю з російськими монархістами а згодом і з нацистами.
Окрім політичних установ, місто Берлін стало центром української видавничої справи де активно розвивається на протязі 1921 – 1922 рр. Так наприклад переїхали до Берліна переїхали «Українське видавництво в Катеринославі» яке друкувало різну літературу (дитячі книжки, історичну літературу, підручники) в основому місті Лейпцигу на чолі цього видавництва стояв Євген Вировий.
Після закінчення визвольних змагань на еміграції опинилось багато української молоді яка потребувала якісної вищої освіти. На момент 1921 року у Відні було засновано Український Вільний Університет цей університет поєднав європейську освіту з українськими особливостями. Згодом цей університет переїхав до Праги, адже Відень поступово втрачав статус центром української еміграції. Тоді у Берліні теж задумали створити власний університет, який був не тільки просвітницький а й ще пропагував ідею монархізму так, народилась ідея створити Український Науковий Інститут в Берліні. Планувалося, щоб цей інститут запрацював вже у 1924 році і підготовкою до відкриття займався В'ячеслав Липинський, однак, німецькі кола які прагнули б фінансувати цей новоспечений інститут хотіли його бачити в ньому як російський інститут і відповідно, при цьому інституті заснувати українську філію. Відповідно до цього, В'ячеслав Липинський виступив категорично проти такої ідеї заявивши що «ніхто поважно не рахується з чиїмись "філіями"». Також, він був переконаний що це зіпсує авторитет гетьманців як серед українців так і на увесь світ. Тому, розпочалася наполеглива праця щодо утворення саме українського інституту адже інститут був «служити розвиткові та поглибленню дослідів над життям українського народу в його минулому і сучасному, а також допомагати нав’язанню духовних взаємин між українськими та західно-европейськими науковими кругами» так писав В'ячеслав Липинський у листі до Дмитра Дорошенка.
Варто відзначити, що В'ячеслав Липинський та Дмитро Дорошенко постійно обговорювали кадрові питання, адже, воно стояло гостро. Були дві думки, Дмитро Дорошенко пропонував викладачів які були прихильними до гетьманського руху натомість Липинський пропонував «зібрати людей нашої ідеї і згідних працювати в рядах нашої організації». Щоправда, Липинський розумів: провести цю ідею до кінця не вдасться. Тому слід прагнути провадити її в якнайширшій мірі. І давав пораду Дорошенку: «При оцінці людей треба керуватись не тим, чи даний кандидат уже зовсім восприяв нашу ідею, а тим, чи він її хоче і може восприяти». Та все ж Дорошенко мав виходити з існуючих реаліях. Він розумів, що академічний критерій неможливо повністю відкинути при доборі наукових кадрів інституту До того ж зважав на загальний брак відповідних наукових сил в еміграції. Дорошенко пропонував на посади в Інституті Івану Огієнку, Олександру Лотоцькому та В'ячеславу Заїкину, однак вони вже були зайняті у Варшаві.
Окрім кадрового забезпечення, обговорювали і питання статуту та організації кафедр. Спочатку пропонувалася утворення кафедр історії Правобережної України від 17 ст. і до 1920-х роках (яке б очолював В'ячеслав Липинський), історія Лівобережної та Слобідської України (яке б очолював Дмитро Дорошенко) згодом, пропонував розділити кафедри щодо Правобережної України на декілька частин : кафедри давньої історії Правобережної України (під керівництвом Степана Томашівського) та історії Правобережної України від ХVІІ ст. до сьогодення (керівник – В'ячеслав Липинський). Обґрунтовуючи цю думку, Дорошенко зауважував: «Історія України така важна для нас річ, що можемо створити й три катедри».
У 1925 році, у Німеччині прийшов до влади колишній фельдмаршал та герой Німеччини Пауль фон Гінденбург, саме за сприянням Гінденбурга було прискорено питання щодо відкриття Українського Наукового Інституту в Берліні (не без сприянням Павла Скоропадського) однак, варто зазначити що саме зв'язок Павла Скоропадського з Гінденбургом посприяло відкриття Інституту.
За сприянням Павла Скоропадського було знайдено фінансування даного інституту, це були кошти Товариства підтримки української культури та Міністерства закордонних справ Німеччини та ряд інших товариств та організацій.
І нарешті, 10 листопада 1926 року, на базі Берлінського університету імені Фрідріха Вільгельма (нині університет Гумбольдта) було відкрито урочисто Український Науковий Інститут в Берліні, на урочистому відкритті були присутні вся українська еміграція в Німеччині та Павло Скоропадський, ректор Берлінського університету Тріпл, чиновник з міністерства культури Пруссії Віндельбад, та ряд інших людей та організацій. Формально, засновниками інституту виступила Товариство допомоги українських біженців, на чолі якої була дружина Павла Скоропадського - Олександра Скоропадська. Директором Інституту став Дмитро Дорошенко який виступив з промовою, у якій він підкреслив що відкриття інституту, є важливою подією для обох народів. Для більшого фінансування та формування було засновано німецько - українську кураторію, німецьку сторону очолив колишній командир німецьких військ в Україні Вільгельм Гренер, директор Слов'янського інституту в Берліні професор Басман, а з української сторони очолили гетьманці, Олександр Скоропис-Йолтуховський та Іван Мірчук.
Було засновано 4 кафедри які функціонували : української історії, історії української державності, духовної культури та історії матеріальної культури. Згідно зі статутом УНІ мав сприяти поглибленому дослідженню минулого та сучасного українського народу, встановленню та зміцненню зв'язків між українськими та західноєвропейськими, головним чином, з німецькими науковими колами, знайомити їх з досягненнями українських вчених, опікуватися молоддю, що студіювала в Німеччині. Для неї адміністрація інституту виділяла матеріальну допомогу, сприяла здобуттю молодими українцями вищої освіти.
За сприянням Павла Скоропадського також було виділено стипендії 20 українцям які навчалися у інституті, однак з-за умовою якщо студенти будуть навчатися у Берлінському університеті. Саме у цьому інституті розпочали свою кар'єру та співпрацювали багато українських вчених такі як Леонід Білецький, Степан Смаль-Стоцький, Олександр Колесса, Володимир Старосольський та інші. У 1928 році при Інституті було засновано «Українське академічне товариство». У статуті Українського академічного товариства при Українському науковому Інституті в Берліні були визначені такі цілі Товариства: «Академічне Товариство» є з партійно-політичного боку аполітичне, себто гуртує членів ріжних політичних переконань. Воно має ціль: 1) допомагати своїм членам в справі їхніх наукових студій та заохочувати їх, щоби ці студії були як найбільше інтенсивні; 2) впливати на своїх членів, щоби вони точно і сумлінно виконували свої обов’язки супроти Інституту; 3) влаштовувати наукові реферати і наукові вправи з метою підготовки членів до завдань державного будівництва України; 4) скріплювати дружню співпрацю поміж студентами і абсольвентами високих шкіл з одного боку, а Інститутом з другого і старатися згуртувати біля Інституту найбільш працьовитий, духовно найцінніший елемент з посеред абсольвентів і студентів; 5) заступати перед Інститутом станові інтереси своїх членів» було на самому початку було організовано понад 25 лекцій на різноманітні теми по історії України та світу. Завдяки наполегливій праці директора Дмитра Дорошенка інститут увірвався в європейські наукові кола.
----
Печатка Українського Наукового Інституту в Берліні
----
Після завершення визвольних змагань та анексії Східної Галичини польською владою розпочалися репресії проти українського населення. Щоб уникнути переслідувань і не потрапити під хвилю жорстоких утисків, багато жителів Галичини були змушені залишати рідні землі та емігрувати до інших країн, прагнучи убезпечити себе і свої родини від політичного тиску та репресивної політики. Окрім людей які зазнавали репресії опинились і українські студенти які навчались в університетах Берліна, Гамбурга, Ростока, Лейпцига, Данцигу, Геттінгену. На період кінця 20-х років перебувало українців приблизно 30-тис. чоловік. І саме для задоволення духовних потреб митрополит Андрей Шептицький у 1921 році назначив о. Леонтія Кунницького душпастирем він перебував в різних куточках Німеччини перебував він в Бремені, Гамбурзі та Берліні (в якому він довго не затримався та повернувся у Львів). У 1922 році прибув до Берліну о. Михайло Кіндей з Югославії, який перебував тут до кінця 1926 року. Тоді, на його місце прибув у 1927 році о. Петро Вергун який займався окрім духовної місії, займався й науковою роботою він працював при кафедри церковної історії в Берлінському університеті. Наприкінці 20-х років у Берліні сформувався осередок новоствореної з числа різних українських націоналістичних організацій під назвою Організація Українських Націоналістів на чолі якої став полковник Євген Коновалець, осередок ОУН відкрився у 1929 році.
о. Петро Вергун голова УГКЦ в Берліні
----
У 1930-х роках для українців, які проживали в Німеччині, розпочався новий етап боротьби за українську державність. У 1933 році до влади прийшов Адольф Гітлер, який прагнув докорінно змінити політичний устрій Європи та зруйнувати Версальсько-Вашингтонську систему, що склалася після Першої світової війни. Ці зміни суттєво вплинули на становище української громади в Німеччині. Для багатьох українців, які опинилися тут, рятуючись від переслідувань польської та румунської влади, цей період став новим етапом боротьби — не лише за збереження власного життя, а й за можливість продовжувати відстоювати ідею незалежної української держави. Першим вагомою подією для української інтелектуальної спільноти це те, що український Науковий Інститут який був під контролем УСХД став підпорядковуватись державі внаслідок чого, директор інституту Дмитро Дорошенко пішов у відставку. Між тим в СРСР набував шаленого оберту сталінський терор і геноцид проти українців а саме Голодомор. Тоді, вперше після програшу визвольних змагань вся українська діаспора об’єдналась заради того, щоб інформувати міжнародну спільноту про злочин Москви, а також допомогти українцям які вмирають від голодної смерті. Саме тоді, у 1932 році в Берліні було утворено «Комітет Допомоги Голодуючій Україні» яке очолила Олександра Скоропадська а допомогала в цьому її донька Єлизавета. Комітет поставив за мету допомогу голодуючим українцям і ставив перед собою такі завдання: збір інформації про голод в Україні; інформування урядових установ та різноманітних громадських організацій та приватних осіб різних країн та збір коштів і пожертв для постраждалих від голоду; надання допомоги тим громадянам які безпосередньо потерпіли від голоду в Україні. Філії КДГУ були в Бухаресті, Празі, Варшаві та Брюсселі та ін.
КДГУ також підтримували зв’язки і взаємодію з іншими організаціями, що діяли в інших країнах так наприклад вони взаємодіяли з комітетами які діяли як в Європі, Америки, у Львові, Туреччині та навіть з Китаєм. КДГУ проводив напружену й інтенсивну роботу упродовж декількох років, про що свідчать численні архівні матеріали. Це, насамперед, листування КДГУ з різними організаціями та приватними особами: як із
тими, хто надавав допомогу голодуючим, так із тими, хто її отримував. У провадженні листування КДГУ головну роль відігравала Єлизавета Скоропадська, яка найбільше відправляла листів адресатам і отримувала від дописувачів. Наприклад: матеріали щодо діяльності КДГУ (листи Єлизавети Скоропадської до Константинопольської асамблеї Українського допомогового комітету та Президента США з проханням надати допомогу голодуючим в Україні, лист Павла Скоропадського до Президента США з цього ж питання, протоколи КДГУ, його звернення до громадськості; листування Єлизавети Скоропадської з різними особами та організаціями з приводу заснування і діяльності КДГУ; матеріали щодо діяльності КДГУ (листування Єлизавети Скоропадської з Петром Ковалівом та його дружиною Оленою, інформація про дебати у Палаті лордів Великої Британії у справі Голодомору в Україні; листування КДГУ з організаціями та приватними особами Чехословаччини. У справі є лист родичів Я.Луговського із СССР від 19.12.1933 р. із повідомленням про отримання допомоги, описом умов їхнього життя та циркуляр товариства «Wostorus» зі списком товарів, які можна пересилати із закордону в СССР; листування КДГУ з організаціями та приватними особами США і Канади щодо надання допомоги голодуючим в Україні; матеріали щодо діяльності КДГУ (листування Єлизавети Скоропадської з різними організаціями та приватними особами з приводу заснування і діяльності КДГУ, списки членів КДГУ, його заклики і звернення про необхідність надання допомоги голодуючим; виписки з листів жителів України зі свідченнями про Голодомор 1932 – 1933 рр.; листування КДГУ з організаціями та приватними особами Бразилії та Аргентини. До листів М. Письменного від 29.07. та 26.11.1934 р. додані листи його матері М. Письменної із повідомленнями про отримання допомоги та описанням умов її життя.
У справі є витяги з листів жителів СССР, які отримали допомогу від КДГУ; матеріали щодо діяльності КДГУ (листування голови КДГУ Єлизавети Скоропадської з колишнім німецьким колоністом Абрамом Фастом з питань організації допомоги голодуючим в Україні, інформація про діяльність фірми «Fast&Co», списки осіб, яким було надано матеріальну допомогу, банківські рахунки; листування КДГУ щодо надання допомоги голодуючим в Україні. До листа Єлизавети Скоропадської до Н. Н. Блимаренка від 14.04.1934 р. додані свідчення очевидців про Голодомор; листування КДГУ з організаціями та приватними особами Нідерландів і Великої Британії щодо надання допомоги голодуючим в Україні; листування КДГУ з організаціями та приватними особами Швейцарії та Німеччини та інші важливі документи.
Проте і після 1933 р. в Україні було все ще дуже багато людей, які страждали від матеріальної скрути і були ослабленими й виснаженими від тривалого недоїдання. Таким людям, вже після Голодомору, дозволялося надавати певну допомогу. Ця допомога надавалася, в основному, мешканцям міст, а як відомо, найтяжчий удар Голодомор завдав по українському селу, бо головною метою московсько-більшовицького режиму було винищення селянства, як класу і етнічної колиски українства. Тож, найбільша інтенсивність у діяльності КДГУ припала на постгеноцидні 1934 і 1935 роки, хоча він продовжував функціонувати і далі (останній документ, що стосується його діяльності, датований 1942 р.). Таким чином, ми бачимо, що саме гетьманці на території Німеччини зробили вагомий внесок у поширення правди про Голодомор, активно інформуючи міжнародну спільноту про трагедію українського народу. Крім того, вони організовували збори коштів та інші заходи, спрямовані на підтримку важливих суспільних і національних ініціатив.
Листівка Берлінського комітету допомоги голодуючим на Україні
----
Після влаштованого більшовицьким режимом Голодомору в Україні та на Кубані українська політична діаспора значно активізувала свою діяльність. Ця трагедія спонукала українських діячів до активнішої підготовки до можливої майбутньої боротьби проти СРСР, яка, на їхню думку, могла покласти край комуністичному пануванню в Україні та на інших українських етнічних землях. Так, наприклад за даними радянської розвідки під час Олімпійських іграх в Берліні (1936) Павло Скоропадський зустрічався з капітаном японської армії Акацукі, який звернувся до гетьмана де спитав у нього про декількох офіцерів-українців заради того, щоб ті, зуміли організувати українські дружини з числа радянських військовополонених під час майбутньої японо-радянської війни.
Як уже зазначалося вище, у 1933 році до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер, який прагнув побудувати так званий «новий світовий порядок». Це суттєво вплинуло на українську громаду, що проживала в Німеччині, особливо на українців єврейського походження. Павло Скоропадський, попри встановлення нового тоталітарного режиму, дотримувався позиції нейтралітету гетьманського руху, водночас послідовно відстоюючи ідею самостійності України, зокрема в питанні Закарпаття. Крім того, він сприяв порятунку євреїв, допомагаючи їм залишати територію Німеччини.
Натомість голова Проводу ОУН Євген Коновалець категорично виступав проти будь-якої співпраці з нацистським режимом і відкрито критикував ідеологію нацизму. 23 травня 1938 року в Амстердамі пролунав вибух, унаслідок якого Євген Коновалець загинув. Ця трагічна звістка сколихнула все українське суспільство та стала важким ударом для національно-визвольного руху. Після смерті новим очільником ОУН став його права рука Андрій Мельник який ставився прихильно до співпраці з Абвером (німецькою військовою розвідкою), сподіваючись від німців допомоги для досягнення політичних цілей ОУН. Переговори стосовно співпраці ініціював Абвер, який розпочав дискусії не лише з представниками ОУН, але також з деякими іншими впливовими українцями. В результаті зустрічей з керівництвом ОУН Абвер у серпні 1939 році розпочав вишкіл приблизно 200-600 українців, з яких планувалось сформувати диверсійний підрозділ. Цей підрозділ, під командуванням полковника Романа Сушка, так і не взяв участі в жодній військовій операції, бо коли радянські війська почали активні бойові дії на території Польщі, Абвер заборонив будь-які дії адже це могло б порушити німецько-радянські угоди. Незабаром підрозділ був розпущений, так закінчився перший етап співпраці між ОУН і Німеччиною.
Крах надій, що його пережили українці внаслідок провалу боротьби за незалежність Карпатської України та після укладення німецько-радянської угоди, посилили конфлікт між Андрієм Мельником і Степаном Бандерою, який саме вийшов із польської в’язниці. Розкол в ОУН стався вже в лютому 1940 р., коли від Організації відокремилася частина членів на чолі зі С. Бандерою — ОУН(б), — а довершився у квітні 1941 р., коли ОУН(б) скликала Другий великий збір, котрий визначив її політику. Відтепер фактично існували дві окремі організації, які йшли до тієї самої мети — незалежної України, — але різними шляхами. Тим часом німці вже готувалися до війни з Радянським Союзом і сподівались при тому використати об’єднану ОУН.
Навесні 1941 р. ОУН(м) і ОУН(б) за підтримки Абверу почали організовувати групи людей, які повинні були пройти таємний ви-шкіл для спеціальних операцій. Активну роль в організації військових вишколів для послідовників С. Бандери відігравав Ріко Ярий, член Проводу ОУН(б), який багато років працював агентом німецької розвідки. Як можна було сподіватися, німці й вишколені в Нойгаммері (Німеччина) і Зауберсдорфі (Австрія) українці, з яких сформували батальйони «Нахтіґаль» (з українського боку він отримав назву «Курінь імені Євгена Коновальця») і «Роланд», мали відмінні цілі. Члени ОУН вступали в ці військові частини з єдиною метою: служити українській справі. Щоб забезпечити свій статус, українці висунули умову, що «не будуть змушені складати присягу Фюрерові чи Німеччині, а радше Україні й ОУН».
Щоб упевнитися, що німецька влада розуміє, з яких причин українці погодилися брати участь у її планах, обидві фракції ОУН поінформували про свої цілі Гітлера та інших високопоставлених чиновників. У меморандумі від 14 квітня 1941 р. керівництво ОУН(м) уже в першому реченні заявило, що «мета Організації Українських Націоналістів є відновлення незалежної суверенної Української Держави на території між Дунаєм, Карпатами і Каспійським морем, яку заселює український народ». Командиром української частини «Нахтігалю» став Роман Шухевич а німецької Теодор Оберлендер. Після початку німецько-радянської війни батальйон «Нахтігаль» виконував свої обов’язки на території України та Білорусі.
30 червня 1941 року у Львові було проголошено «Акт відновлення Української Держави» який проголосив Ярослав Стецько від імені Степана Бандери. Цей акт засвідчував про відновлення Державності вперше з 1918 року вже в липні 1941 року німці на таємній нараді в Берліні прийняли резолюцію про арешт провідних діячів ОУН (обох гілок) так, у концтаборах опинились Степан Бандера, Ярослав Стецько, Андрій Мельник, Олег Ольжич-Кандиба та інші. Тоді керівництво ОУН (б) прийняло рішення про створення нелегальних підпільних осередків на території Німеччини вони були створені у вересні 1941 року. Діяли вони в Дрездені, Брауншвейзі, Мюнхені, Ганновері, Лейпцизі, Кенігсберзі, Бремені та інших містах Райху. Організація діяльності здійснювалася за територіальним принципом: терени Райху було поділено на 10 областей, ті, у свою чергу, розбито на райони, у межах яких створено підпільні групи по 5 членів. Безпосереднє керівництво нелегальною мережею перебувало в Берліні та підпорядковувалося головному центру оунівського підпілля, що знаходився у той час у Львові.
Основними напрямами діяльності груп були розвідувальна, пропагандистська, навчальна. Підпільники пропагували ідею незалежної й соборної України серед українського студентства, закликали до саботажних дій у трудових таборах остарбайтерів, створювали повстанські групи в таборах військовополонених. Деякі представники організації, перебуваючи на службі в німецьких урядових установах і військових штабах, збирали розвідувальні дані, корисні для організації. Завдяки спеціально налагодженій кур'єрській службі ця інформація потрапляла до Берліна та Львова. До кола обов'язків досвідчених функціонерів входило навчання підпільників насамперед основам конспірації та саботажу. Уже впродовж перших місяців функціонування оунівських осередків на території Німеччини їхнім організаторам вдалося налагодити контакти з іншими підпільними організаціями, зокрема французькими.
Зі збільшенням інтенсивності бойових дій на Східному фронті, нацистська воєнна машина потребувала залучення якомога більше людських ресурсів адже тактика «блискавичної перемоги» не допомогла перемогти СРСР як це було у Франції в червні 1940 року. Тоді постало питання «а кого замінити?» це питання було вирішено 10 січня 1942 року вийшла постанова Германа Герінга щодо «необмежних повноважень у керівництві всім процесом залучення до праці» тоді було створено групу Робочу групу з працевлаштування при відомстві Чотирирічного плану під керівництвом д-ра Мансфельда, під егідою якої до Німеччини було відправлено перші ешелони з кваліфікованими робітниками промислових центрів Східної України. Перші акції вербування остарбайтерів розпочалась у листопаді 1941 року коли до Кривого Рогу приїхала спеціальна німецька комісія яка затвердила план щодо вербування 5 тис. українських шахтарів, яких повинні були відправитися в Рурську область, всього до Руру потрапило 800 робітників. Починаючи з січня-квітень 1942 року з Харкова, Києва, Сталіно (Донецьк) було відправлено перших 15,9 тис. робітників на роботи в Німеччину. Особливістю цих перших наборів була тим, що ці роботи були чітко за спеціалізацією.
В лютому було прийняті Головним Управлінням Імперської Безпеки (РХСА) Генріхом Гімлером «Основні положення стосовно використання праці східних робітників» це положення передбачало створення спеціальних таборів для східних робітників, вводило термін «Ост» (згодом трансформувавшись в народному розумінні «Остарбайтер»). На виробництві ізолювали від німців і решти іноземних робітників, видавали кошти, що становили половину, а то й третину зарплати німця, з яких до того ж вираховували гроші на їх утримання. Норми харчування були найнижчими серед решти категорій іноземних робітників у Німеччині всього на території Німеччини було завезено за різними оцінками від 1,2 – 1,3 млн. українців.
Відправка остарбайтерів з міста Кам'янське що на Дніпропетровщині, 1943 рік
----
Паралельно з цим суттєво збільшилась чисельність українців які потребували духовних потреб, тоді о. Петро Вергун який був призначеним пастором УГКЦ в Берліні було призначено указом Папи Римського Пія ХІІ грамотою від 23 листопада 1940 року іменував Петра Вергуна Апостольським Візитаром (або духовним опікуном) з правом Апостольського адміністрування для українців в Німеччині. Починаючи з 1943 року було проведено створення парафій та утворення екзархатів, всього було утворено 5 екзархатів на території Німеччини та окупованої Австрії які б опікувались українцями. З того часу розпочалась робота формальна душпастриська робота на території Німеччини. о. Петро Вергун мав дуже чудові зв’язки з тодішнім католицьким Архієпископом Цезарем Орсінего він зумів розпочати організацію своєї роботи. Утворювались маленькі парафії по всій Німеччині де священників завжди чекали, їх слухали як і віряни так і німецькі спецслужби.
Інавгурація о. Петра Вергуна в якості Апостольського Візитара
----
У 1942 році Німеччина почала програвати бої на Східному фронті програш у битві за Сталінград, Курської операції (операція «Цитадель») зумовили Гітлера передивитись свої погляди щодо формування нових підрозділів Вермахту та СС але там відчувався дефіцит кадрів спричинений втратою в ході цих операцій. Тоді Краківського генерал - губернаторства став Отто Вехтер який бажав повернути німецькі та австрійські впливи на територію Галичини так як, на його думку Галичина повинна займати «особливе місце в системі німецької окупаційної політики». Він почав обстоювати питання щодо утворення дивізії. Вехтер подав проєкт бойового з'єднання щоб сприяло захисту, що сприяло захистові у Берліні «окремого статусу» галицьокго регіону. Він виступив із концепцією оформлення цього з'єднання у формі стрілецької добровольчої дивізії. 28 квітня 1943 року було оголошено про створення «Дивізії Галичина» брались добровольців з Західних областей України та з Перемишля, навчання дивізії проходило на базах в Нойнгаммері, Франції, Нідерландів.
З наближенням активно фронту на території самої Німеччини деякі українці розпочали евакуюватися на Захід так, побоювались що більшовики будуть шукати їх та відправлять до Сибіру, деякі з них залишались в Берліні у сподіванні що їх не це зачепе так, голова УГКЦ в Німеччині о. Петро Вергун доручив о. Миколу Вояковському переїхати до південної Німеччині щоб він керував в подальшому душпастирською робою. Сам Вергун залишився в Берліні так як, його переконали католицькі священники що вони не будуть чіпати представників Святого Апостолу, однак 5 травня 1945 року радянські війська зайняли Берлін вони почали арешти та безрозсудні розстріли всіх ворогів народу. Петра Вергуна захопили та відправили вмирати на Сибір де він загинув у 1957 році. Деякі гинули в евакуації від бомбардувань авіацією союзників, так під час бомбардування станції Платлінг, загинув гетьман України Павло Петрович Скоропадський його було поховано трохи згодом в Оберсдорфі.
Після закінчення Другої Світової Війни вся Європа лежала в руїнах особливо лежала в руїнах Німеччина країна, яка вчинила акт агресії проти багатьох країн Європи. Німеччина була розділена між 4 країнами «антигітлеривської коаліції» а саме британською, американською, французькою та радянською зон окупації. Війна також принесла велику кількість біженців в зонах окупації (окрім радянської) опинилось понад 2,1 млн. українців це були люди які жили в Німеччині після поразки визвольних змагань, остарбайтери та люди з Радянської України які вдосталь «насолодились» життя за залізної завісою. Українці були не єдиною нацією які тікали від радянського «раю» через що американці прозвали таких осіб переміщеними особами або ж широко відомі як Ді-Пі (Displaced Persons).
Спочатку Ді-Пі перебували під юрисдикцією військового командування альянсу, а з жовтня 1945 р. відповідальність за них взяла на себе «Адміністрація Об’єднаних Націй для допомоги і реабілітації» або УНРА (United Nations Relief and Rehabilition Authority). У 1947 році функції опіки над біженцями та їх розселенням в країнах Заходу перейшли до «Міжнародної організації втікачів» або ІРО (International Refugee Organization). Були й свої негаразди. Як згадував історик Дмитро Дорошенко в одному з листів до Івана Огієнка (митрополита Іларіона) що в таборах переміщених осіб було дозволено вести листування на російській, польській, англійській, французькій та німецькій мовах. Окрім цього, були й сутички, так в липні 1945 року в таборі Мангаймні трапилось наступна подія після якої, цей табір став символом стійкості проти несправедливих депортацій. 30 липня приїхав радянський старшина який вимагав від американських солдат щоб вони зібрали «радянських» людей на їхнє «повернення земляків на родіну» розпочалась битва яка закінчилась нажаль смерть одного чоловіка. Але, це мало результати, вірмен було вивезено до окремого табору, греків до їхньої історичної батьківщини, а українці залишились у цьому таборі та навіть відбулись вибори в жовтні 1945 року ним став Анатолій Кудрик. В лютому 1946 року у цьому таборі активізувалось життя. У цьому таборі було потужне культурно-освітнє життя, так у цьому таборі діяли народна школа, гімназія у яких вивчали, торговельні курси, англійську мову, рукоділля діяла кооператива «Чумак», виходила газета (три рази на тиждень), хор з балетом, театр, дитячий садок, чоловіча і жіноча спортивна секція, студентський гурток, Пласт, Червоний Хрест і дві церкви – греко-католицька та православна.
Пластове Свято Весни 1947 р. в Міттенвальді, на яке вперше після Другої світової війни зібралося понад 2 тисячі українських пластунів.
----
Трохи вище ми згадували що о. Петро Вергун надав завдання о. Миколі Вояковському організувати греко-католицькі парафії на Сході Німеччини. Після розділу Німеччини він опинився в американській зоні окупації де його було призначено 3 вересням 1945 роком Апостольським Візитарем він розпочав організацію Екзархатів на території американської, британської та французької зон окупацій. Це дало свої плоди, біженці відчули духовне єднання, у кожному таборі були церковні хори, апостоли, іконостаси та навіть в деяких таборних церквах були і дзвіниці. У таборних церквах проходили окрім богослужб ще й важливі засідання, так наприклад у 1946 році відбувся протест проти ліквідації УГКЦ та репресій проти священників та владик.
Починаючи з 1945 року переміщені українці почали завзято створювати спортивні товариства, до складу яких входили різні секції. Відповідно незабаром виникла потреба створити центральну спортивну організацію переміщених українців Німеччини, яка б координувала діяльність спортсменів і товариств. Таким чином, наприкінці листопада 1945 р. на зборах, у яких взяли участь делегати українських спортивних товариств ухвалено рішення про створення Ради фізичної культури, першим очільником якої обрано А. Лукіяненка. Згодом РФК очолювали театральний режисер Володимир Блавацький, магістр фізкультури Іван Красник (згодом протягом 45 років очолював Українську спортову централю Америки і Канади – УСЦАК), філателіст Степан Кікта. Її робота охоплювала такі види спорту, як легка й важка атлетики, футбол, волейбол, баскетбол, теніс, настільний теніс, плавання, туризм, бокс, шахи та лижний спорт. Рада фізичної культури організувала у Міттенвальді роботу Педагогіюму фізичної культури. Навчальний заклад ставив за мету готувати учителів фізичної культури для середніх навчальних закладів. Щоправда, студентів бракувало: із 23 студентів перший рік навчання закінчило лише 11. Менше десятка вчителів, що працювали в Педагогіюмі, викладали теоретичні предмети – основи і методики фізичної культури, систематику гімнастичних (руханкових) вправ, практичні курси різних видів спорту, біології й анатомії людини, психології, української та англійської мов.
При Раді фізичної культури діяла термінологічна комісія, що мала на меті опрацьовувати українську спортивну термінологію, та Об’єднання спортивних суддів, яке складалося із 34 суддів різних видів спорту.
РФК з метою заохочення діяльності спортсменів запровадила відзнаку «Відзнака фізичної вправності» – сталеву, срібну й золоту, які за даними «Альманаху Ради Фізичної Культури» у 1947 р. здобули 1003 спортсмени. Найбільшу кількість відзнак отримали члени СТ «Лев», у свою чергу спортсменки УСТ «Чорногора» випередили за кількістю відзнак спортсменок інших товариств.
День фізичної культури – спортивне свято, що мало на меті пропагувати серед переміщених українців здоровий спосіб життя. У 1947 р. воно проходило під гаслом: «Здорова молодь – на службі Батьківщини». Розпочиналося свято в урочистій атмосфері із привітання очільника Ради фізичної культури, адміністрації табору переміщених осіб, відправляння Служби Божої, підняття прапору, параду («дефіляда») спортсменів. У цей день спортсмени виконували гімнастичні вправи, вправи з легкої атлетики, провадили спортивні ігри. Зазвичай кількість учасників змагань була чималою. Наприклад, у 1947 р. у Новому Ульмі взяло участь 235, а у Міттенвальді – 493 спортсмени.
Окрім того, спортсмени брали участь у різноманітних офіційних заходах, що проводилися управами таборів чи організаціями переміщених українців. Зазвичай вони були учасниками маршів. Так, понад 100 членів УСТ «Запоріжжя» брали участь у марші з нагоди роковин Базару – трагічної загибелі загону українських вояків армії УНР у 1921 р. на Житомирщині. У зв’язку з масовою рееміграцією спортсменів Рада фізичної культури у 1950 р. припинила свою діяльність.
Після закінчення війни до Німеччини (зокрема до Мюнхена) почали активно прибувати члени ОУН(б) зокрема і Степан Бандера який продовжив керуванням ОУН після свого перебування у концтаборі. Після свого освоєння він продовжив свою роботу над розповсюдженням правди про України, зокрема вливався в нові проєкти ОУН так у 1946 році було відновлено роботу Антибільшовицького Блоку Народів яке очолив Ярослав Стецько мета цього проєкту визволення України та поневолених Москвою народів та отримання їх незалежністю. У 1947 році поступово приєднувались і вояки УПА які здійснили «Рейд Чехословаччиною» (або ж «Рейд на Захід») коли вони пробивались крізь загони НКВС та військ ЧССР загалом за інформацією Степана Бандери до Німеччини прибуло протягом 1947-1949 рр. 300 воїнів УПА. Засновувались націоналістичні газети серед них є відомі «Український самостійник» та «Шлях перемоги». 15 жовтня 1959 року Степана Бандеру було вбито радянський агентом Богданом Сташинським у Мюнхені в під’їзді Бандери. Похований Степан Бандера у Мюнхені на кладовищі Вальдфрідгоф де згодом буде похований Степан Ленкавський, Ярослав Стецько та Дмитро Дорошенко.
Похорон Степана Бандери у Мюнхені
----
З приводу смерті висловили свої співчуття члени ОУН, Олександра та Олена Скоропадські, канцлер Німеччини Конрад Аденауер, Теодор Оберлендер (колишній голова німецької частини батальйону «Нахтігаль»), колишній японський посол у Берліні Ошіма Гірошімі та інші визначні особи.
Відновлювалось і після війни вища українська освіта. Наприкінці травня 1945 року з Праги до Мюнхена приїхали вчені з радянського союзу серед цих вчених Олександр Оглоблин, Наталія Полонська-Василенко, Ольга Косач - Кривнюк (сестра Лесі Українки), Юрій Шевельов, Юрій Клен і багато інших.
Організатором відновлення УВУ стали Вадим Щербаківський, Іван Мірчук ректор Українського інституту в Берліні, та інші викладачи. Іван Мірчук він став новим ректором університету которого потрібно знову відновлювати з нуля. Завдяки енергійній діяльності Мірчука було отримано фінансову підтримку з боку американської організації «Адміністрація Організації Об'єднаних Націй для допомоги та відбудови» і також «Міжнародною організацією у справі біженців» також було надано приміщення для проведення лекцій та курсів, також і дотацій також, допомогу у фінансування допомагав і Візитарій католиків України у Західній Європі кир Іван Бучко.
Вже наприкінці 1945 року чутки про відновлення університету розійшлися по всім таборам Ді-Пі і до УВУ почали вступати студенти серед них були колишні празькі студенти, що не встигли закінчити курсу, а також багато з «радянської молоді», яки не повернулася «на родіну». Матеріяльне становище їх було тяжке. Але був великий штат професорів їх було 70 , серед них були як і старі викладачи так і ті що втекли з СРСР.
Однак, на початках (як і в Празькому періоді) було дві проблеми які були гострими : 1) Фінансова проблема через фінансову реформу в американській окупованій зоні; 2) з 1948 року почався масовий виїзд студентів та викладачів заокеан. Виїздили професори, а головно — студенти, не закінчивши УВУ. Аудиторії спорожніли, але викладацька діяльність не припи¬нялися до кінця літнього семестру 1956 року. Змінився характер викладів: аудиторні лекції замінили семінари з малими групами студентів та консультації з ними.
Однак, виїзд студентів з-за океан ще не розривав зв’язків їх з УВУ, вони приїздили складати іспити, якими закінчували навчання, обірване передчасним виїздом з Німеччини. Щоб забезпечити інтереси студентів, які опинилися поза Німеччиною було організовано «Позаочний університет» в Сарселі, там же була організована філія УВУ. Такі ж філії були в США та пізніше в Канаді і ці філії проіснували до 1991 року.
Але не зважаючи на всі ці проблеми УВУ став повноцінним університетом та визнаний владою Баварії постановою від 16 вересня 1950 року. Університет як і інші вищі навчальні заклади мали право видавати дипломи та випускати спеціалістів. З того моменту почалася активне розгортання викладацької та видавничої діяльності. Також визнання УВУ університетом дало змогу для розширення самого університету було засновано при УВУ інститути котрі збільшували кількість студентів а саме були засновані інститути : психології, літературознавчий, суспільно-економічний та Чорноморський інститут котрий вивчав питання Близького Сходу.
Подалі українська діаспора в Німеччині як і всі українські діаспоріани приймали активну участь у боротьбі за волю та незалежність України від більшовицького агресора. Нарешті 24 серпня 1991 року Україна здобула незалежність від СРСР ця подія ознаменувала нові можливості та допомогу рідній землі. І першою важливою подією після "Холодної війни" стале те, що у 1992 році було підписано з Міністерством освіти та науки України про визнання дипломів УВУ в Україні що дає також можливість для навчання в УВУ таким чином, університет стає своєрідним інтелектуальним мостом між Україною, Німеччиною та ін. країнами ЄС. У тому ж 1992 році Фундація УВУ допопогла відкрити в бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка секцію книг присвячена українській діаспорі та діаспорних видань не безпосереднью участь відіграв голова Фундації УВУ в США Петро Ґой. У 1996 році відбувається теж важлива фінансова реформу що остаточно дозволить вийти з фінансової проблеми, а саме запровадження плати за навчання що також, автоматично позбавив їх субсидії від федерального уряду Німеччини та Баварії. Завдяки Фундації УВУ в США видавалися стипендії завдяки чому з періоду 1999 - 2002 рр. закінчили студії в УВУ 130 осіб з України на різних факультетів серед них є така відома особистість як Євген Сверстюк. Також, завдяки УВУ свої посади в університетах отримали Микола Когутяк, Дмитро Степовик, Іван Білас та інші.
З початком російського повномасштабного вторгнення на територію України до Німеччини приїхало за даними міграційної служби Німеччини станом на березень 2026 року 1,3 млн. українців. Таким чином ставши другою країною яка прийняла найбільшу кількість біженців. Українські діаспоріани продовжують інформаційно доносити до громад інших міст Німеччини правду про злочини росії на території України та підтримують ЗСУ
Висновок
Отже, українська еміграція в Німеччині стала важливим етапом у формуванні модерного українського національного руху. Саме тут, попри складні історичні обставини, українці змогли не лише зберегти свою національну ідентичність, а й створити політичні, культурні та освітні осередки, що сприяли боротьбі за державність. Їхня діяльність заклала підґрунтя для подальшого розвитку української політичної думки та збереження національної традиції в еміграції.
Список використаних джерел та літератури
Білецький. Л. Дмитро Дорошенко. / Вінніпег, 1949 р. вид. Українська Вільна Академія Наук
Блажейовський. Д. Українське католицьке духовенство у діяспорі / Рим, 1988 р. вид. Накладом автора
Боляновський. А. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945) / Львів, 2003 р. вид. Львівський національний університет ім. Івана Франка
Бурім. Д. Наукова діяльність українського академічного товариства при Українському науковому інституті в Берліні у 1928-1932 рр. // Чорноморський літопис. Випуск 10, 2014
Бурім. Д. Створення української установи довіри в Німецькій імперії: політика урядових кіл Німеччини та українська політична еміграція (1938-1945) // Український археографічний щорічник. – Нова Серія. – 2010. – випуск 15
Буртик. І. Історія фундації // Історія фундації УВУ 30 років діяльності 1975 - 2005 рр. ред. кол. Володимир Стойко, Петро Часто. Нью-Йорк, 2005 рік вид. Українська книжка
Васькович. Г. Український вільний університет. Передісторія створення УВУ, його осяги й нові завдання // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Ювілейне видання з приводу 70-ліття УВУ. Мюнхен, 1992 рік вид. Український Вільний Університет
Віднянський. С. УНІВЕРСИТЕТ (УВУ) [Електронний ресурс] // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. Кн. 2 / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2019. - 842 с.. URL: http://www.history.org.ua/?termin=Ukrainskyj_vilnyj
Вісті Українського Наукового Інституту в Берліні. – 1938. – ч. 1(36)
В’ятрович. В. Рейди УПА на Чехословаччину / Торонто-Львів, 2001 р. вид. Літопис УПА
Гаврилів. І, Марискевич. Т. ОУН і Німеччина: від співпраці до конфронтації // Мандрівець. 2012. №3
Гай-Нижник. П. Марія та Лізавета Скоропадські: нариси до історії українського Гетьманського руху // Київська старовина. – 2006. - №2.
ГДА. СЗРУ. ф. 1, спр. 7078, т. 3, арк. 98
Голіят. Р. Проф. Іван Мірчук // Збірник на пошану Івана Мірчука / Мюнхен - Нью-Йорк - Париж - Вінніпег, 1974 р. вид. Український Вільний Університет
Грінченко. Г. Г. Примус до праці: обриси зневолення // Українські Остарбайтери: доля і пам’ять. Зб. наук. праць. – Випуск 9. – К.: ДП «НЦВ «Пріоритети», 2013.
Гунчак. Т. ОУН і Нацистська Німеччина: між колобораціонізмом і резистансом // Український визвольний рух / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху. – Львів, 2007. – Збірник 11.
Жила. В. Апостольський екзархат у Німеччині і Скандинавії / Мюнхен, 1989 р. вид. Український Християнський Рух
Заболотнюк. В. Українські дипломатичні інституції в Німеччині в 1918-1923 рр. // Схід №6(152) листопад-грудень 2017 р.
Зайцев. О. ОУН і авторитарно-націоналістичні рухи міжвоєнної Європи // Український іст. журн. – 2012. - №1
Кентій. А. Гінденбург Пауль фон // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д.
Кентій А. ОУН та гетьманський рух у 1930-х – на початку 1940-х років // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. Київ, 1999 р. Студії з арх. справи та документознавства; Т.5
Ковальчук. В. Степан Бандера / Київ, 2009 р. вид. НАН України
Колісник. Д. Гетьманський рух і українська громада в Німеччині напередодні та на початку Другої світової війни // Вісник КНЛУ. Історія, економіка, філософія. Випуск 17. 2012
Крупницький. Б. Спогади історика / Київ, 2017 р. вид. Національна Академія Наук України
Кучер. В. З історії діяльності Українського Наукового Інституту в Берліні та Українського Вільного Університету в Мюнхені // «Збірник наукових праць «Історія науки і біографістика» 2006 р.
Кугай. В. Голодомор 1932-1933 рр. в Україні (за документами архіву Скоропадських в ЦДІАК України) // Українознавчий альманах. Випуск 33
Лаб’як. І, Зеленюк. Х. Повернення чоловіків з Німеччини: у ФРН підрахували кількість українців // інтернет ресурс «ТСН.UA»
Марунчак. В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по другій світовій війні. Т. 1. Роки 1945-1951 / Мюнхен, 1985 р. вид. Академічне видавництво Д-ра Петра Белея
Михайлова. О. Павло Скоропадський / Київ, 2018 р. вид. Парламентське видавництво
Мірчук. І. Вступне слово // Науковий збірник Українського Вільного Університету. Ювілейне видання. Том VI, Мюнхен 1956 рік, вид. Логос
Мірчук. П. Нарис історії ОУН. Том 1 / Мюнхен – Лондон – Нью-Йорк, 1968 р. вид. Українське видавництво
Мицик. Ю. Листування Митрополита Іларіона (Огієнка) / Київ, 2006 р. вид Видавничий дім «Києво-Могилянська академія»
Наріжний. С. Українська еміґрація. Культурна праця української еміграції 1919-1939 рр. / Київ, 1999 р. вид. Олени Теліги
Патер. І. Просвітня діяльність Союзу Визволення України серед військовополонених українців у таборах Австро-Угорщини та Німеччини (1914-1919) / Україна : культурна спадщина, національна свідомість, державність. 19/2010
Передерій. І. Український науковий інститут у Берліні та В’ячеслав Липинський (до 130-річчя від дня народження) // Український історичний журнал. - 2012. - № 2.
Пєсчаний. О. Український науковий інститут у Берліні // Український археографічний щорічник, вип. 5-6, т. 8-9, 2001 р.
Піскун. Н. Культурна та наукова діяльність українських емігрантів у Німеччині (1920-1930 рр.) // Німецько-українська комісія істориків [режим доступу] : https://www.ukrainianhistoryportal.org/uk/themenmodule/deutschland-und-die-ukraine-in-den-1920er-und-1930er-jahren/ukrainische-kultur-und-wissenschaft-in-der-emigration/
Подобєд. О. Спортивне життя переміщених українців у повоєнній Західній Німеччині // Вісник Маріупольського Державного Університету серія : Історія. Політологія, 2017, вип. 18
Подоляка. Т. Діяльність Зенона Кузелі в Українському науковому інституту в Берліні // «Наука. Релігія. Суспільство» №1’2009
Поїздник. І. Оунівське підпілля на території Німеччини 1941-1943 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 704. — ISBN 978-966-00-1061-1.
Полонська-Василенко. Н. Український вільний університет (1921-1971 рр.) // Український історик за 1971 рік №01-02
Потульницький. В. Дипломатія Павла Скоропадського. Військово-дипломатичні стосунки Гетьмана з острівними монархіями у 1926-1943 рр. / Харків, 2014 р. вид. Акта
Поїздник. І. Оунівське підпілля на території Німеччини 1941-1943 // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 704. — ISBN 978-966-00-1061-1.
Рій. Г. Нарис історії Антибольшевицького Блоку Народів / Київ. 2021 р. вид. УВС
Срібняк. І. Громада полонених вояків-українців царської армії у таборі Вецляр, Німеччина (вересень 1915 – листопад 1916 рр.): за матеріалами ЦДАВО України // Eminak, 2020, 3 (31)
Срібняк. І. Табір полонених вояків-українців російської армії Раштат, Німеччина у 1916-1917 рр. (мовою фотодокументів) // Європейські історичні студії. – 2019. - № 14.
Срібняк. І., Головко. С. Газета «Вільне слово» як джерело вивчення життєдіяльності полонених українців у таборі Зальцведель (Німеччина): 1916 – 1917 рр. // Світ Кліо №1, 2020
Статут Українського Вільного Університету; Правила студій на філософському факультеті; Правила студій на факультеті права і суспільно-економічних наук ; Ординація доцентів / Мюнхен, 1948 рік вид. Український Вільний Університет
Стрільчук. Л. Просвітницька діяльність української інтелігенції в таборах для переміщених осіб у західних окупаційних зонах (1944-1951 рр.) // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. 3, 2016
Субтельний. О. Пласт. Унікальна Історія Українського Скаутського Руху / Торонто, 2019 р. вид. Plast Publishing Inc. – Пластове Видавництво
Терлецький. О. Історія української громади в Раштаті / Київ – Ляйпціг, 1919 р. вид. Українська накладня
Тинченко. Я. Війська Центральної Ради березень 1917 – квітень 1918 / Київ . вид. Темпора
Тризуб. – 1926. – Ч. 50
Тризуб. – 1927. – Ч. 7 (65)
Федоренко. Є. Співпраця з українськими університетами // Історія фундації УВУ 30 років діяльності 1975 - 2005 рр. ред. кол.
Володимир Стойко, Петро Часто. Нью-Йорк, 2005 рік вид. Українська книжка
ЦДАВО. Ф. 2592. – Оп. 1. – Спр. 50. – Арк 4
ЦДАВО. Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 98. – Арк. 11.
ЦДАВО. Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 98. – Арк. 6-6 зв.
ЦДАВО. Ф. 3077. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 31.
ЦДАВО. Ф. 3766. – Оп. 1. – Спр. 98. – Арк. 24.
ЦДІАЛ. Ф. 359. – Оп. 1. – Спр. 316. – Арк. 67.
Шафовал. М. Історичний огляд і питання початків // Українській вільний університет 1921-2011 р. Мюнхен, 2011 р. вид. Український Вільний Університет
Яців. Р. Роберт Лісовський. Дух лінії / Львів, 2015 р. вид. Апріорі
Комментарии
Отправить комментарий